Рейд загонів ковпака на правобережну україну дата – Партизанський рух під керівництвом Ковпака. Реферат

Содержание

Партизанський рух під керівництвом Ковпака. Реферат – Освіта.UA

Діяльність Ковпака під час революції, та після неї. Створення Ковпаком партизанського об’єднання. Найзначніший рейд Ковпака

Ковпак Сидір Артемійович (1887-1967), командир партизанського з’єднання у Велику Вітчизняну війну, Герой Радянського Союзу (1942, 1944), генерал-майор (1943). У 1941-45 р. провів 5 рейдів по тилах німецької армії (понад 10 тис. кілометрів). Автор книги «Від Путивля до Карпат».

Поняття «наші партизани» зовсім не обов’язково має на увазі екскурс у наше історичне минуле. Наші партизани сьогодні ведуть боротьбу в Колумбії, Мексиці і Непалі, в Еквадорі, Сьерра-Леоне, Курдистані і на Близькому Сході. А історичні традиції стратегії тактики боротьби, спільність її політичних цілей ріднять їх з бійцями Ковпака, Руднєва, Сабурова, Федорова, учасниками європейського антифашистського Опору, солдатами Кубинської революції, партизанськими загонами громадянської війни в Росії, Сибіру, Примор’ї, на Україні. Ці найважливіші історичні зв’язки не можна віддавати забуттю, і ми вважаємо своїм обов’язком знову і знову нагадувати про їх нашим читачам — потенційним кадрам для підпільної і партизанської боротьби нових часів.

Партизанський рух був і залишається однією з найефективніших і універсальних форм революційної боротьби. Він дозволяє малими силами успішно боротися проти переважаючого чисельністю й озброєнням супротивника. Партизанські загони є плацдармом, що організує ядро для зміцнення і розвитку революційних сил.

У силу цих причин історичний досвід партизанського руху ХХ сторіччя представляється нам винятково важливим, а розглядаючи його, не можна не торкнутися легендарного ім’я Сидора Артемійовича Ковпака, родоначальника практики партизанських рейдів. Цьому видатному українцю, народному партизанському командиру, двічі Герою Радянського Союзу, що отримав в 1943 році звання генерал-майора, належить особлива роль у розвитку теорії і практики партизанського руху новітнього часу.

Діяльність Ковпака під час революції, та після неї

Сидір Ковпак народився в родині полтавського селянина-бідняка. Подальша його доля своєю насиченістю боротьбою і її несподіваними поворотами цілком характерна для тієї революційної епохи. Ковпак почав воювати ще в першу світову, у війну на крові бідняків — розвідником-пластуном, що заслужив два латунних георгіївських хрести і численні поранення, а вже в 1918 році, після німецької окупації революційної України, самостійно організував і очолив червоний партизанський загін — один з перших на Україні.

Він воював проти денікінців разом із загонами батька Пархоменко, брав участь у боях на Східному фронті в складі легендарної 25-ої Чапаєвської дивізії, потім боровся на Півдні проти військ Врангеля, брав участь у ліквідації банд Махно.

Після перемоги революції Сидір Ковпак, що став у 1919 році членом РКП (б), займався господарською роботою, особливо відзначившись в дорожнім будівництві, що з гордістю іменував своєю улюбленою справою.

З 1937 року цей адміністратор, що славиться своєю порядністю і працьовитістю, винятковими навіть для тієї епохи праці на оборону, виконував обов’язки голови Путивльського міського виконкому Сумської області. У цій сугубо мирній посаді його і застала війна.

Створення Ковпаком партизанського об’єднання

У серпні 1941 року партійна організація Путивля практично в повному складі — крім її раніше мобілізованих членів — перетворилася в партизанський загін. Це була одна з багатьох партизанських груп, створених у зручному для партизанської боротьби лісистому трикутнику Сумської, Брянської, Орловської і Курської областей, що стали базою усього майбутнього партизанського руху. Однак Путивльський загін швидко виділився серед безлічі лісових підрозділів своїми особливо сміливими і разом з тим вивіреними й обачними діями.

Партизани Ковпака уникали тривалого перебування в рамках якого-небудь визначеного району. Вони робили постійні тривалі маневри у ворожому тилу, піддаючи несподіваним ударам віддалені німецькі гарнізони. Так народжувалася знаменита рейдова тактика партизанської боротьби, у якій без праці угадувалися традиції і прийоми революційної війни 1918-21 років — прийоми, відроджені і розвиті командиром Ковпаком. Уже на самому початку становлення радянського партизанського руху він став його найвідомішою і видною фігурою.

При цьому сам батько Ковпак зовсім не відрізнявся якоюсь особливою бравою військовою зовнішністю. За словами його соратників, партизанський генерал скоріше нагадував літнього селянина в цивільному, що дбайливо опікує своє велике і складне господарство. Саме таке враження він зробив на свого майбутнього начальника розвідки Петра Вершигору, у минулому — кінорежисера, а згодом — відомого партизанського письменника, що розповів у своїх книгах про рейди ковпаківських загонів.

Ковпак і справді був незвичайним командиром — він уміло поєднував свій величезний досвід солдата і господарського працівника з новаторською сміливістю в розвитку тактики і стратегії партизанської боротьби. «Він цілком скромний, не стільки учив інших, скільки учився сам, умів визнавати свої помилки, тим самим не збільшуючи їх», — писав про Ковпака Олександр Довженко. Ковпак був простий, навіть простуватий у спілкуванні, людяний у поводженні зі своїми бійцями і за допомогою безупинної політичної й ідеологічної підготовки свого загону, здійснюваної під керівництвом його найближчим соратника — легендарного комісара Руднєва, умів домогтися від них високого рівня комуністичної свідомості і дисципліни.

Ця особливість — чітка організація всіх сфер партизанського життя у винятково складних, непередбачених умовах війни в тилу ворога — давала можливість робити самі складні, небачені по своїй сміливості і розмаху операції.

Серед ковпаківських командирів були вчителя, робітники, інженери, селяни. Люди мирних професій, вони діяли злагоджені й організоване, виходячи із системи організації бойового і мирного життя загону, налагодженого Ковпаком. «Хазяйське око, упевнений, спокійний ритм похідного життя і гул голосів у хащі лісу, некваплива, але і не повільне життя упевнених людей, що працюють з почуттям власного достоїнства, — це моє перше враження про загін Ковпака», — писав згодом Вершигора.

Вже в 1941-42 роках Сидір Ковпак, під керівництвом якого до цього часу знаходилося ціле об’єднання партизанських загонів, починає свої перші рейди — тривалі бойові походи на територію, ще не охоплену партизанським рухом, — його загони пройшли по територіях Сумській, Курській, Орловській і Брянській областям, у результаті якого бійці Ковпака разом з білоруськими і брянськими партизанами створили знаменитий Партизанський край, очищений від гітлерівських військ і поліцейської адміністрації — прообраз майбутніх звільнених територій Латинської Америки.

У 1942-43 ковпаківці роблять рейд із брянських лісів на Правобережну Україну

по Гомельській, Пінській, Волинській, Ровенській, Житомирській і Київській областях — несподівана поява в глибокому тилу ворога дозволило знищити величезне число військових комунікацій супротивника, одночасно зібравши і передавши в Ставку найважливіші розвідувальні дані. До цього часу рейдова тактика Ковпака одержала загальне визнання, а її досвід усіляко поширювався і впроваджувався партизанським командуванням різних регіонів.

Знаменита нарада керівників радянського партизанського руху, що прибули через фронт у Москву на початку вересня 1942 року, цілком схвалила рейдову тактику присутнього там же Ковпака — на той час уже Героя Радянського Союзу і члена нелегального ЦК КП (б) У.

Суть її полягала у швидкому, маневреному, потайливому переміщенні в тилах супротивника з подальшим створенням нових вогнищ партизанського руху. Такі рейди, крім значного збитку, наносимого військам супротивника і збору важливої розвідувальної інформації, мали величезний пропагандистський ефект.

«Партизани переносили війну усе ближче до Німеччини», — говорив з цього приводу начальник Генштабу Червоної Армії маршал Василевський. Партизанські рейди піднімали на боротьбу величезні маси поневолених людей, озброювали й учили їх практиці боротьби.

Найзначніший рейд Ковпака

Улітку 1943 року, у переддень Курської битви, Сумське партизанське об’єднання Сидора Ковпака за наказом Центрального штабу партизанського руху починає свій знаменитий Карпатський рейд, шлях якого пройшов по найглибших тилах супротивника. Особливістю цього легендарного рейду було те, що тут ковпаківським партизанам довелося регулярно робити маршові кидки по відкритій, безлісній території, на величезній відстані від місць базування, без усякої надії на підтримку і допомогу ззовні.

У ході Карпатського рейду Сумське партизанське об’єднання пройшло понад 10 тис. км у безупинних боях, розгромивши німецькі гарнізони в сорока населених пунктах Західної України, включаючи територію Львівської й Івано-Франківської областей. Знищуючи транспортні комунікації, ковпаківці зуміли на тривалий час блокувати важливі напрямки підвозу гітлерівських військ і бойової техніки до фронтів Курської дуги.

Гітлерівці, що кинули на знищення об’єднання Ковпака елітні есесівські частини і фронтову авіацію, так і не зуміли знищити партизанську колону — виявившись в оточенні, Ковпак приймає несподіване для ворога рішення розділити об’єднання на цілий ряд дрібних груп, і одночасним «віяловим» ударом у різних напрямках прорватися назад до поліських лісів. Цей тактичний хід блискуче виправдав себе — усі розрізнені групи вціліли, знову з’єднавшись в одну грізну силу — ковпаківське об’єднання. У січні 1944 воно було перейменовано в 1-ю Українську партизанську дивізію, що одержала ім’я свого командира — Сидора Ковпака.

Тактика ковпаківських рейдів

одержала широке поширення в антифашистському русі Європи, а вже після війни їй навчалися молоді партизани Родезії, Анголи і Мозамбіку, в’єтнамські командири і революціонери латиноамериканських країн. Визвольні рейди Ковпака ввійшли в історію народної боротьби як частина його власного, грізного для ворогів, імені, і їхній досвід ще безсумнівно послужить новим поколінням українських революціонерів.

Джерела

Розвідка в XX столітті (2001).
Розвідувальна і підривна діяльність (2000).

30.09.2012

ru.osvita.ua

70 лет Карпатскому рейду Ковпака » Военное обозрение

В июне—июле текущего года исполняется 70 лет блестящему Карпатскому рейду партизанского соединения под руководством Сидора Артемьевича Ковпака.

Украинский штаб партизанского движения (УШПД) в свое время охарактеризовал этот рейд как «самый блестящий» из всех, которые были совершены украинскими партизанами за годы войны. Американский историк Вальтер Зеев Лакер (Walter Ze’ev Laqueur) назовет Карпатский рейд «наиболее впечатляющей» операцией партизан 1942—1943 гг. Поход соединения Ковпака по глубоким тылам противника до сих пор изучается специалистами по ведению партизанской войны, к нему проявляют большой интерес военные историки всего мира.

К сожалению, Украина на государственном уровне этот славный юбилей достойно не отметит. Полагаю, немало было потрачено на недавнюю акцию «В Европу без фашистов!». Этих средств с лихвой хватило бы на действительно антифашистскую акцию — отметить 70-летие легендарного партизанского рейда по глубоким тылам противника.

21 мая по инициативе коммунистов на голосование в ВР был вынесен проект постановления «Про відзначення 70-річчя Карпатського рейду партизанського з’єднання Сидора Ковпака».

Авторами (В. Бабич, П. Цибенко, О. Левченко — все КПУ) предлагалось рекомендовать Кабинету Министров создать органкомитет по подготовке и проведению мероприятий, приуроченных к годовщине Карпатского рейда, «включивши до його складу представників центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадськості та ветеранів війни та підпільно-партизанського руху».

Местным госадминистрациям предписывалось разработать планы мероприятий, которые бы включали в себя «проведення урочистих заходів з нагоди цієї дати; проведення у вересні-жовтні 2013 року у навчально-виховних закладах тематичних уроків, лекцій, вечорів, літературно-мистецьких конкурсів, святкових концертів, присвяченних 70-річчю Карпатського рейду; організацію в державних краєзнавчих музеях, бібліотеках, навчально-виховних закладах експозицій та виставок, присвячених 70-річчю Карпатського рейду партизанського з’єднання Сидора Ковпака».

Госкомитету телевидения и радиовещания предлагалось обеспечить «широке висвітлення в засобах масової інформації заходів, що проводитимуться у зв’язку з відзначенням 70-річчя Карпатського рейду партизанського з’єднання Сидора Ковпака та організувати тематичні теле- та радіопередачі, публікації документів і матеріалів, які стосуються військово-патріотичної діяльності партизанського з’єднання Сидора Ковпака, а також сприяти виступам у засобах масової інформації істориків, політиків, військових, керівників органів місцевого самоврядування та інших діячів відносно цієї події».

Наконец, госпредприятию «Укрпошта» предлагалось издать серию почтовых марок, посвященных славному юбилею.

Однако достаточного количества депутатских голосов в поддержку постановления не нашлось — «за» только 211. При этом во фракции Партии регионов 12 депутатов отсутствовали, а 23 почему-то не голосовали. Нетрудно подсчитать, что и половины из этих 35 голосов «регионалов» хватило бы для того, чтобы указанное постановление обрело юридическую силу.

По настоянию фракции Компартии была предпринята попытка вернуться к рассмотрению данного вопроса. Увы, здесь результаты голосования были еще более удручающими: 187 «за». В Партии регионов 11 отсутствовавших и 43 — не голосовавших.

А ведь данное голосование происходило спустя всего 3 дня после масштабных «антифашистских» акций, организовывавшихся Партией регионов. Казалось бы, тут бы антифашистам и карты в руки — такой случай нанести исторический удар по коричневой чуме посредством мероприятий на государственном уровне в связи с 70-летием партизанского подвига. Но… Столь безразличное отношение к памяти героев-антифашистов в очередной раз засвидетельствовало, чем является «антифашистская» риторика для партии власти — пиаром и политтехнологиями.

Возможно, некоторых читателей удивит, что «2000» вспоминают об указанном голосовании в ВР только теперь. Тому есть объяснение. Дело в том, что был еще один вариант, который мог спасти ситуацию: президент вправе назначить государственные торжества своим указом (по сути предлагавшееся коммунистами постановление ВР, посвященное 70-летию «Карпатского рейда» Ковпака, могло стать основой для президентского указа).

К сожалению, ничего подобного не произошло. То ли инициатива не дошла до главы государства, то ли Виктор Федорович занят куда более важными делами — например, разработкой планов похода в Европу «без фашистов».

Весьма показательно, с какой яростью проголосовала против указанного постановления фракция ВО «Свобода». Как правило, депутаты, не поддерживающие тот или иной законопроект, просто не голосуют. Но в данном случае все 36 «свободовцев» проголосовали «против». Чем, полагаю, в очередной раз продемонстрировали, чьими духовными наследниками они являются. Впрочем, это же и аргумент в пользу того, чтобы все реальные — а не декларативные — антифашисты обеспечили бы своими голосами проведение мероприятий в честь партизан соединения Ковпака. Тем более, как мы помним, в ходе своих «антифашистских» акций представители партии власти часто вспоминали именно «Свободу» — как основного носителя неонацистской идеологии.

2000 км за 100 дней по тылам противника

Карта Карпатского рейда

В легендарный рейд Сумское партизанское соединение выступило 12 июня 1943 г. с территории Житомирской области (от села Милошевичи, что на украинско-белорусской границе), примерно за месяц до начала Курской битвы. Всего свыше полутора тысяч бойцов. В своем дневнике[1] Сидор Артемьевич Ковпак укажет даже национальный состав отправившихся в Карпатский рейд: русских — 684, украинцев — 598, белорусов — 405, других национальностей — 197, неподданных СССР — 19. Перед ковпаковцами стояла задача нанести удар по тыловым коммуникациям врага, организовать диверсии на нефтепромыслах Галиции.

__________________________
1 Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941—1944. — М.: Центрполиграф, 2010.

15 июня партизаны пересекли железную дорогу Сарны — Лунинец.

20 июня соединение Ковпака вступит в контакт с отрядом другого знаменитого партизанского командира Дмитрия Медведева. Встреча будет сопровождаться инцидентом: ковпаковцы и медведевцы приняли друг друга за гитлеровцев и открыли огонь. В дальнейшем «Победители» — отряд, которым командовал Герой Советского Союза Медведев окажет посильную помощь соединению Ковпака, прежде всего разведданными. В дневнике Ковпак даже упоминает легендарного советского разведчика Николая Кузнецова (хотя и не называет его фамилии, очевидно, она ему была неизвестна): «представитель Медведева, который работает т(айным) а(гентом) в Ровно в роли гвардии офицера, имеет 2 креста и несколько ранений, получил разрешение на свидание с Кохом. Кох расспрашивал, как дела на фронте, настроение солдат, за что он получил кресты и т. д. Генералы, присутствовавшие при этой беседе, слушали вранье нашего человека, а потом пожимали ему руки. Он разговаривал на чистом немецком языке, а блеску его вида мог бы позавидовать любой немецкой офицер».

21 июня ковпаковцы форсировали реку Случь. В ночь с 24-го на 25 июня соединение пересекло шоссейную дорогу Костополь — Александрия и железную дорогу Сарны — Ровно на переезде Гура-Каменка. Все переходы сопровождаются диверсиями на коммуникациях противника.

Надо отметить, что каждый переход железной или шоссейной дороги, форсирование реки — это в высшей степени опасное и сложное мероприятие для партизанской колонны длиной до 10 км! Но благодаря огромному опыту партизанской борьбы, в т. ч. руководства крупными партизанскими формированиями, Ковпаку удается водить свои десятикилометровые колонны под носом у противника.

Сумское партизанское соединение выступает в Карпатский рейд. Лето 1943 г.

В походе не бояться сделать крюк

Сидор Ковпак

В книге воспоминаний «От Путивля до Карпат»[2] Сидор Артемьевич пояснит секрет своего успеха: «Выйдя из лесов и болот южного Полесья в поля Западной Украины, мы должны были пройти три области — Ровенскую, Тарнопольскую и Станиславскую, форсировать несколько больших рек, пересечь до десятка железных дорог. Может ли партизанская колонна, растягивающаяся по дороге на 8—10 километров, совершить такой марш скрытно, не обнаружив себя?

__________________________
2 Ковпак С. А. От Путивля до Карпат. — М.: Воениздат НКО СССР, 1945.

За время маневренных действий у нас постепенно выработались свои железные законы партизанского марша. Выступать в поход с наступлением темноты, а при дневном свете отдыхать в лесу или в глухих селах. Знать все, что делается далеко впереди и по сторонам. Не идти долго в одном направлении, прямым дорогам предпочитать окольные, не бояться сделать крюк или петлю. Проходя мимо крупных гарнизонов врага, прикрываться от них заслонами. Небольшие гарнизоны, заставы, засады уничтожать без остатка. Ни под каким видом не нарушать в движении строй, никому не выходить из рядов. Всегда быть готовыми к тому, чтобы через две минуты после появления врага походная колонна могла занять круговую оборону и открыть огонь на поражение из всех видов оружия. Одни пушки выезжают на позиции, а другие тем временем бьют прямо с дороги. Главные силы идут глухими проселками, тропами, дорогами, которые известны только местным жителям, а диверсионные группы выходят на большаки и железнодорожные линии, закрывают их для противника — рвут мосты, рельсы, провода, пускают под откос эшелоны. Там, где идет ночью партизанская колонна, — тишина, а далеко вокруг все гремит и пылает».

29 июня соединение переходит железную дорогу Луцк — Здолбунов. «Для того чтобы не допустить эшелона с живой силой и избежать боя при переезде ж(елезной) д(ороги) обозом, высылаю диверсионные группы направо и налево от переезда, которые в 23.00 должны во что бы то ни стало заминировать оба пути ж(елезно)д(орожного) полотна», — запишет Ковпак в дневнике. Близость столицы рейхскомиссариата (которой, как известно, являлся город Ровно) — в случае обнаружения партизанского отряда — давало возможность гитлеровцам быстро подтянуть силы. Поэтому требовалась исключительная осторожность и максимальная слаженность в действиях бойцов. В 23.15, пишет Ковпак, раздались 2 взрыва на запад от переезда, а в 23.25 прозвучали взрывы и с востока (от переезда). Результат: «Спущено 5 эшелонов. Когда колонна прошла уже 2—3 км от переезда, а хвост колонны, переправившись через дорогу, заметал след обоза срубленной березой, которую везли пара волов, на дороге в темноте горели два эшелона, трескались снаряды и бомбы».

6 июля партизанское соединение вступает в пределы Галиции. В пограничных селах небольшие немецкие гарнизоны в основном попросту разбегаются при приближении ковпаковцев. Те, кого партизанам удается застать врасплох, подвергаются разгрому. «После разгрома м(естечка) Скалат сделали большой марш до 45 км и остановились в р(айо)не г(орода) Лыса Гора на дневку», — запишет 9 июля в дневнике Сидор Ковпак.

После трехдневного отдыха у Лысой Горы соединение продолжает рейд. У населенного пункта Раков Конт немцы пытаются устроить партизанам засаду. «В 21.00 разведкой было установлено, что в Раков Конт и прилегающие к лесу села с западной стороны прибыло до 60 автомашин с пр(отивни)ком и несколько бронемашин. Видимо, продолжительная стоянка наша в районе Лысой Горы повлекла беду. Противник разведал, где мы, и подтянул силы, чтобы уничтожить нашу в(оинскую) ч(асть)», — фиксирует Ковпак в дневнике. После непродолжительного боя «немцы бежали». Форсировав две реки и объехав немецкое «окружение», соединение направилось к намеченной стоянке в районе Скомороше.

Осознав, что в фашистском тылу действует многочисленный партизанский отряд, гитлеровцы усиливают давление на партизанское соединение. 13 июля против ковпаковцев уже брошена немецкая авиация, которая «обстреливала и бомбила» партизан. 5 человек ранено. Но рейд продолжается.

15 июля соединение пересекает две железные дороги (Станислав — Тернополь и Станислав — Львов), а в ночь на 16 июля форсирует реку Днестр. «Надо было переправиться через Днестр и подойти к нефтяным вышкам Дрогобыча раньше, чем немцы организуют их оборону, сосредоточат против прорвавшихся в горы партизан превосходящие силы», — писал Ковпак в книге «От Путивля до Карпат». Для переправы через Днестр был выбран мост севернее Галича. Внезапным и дерзким ночным штурмом охрана моста была захвачена врасплох и уничтожена: «Темной ночью 15 июля кавалерия Ленкина скрытно подошла к мосту у села Сивки, севернее Галича. С криком «ура» появившиеся из тьмы конники лавой обрушились на ошеломленную охрану, и она была перерублена, прежде чем успела открыть огонь. К утру партизанское соединение было уже на том берегу Днестра» (там же). При этом железные дороги были заминированы таким образом, «чтобы проходящие поезда утром взорвались», — пишет Ковпак в дневнике, — а мост через реку Днестр после прохода партизан взорван и сожжен.

Сидор Артемьевич Ковпак напутствует партизан

Обучаясь искусству маневра

Семен Руднев

Переправившись через Днестр, партизанское соединение вошло в горы, опыта боевых действий в которых не имело. В этом сам себе (в дневнике) признается Сидор Ковпак. То же самое отмечает в своих записях и комиссар Руднев[3].

__________________________
3 Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941—1944. — М.: Центрполиграф, 2010.

Практически сразу после входа в горы соединение было блокировано немцами. Впоследствии Ковпак со своими бойцами будет неоднократно попадать в «мешки» (не менее 20 раз!), но раз за разом партизаны, по ходу дела обучаясь искусству маневра в горах, будут прорывать окружение, не забывая при этом о выполнении стоявших перед ними диверсионных задач.

20 июля стало наиболее результативным днем в ходе Карпатского рейда соединения Ковпака — были разгромлены галицийские нефтепромыслы, активно использовавшиеся гитлеровцами для снабжения топливом своей военной машины. Особенно важно, что это произошло в разгар Курской битвы, в которой Гитлер делал ставку на бронетанковые силы, боеспособность которых, как известно, зависит от обеспеченности горюче-смазочными материалами.

«В ночь на 20 июля все наши батальоны выслали под прикрытием автоматчиков группы подрывников для уничтожения нефтяных промыслов. Пламя пожаров озарило склоны Карпатских гор. Партизаны любят ночь, тишину, но тут и ночью было светло как днем, а от горящей нефти стоял кругом такой треск, воздух так дрожал, что не было слышно гула моторов немецких самолетов, не дававших нам покоя даже ночью. Враг метался с места на место, но помешать нам не мог. Мы нападали одновременно на все участки», — будет вспоминать Ковпак в мемуарах «От Путивля до Карпат».

Диверсионные группы соединения Ковпака высаживали в воздух нефтевышки и нефтеперегонные заводы. Только 20 июля было взорвано 32 нефтяные вышки, сожжено свыше 600 т нефти, уничтожены две нефтеперекачивающие станции и лаборатория.

С огромными трудностями столкнулись бойцы соединения Ковпака при попытке вырваться с гор, с тем чтобы вернуться к местам своего постоянного базирования. Труднопроходимая горная местность. Отсутствие топографических карт. Противник наравне с захватом господствующих высот стал организовывать плотную оборону и населенных пунктов, чтобы отрезать партизанам возможности пополнения съестными припасами. В отряде голод. Встает вопрос, что делать с артиллерией — передвигаться с тяжелым вооружением невозможно.

29 июля 1943-го в дневнике Ковпака появится следующая запись: «Противник повел наступление, закрыл по нашей неопытности все ходы и выходы отрядов, (отрезал) нас от базы питания. В наступлении участвовали против нас три мадьярских полка, 13, 14, 23-й полки немцев, один батальон бельгийцев и один батальон из военнопленных кавказцев. Поддерживали наступление десять самолетов. На протяжении 30 км противник занял господствующие высоты и дороги. Бой закончился в нашу пользу, и противник, имеющий с нами соприкосновение, под натиском пехоты и артиллерии бежал. Приказал артиллерию взорвать и сделать выход по горам без дорог. При выходе по бездорожью потеряли до 100 лошадей».

С 29 июля по 3 августа соединение маневрирует в горах, пытаясь вырваться из окружения. Принимается решение штурмовать Делятин, захват которого открывал путь к переправе через Прут. Далее долиной этой реки предполагалось уйти на восток. Авторство этого плана некоторые (например, тогдашний начальник разведки соединения П. П. Вершигора) приписывают комиссару Рудневу.

Внезапная атака на Делятин в ночь на 4 августа увенчалась успехом. «Разгром Делятина, уничтожены 4 шоссей(ных) и 3 ж(елезно)д(орожных) моста и 40 автомашин с живой силой и боеприпасами. После вступления в Карпаты, в Делятине в первый раз бойцы, командиры и политработники покушали хлеба», — запишет в своем дневнике Ковпак. Он принимает решение разбить соединение на 7 групп, «из которых 6 групп боевых и одна пассивная, с ранеными, которую направил в глубь крупного леса».

Ценой своей жизни…

Недалеко от Делятина принял свой последний бой прославленный партизанский комиссар Герой Советского Союза Семен Руднев. В перестроечные годы на волне «переосмысления» прошлого вокруг этой трагической истории появилось немало разного рода мифов — вроде того, что «Руднев был ликвидирован агентами НКВД». Оказались по сути оклеветанными ряд заслуженных людей, как, например, радистка соединения Ковпака Анна Михайловна Лаврухина («Аня Маленькая») — якобы непосредственно исполнившая это задание «органов». Нередко и сейчас можно встретить пересказы этих нелепых домыслов. Однако ни с точки зрения здравого смысла (зачем чекистам могло понадобиться убийство Руднева?), ни с позиций фактов нет оснований для утверждений указанного толка.

Петр Вершигора

Очевидно, мы уже никогда не узнаем полной картины того, как погиб партизанский комиссар, но в целом обстоятельства известны. Например, из мемуаров Петра Петровича Вершигоры.

Успех выхода соединения из окружения зависел от захвата и удержания переправы через Прут. Авангарду, в составе которого находился и комиссар Руднев, удалось захватить мост через реку. Однако гитлеровцы, пытаясь не дать партизанам вырваться из кольца окружения, начали перебрасывать к Делятину дополнительные силы. На одну из таких автоколонн немецкого горнострелкового полка, выдвигавшегося из Коломыи к Делятину, у села Белые Ославы и нарвался партизанский авангард Руднева. Комиссар принял решение дать встречный бой.

«Встречный бой за Делятином — это была его (Руднева. — С. Л.) роковая ошибка», — напишет в книге воспоминаний Петр Вершигора[4].

__________________________
4 Вершигора П. П. Люди с чистой совестью — М.: Воениздат НКО СССР, 1946.

В 1946 г. по заданию правительства Украины в Карпаты будет отправлена специальная экспедиция, которой предстояло выяснить в т. ч. судьбу комиссара Руднева. В ее состав входил и П. Вершигора. В упомянутой книге он сообщит о результатах поисков: «На горе Дил и в урочище Дилок мы нашли могилы погибших в Делятинском бою. 72 наших товарища остались там навеки. Подробно опросив гуцулов, хоронивших погибших, мы выяснили, что в двух могилах в овраге были зарыты: в одной — 18, а в другой — 22 человека. По фотографии гуцулы указали, где был похоронен еще не старый красивый человек с черными усами. Разрыв эту могилу, вторым мы увидели череп с черными усами. «Это он!» — хотелось вскрикнуть мне, лишь только я увидел пулевые пробоины в височной кости черепа. И как живой встал в памяти комиссар…»

Ценой своей жизни комиссар Руднев и десятки других бойцов, героически павших у переправы через реку Прут, обеспечили спасение основных сил соединения. О событиях тех дней Ковпак напишет в книге «От Путивля до Карпат»: «Это «чудо» у реки Прут».

Возможно, у кого-то из читателей возникнут вопросы к датам и приводившимся в статье цифрам. Я в основном пользовался информацией из походного дневника Сидора Артемьевича Ковпака. Хотя в других источниках можно встретить несколько отличающиеся данные…

За сто дней наиболее активной фазы рейда соединение Ковпака прошло около двух тысяч километров по глубоким тылам противника — территориями Ровенской, Тернопольской, Ивано-Франковской областей. Ковпаковцы уничтожили свыше 3800 гитлеровцев и их пособников, разгромили до 17 немецких гарнизонов, подорвали 18 военных эшелонов противника, 52 моста, 43 нефтяные вышки, 13 нефтехранилищ, 4 нефтеперегонных завода и нефтепровод.

Карпатский рейд, основной период которого пришелся на время Курской битвы, имел большое военное значение. Например, партизанами надолго был выведен из строя железнодорожный узел Тернополь — что существенно затруднило переброску гитлеровских войск в район Курской дуги. Соединение Ковпака дезорганизовало коммуникации и тылы противника, отвлекло на себя значительные силы врага — столь необходимые ему на фронте. Приводятся даже цифры (например, Героем Советского Союза, участником Карпатского рейда В. А. Войцеховичем) в 60 тыс. человек, задействованных немецким командованием для борьбы с соединением Ковпака. Даже если эта цифра несколько преувеличена, тем не менее тот факт, что против партизан-ковпаковцев гитлеровцам пришлось задействовать крупные силы, сомнений не вызывает. Достаточно упомянуть, к примеру, о снятии с фронта 8-й кавалерийской дивизии СС Florian Geyer и переброске ее в полном составе в район действий соединения Ковпака.

Попутно заметим (для героизаторов ОУН-УПА, якобы «боровшейся с немцами»): все вместе взятые националистические банды — бандеровцев, мельниковцев, бульбовцев и проч. — не причинили гитлеровской военной машине столько вреда, сколько соединение Ковпака во время только одного Карпатского рейда. Точно так же никогда немцы не бросали столько войск против националистических формирований, сколько против партизан-ковпаковцев в дни их 100-дневного героического рейда.

1 октября основные силы соединения собрались у хутора Конотоп на Житомирщине. Этот день можно считать завершением Карпатского рейда. Сидор Артемьевич Ковпак за этот поход был удостоен второй золотой звезды Героя Советского Союза. Высокими правительственными наградами были отмечены и все бойцы, принимавшие участие в Карпатском рейде.

Война на два фронта

Практически все время рейда ковпаковцам пришлось противостоять не только гитлеровцам, но и разномастным бандам украинских националистов. По сути соединение вело войну на два фронта (если подобное выражение применимо к боевым действиям партизан) — с немцами и их пособниками из числа украинских националистов. Надо полагать, именно этим обстоятельством поясняется и вышеотмеченная позиция национал-экстремистов из фракции «Свобода».

Уже на третий день Карпатского рейда, 15 июня, Ковпак отметит в дневнике: «вступили в районы, насыщенные националистами». Далее в его записях регулярно будут появляться сообщения о столкновениях если не с бульбовцами, то с мельниковцами или бандеровцами. Выстрелы в спину сопровождали партизан во время всего их похода.

18 июня: «Националисты убили нашего разведчика, двигавшегося одиночкой в стороне»… 21 июня: «Националисты-бульбовцы вели огонь по нашей конной разведке. Конники открыли огонь по националистам, 8 человек захватили живьем с винтовками»… 22 июня: «Под селом Матыювка пять националистов встретились с разведкой… через несколько минут оттуда послышалась стрельба из пулеметов и винтовок. Мы открыли ответный огонь — банда разбежалась»… 25 июня: «Националисты опять обстреляли голову и середину колонны из р(учных) п(улеметов). Поймали. Оказались бандеровцы»… 28 июня: «Националисты обстреляли нашу кав(алерийскую) группу у села Сильне. После перехода в атаку все националисты разбежались»… 30 июня: «В селе Обгув националисты. Вели огонь по колонне, одного нашего бойца ранили. Мы убили сотника, захватили знамя, тело бат(альонного) миномета и разные объявления»… 4 июля: «В районе Матвеевцы вели бой с националистами».

«Вызов брошен. Принимаем»

Аналогичного толка записи в дневнике комиссара Руднева[5].

__________________________
5 Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941—1944. — М.: Центрполиграф, 2010.

18 июня: «Наша разведка 4 ба(тальо)на, которая была послана по маршруту за р. Случь, в течение двух дней вела бои с бульбовцами и вынуждена отойти, не выполнив задачи. При нашем подходе к дер(евне) Михалин началась стрельба, причем стреляют сволочи из окон, кустов и ржи»… 20 июня: «Командир разведгруппы 3(-го) стрелкового) б(атальона) по радио сообщил, что держал бой с националистами 40 м(инут), есть два бойца убитых, патроны на исходе. Националистов много. Пришлось вернуть разведку обратно. Ну, сволочи, вызов брошен — принимаем»… 23 июня: «Дорога та же, что и вчера, все села заражены националистами. Часто стреляют из-за угла, с кустов, со ржи и т. д. Наши редко отвечают. Только стреляем тогда, когда видим стреляющего. Есть интересные случаи, когда мой заместитель Андросов беседовал с девушками, подошли 7 бородатых мужиков, тоже слушали его, но потом, видя, что он один, выхватили из ржи винтовки и стали в него стрелять. Убили его лошадь и стали ловить, и, если бы не подоспели бойцы, его бы убили. Вечером разведка 21(-го) батальона поехала на разведку, была обстреляна»… 5 июля: «наши батальоны при занятии места стоянки натолкнулись на националистов-мельниковцев. Это уже третий оттенок националистов. Во время перестрелки убито 7 и ранено 3 националиста. Наши потери — один ранен(ый) из 2(-го) батальона».

В некоторых случаях партизаны — имея главной задачей диверсии на коммуникациях гитлеровцев и не желая тратить время на столкновения с националистическими бандами — вступали с ними в переговоры и с позиции силы принуждали не оказывать сопротивления. А в некоторых случаях националисты — познавшие силу ковпаковцев — вынуждены были даже оказывать партизанам помощь.

К примеру, Сидор Ковпак описывает в дневнике проезд соединения 26 июня 1943-го через село Здвиждже, в котором находилось «до 300 националистов». Националистам было отправлено послание, содержание которого приводит Ковпак: «Бандерівці, бульбівці! Чи дідько вас розбере, хто ви такі. Радянські партизани йдуть туди, куди їм треба і посправжньому воюють проти ворога українського народу — німця. А ви плутаєтеся під ногами, заважаєте нам. Оголошуєте себе захисниками народу. Де ж Ви були захисники, коли німці спалили Берест, Овець і другі села і постріляли сотні мирного українського населення. На боротьбу з німцем у вас не хватає хисту, а от із-за корчів стріляти по нас, нападати на нашу розвідку — на це Ви спроможні. Останній раз попереджаємо — станете на дорозі, зметемо з лиця землі разом з Вашими іржавими крісами. Ваші отамани, керовані гестапо, нацьковують Вас. Населення кляне Вас за братовбивчу різню. I ще раз попереджаємо — ще один постріл з вашого боку — зметемо (вас) з лиця землі. Хочете умовитись, присилайте парламентарів з уповноваженнями. Гарантуємо їм безпеку. Замість того, щоб нам заважати, покажіть нам німця та його прислужників; ми допоможемо його розгромить. Командування радянських партизанів».

В итоге националисты убрали свои заставы, и партизаны продолжили свой путь по запланированному маршруту.

А вот запись из дневника комиссара Руднева от 30 июня 1943-го: «На дневку остановились в районе леса Любомирка Дубичанского района Ровенской области. Лес замечательный, но при входе в этот лес встретились с таборами местного населения и местной самообороны, т(ак) н(азываемых) бандеровцев, часть их обезоружили, а другой части предложили, чтобы не стреляли, иначе будем уничтожать всех. А в 12 км стоят лагерем человек 400 бандеровцев. Мы решили поговорить с ними, но при условии ни в какие политические переговоры не вступать, а только одно, что они против нас не выступают, наши разведгруппы и диверсионные группы пропускают, а если только тронут, будем бить всех, кто попадется с оружием; они просили их тоже не трогать. Надоела эта комедия с этой сволочью. Собрался всякий националистический сброд, разбить их нет никакого труда, но это будет на руку немцам и противопоставим против себя западных украинцев. Среди них только верхушка идейно сильна, а основная масса — это слепое оружие в руках националистических прохвостов. При первом ударе все это разлетится, и ничего не останется от независимой Украины».

Карпатский рейд Ковпака и обстоятельства «общения» с националистическими формированиями позволяют составить представление, что это была за «армия» — УПА. Ныне, не секрет, много тех, кто пытается выдать УПА за некое серьезное воинское формирование, именует чистой воды клоуна (по меркам, например, Сидора Ковпака, Семена Руднева, Петра Вершигоры) Романа Шухевича «генералом» и «головнокомандуючим». Факт есть факт: полторы тысячи ковпаковцев без особого труда гоняли этих «борців за волю України», что называется, в хвост и в гриву.

Все, на что были способны эти «вояки», так это на выстрелы в спину из-за угла. При этом всякий жесткий ответ приводил либо к разгрому, либо к пленению той или иной националистической банды. Командир ковпаковской разведки Петр Вершигора справедливо сравнивает их с шакалами: «Как шакалы по следам крупного зверя, так и эта мразь ходила по кровавым тропам немецкого фашизма и делала свое шакалье дело. И, подобно шакалам, бежала при первом чувствительном ударе палкой по хребту. А затем снова нападала из-за угла».

А часто достаточно было и словесных угроз в их адрес, чтобы они разбегались по лесам и схронам и не мешали партизанам соединения Ковпака бить главного на тот момент врага — гитлеровцев.

В ходе рейда ковпаковцами были получены многочисленные свидетельства сотрудничества националистических банд с немецким командованием.

Например, Руднев 2 июля 1943-го записал: «В наши руки попал ряд ценных националистических документов, которые показывают полное слияние немецких фашистов с украинскими националистами. Есть письмо Мельника, одного из националистических руководителей, к германским властям (с просьбой) о помощи им оружием, для борьбы с Московией. Есть документ — обращение украинских националистов к польскому населению, которое они убивают и режут, по поводу разрыва дипломатических отношений СССР с правительством Сикорского и что виновниками уничтожения 12 т(ыс.) офицеров под Смоленском являются большевики. И еще ряд документов. Нет никакого сомнения, что верхушка националистов обманывала рядовую массу в том, что они ведут борьбу против немцев, а на самом деле они ведут вместе с немцами и при их поддержке борьбу против советской власти».

Петр Вершигора в книге «Люди с чистой совестью» будет писать о структуре одной из националистических банд «человек в пятьдесят — шестьдесят, из которых половина тоже была «уволена» из полиции, а другая половина набрана из уголовников, — банды, объявившей борьбу за «самостийну Украину», якобы против немцев, а на самом деле начавшей резню польского населения». «В те же дни из Ровно, Луцка, Владимир-Волынска, Дубно и других центров Западной Украины по сигналу своего руководства ушли многие националисты, дотоле верой и правдой служившие немцам в гестапо, полиции, жандармерии. Ушли в леса, на весь мир разгласив свое желание бить немцев. Немцев они били на словах и в декларациях, в листовках, на одной из них оказалась даже виза немецкой типографии в Луцке», — отмечает Вершигора.

Вершигора, которому по должности (начальник разведки соединения) приходилось скрупулезно разбираться в характере националистических банд, особо отметил склонность к коллаборационизму с гитлеровцами у выходцев из Галичины: «Данные указывали на прямую связь националистов с немцами, с гестапо, с жандармерией. Особенно там, где верховодили галичане, сразу появлялась связь с немцами, иногда очень скрытная, тщательно законспирированная, а иногда и открытая».

Представляют интерес записи в дневнике Ковпака за 3—5 июля 1943-го, в которых — на основании показаний пленных мельниковцев — раскрывается подоплека «обиды» украинских националистов на немцев и причины, почему бывшие полицаи массово повалили в леса.

«Ответы пленных мельниковцев. Как образовалась банда мельниковцев? С приходом немцев все кулачье вступило в украинскую полицию, потому что можно было грабить евреев. Награбленное у евреев барахло было продано и пропито. Время идет, евреи перебиты, жрать, пить надо, но за что? Немцы посадили полицию на паек — 500 гр(аммов) хлеба, прижали, стали бить. Полиции это не понравилось. Она бежит в лес, организуется в банды (рой, чета, сотня, курень, полк) — и нападают на невооруженных поляков. Жгут села, убивают и режут народ, забирают хлеб, мясо, сало и все имеющиеся продукты и тикают в курень (в лес). Нажрутся и спят. Ходят панами, чего еще?» — отметил Ковпак.

Такова была мотивация «борців за вільну Україну».

Этническая чистка с признаками геноцида

Наконец, следует сказать и о том, что Карпатский рейд соединения Ковпака пришелся как раз на время, когда банды украинских националистов осуществляли геноцид польского населения. Ковпаковцы стали свидетелями этнических чисток, проводившихся этими «визволителями України».

Как будет вспоминать Петр Вершигора, поначалу партизаны соединения восприняли происходившее в польских селах за действия немецких карателей. Но когда стали уточнять детали, то оказалось, что украинские националисты значительно превзошли в своем зверстве даже эсэсовцев. Вершигора — немало повидавший за годы войны — и тот будет шокирован: «Сегодня ночью в одну из небольших польских деревушек, лесной хуторок в тридцать хат, ворвалась группа в полсотни вооруженных людей. Неизвестные окружили село, выставили посты, а затем стали подряд ходить из хаты в хату и уничтожать жителей. Не расстрел, не казнь, а зверское уничтожение. Не выстрелами, а дубовыми кольями по голове, топорами. Всех мужчин, стариков, женщин, детей. Затем, видимо опьянев от крови и бессмысленного убийства, стали пытать свои жертвы. Резали, кололи, душили. Имея порядочный стаж войны и зная хорошо стиль немецких карателей, я все же не верил до конца рассказу разведчиков. Такого я еще не встречал».

Вершигора лично отправился на место событий. И вот что там обнаружил: «В первой избе, в которую мы вошли, лежало семь трупов. Входная дверь была открыта. В сенях, перегнувшись гибким девичьим станом через высокий порог, лежала лицом кверху девушка лет пятнадцати в одной ночной сорочке. Туловище было в горнице, а голова свисала на пол сеней. Солнечный луч позолотил распустившиеся светло-каштановые волосы, а голубые глаза были открыты и смотрели на улицу, на мир, над которым веселилось яркое солнце. Из раскрытых губ по щеке стекала, уже затвердевшая на утреннем заморозке, струйка крови. В хате вповалку лежали взрослые и дети. У некоторых были раздроблены черепа, и лиц нельзя было рассмотреть, у других перерезаны шеи. На печи — совершенно черная и без следов крови древняя старуха со следами веревки на шее. Веревка, обмотанная вокруг качалки, валялась тут же. Когда я поспешно уходил из дома, представлявшего семейный гроб, увидел на щеколде наружной двери пучок длинных волос. Они запутались в ручке и трепетали под дуновением предвесеннего ветра навстречу солнцу.

В других домах повторялась та же картина».

Бойцы соединения Ковпака нередко становились спасителями для польского населения тех районов, где партизаны вели свои действия.

Учитывая свидетельства очевидцев (в данном случае партизан соединения Ковпака), представляется вполне адекватным последнее заявление сената Польши, в котором события 1943 года названы «этнической чисткой с признаками геноцида».

P. S. В заключение еще раз вернемся к вопросу о необходимости чествования подвига героев-ковпаковцев на государственном уровне. Время еще есть. В частности, соответствующие мероприятия могли бы быть приурочены к дате окончания рейда. Карпатский рейд завершился 1 октября 1943-го сбором партизан соединения около хутора Конотоп на Житомирщине. Ряд исследователей склонны относить окончание рейда к 21-му октября 1943-го — когда Сидор Ковпак подписал официальный отчет о рейде для УШПД.

К слову, специально для партии власти, воодушевляющейся на борьбу с фашизмом только в контексте курса «в Европу», — ковпаковцы били фашистов и непосредственно на европейской территории. Так, соединение Ковпака, преобразованное в 1-ю Украинскую партизанскую дивизию, в 1944 г. (уже под командованием Петра Петровича Вершигоры) совершило героические Польский и Неманский рейды по тылам противника.

Будем надеяться, что власть все-таки вернется к вопросу об организации торжеств по случаю славного 70-летнего юбилея Карпатского рейда — проведя реальное антифашистское мероприятие на государственном уровне.

topwar.ru

Карпатський рейд Ковпака — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Карпатський рейд Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака — рейд, який проводився згідно з оперативним планом бойових дій партизанів України на весняно-літній період 1943 року, що був затверджений ЦК ВКП(б) і Державним комітетом оборони СРСР. Проходив з 12 червня до 1 жовтня. Перед з’єднанням ставилося завдання вийти рейдом на територію Чернівецької області для здійснення там диверсій на нафтопроводах і комунікаціях противника, організації партизанського руху, а також вивчення можливостей ведення партизанської боротьби на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Румунії. З’єднання (усього 4 батальйони, в їхньому складі було понад 1900 бійців, які мали на озброєнні, окрім гвинтівок, автоматів і пістолетів, також гармати, міномети й станкові кулемети) вийшло в рейд з білоруського с. Мілашевичі. Під час просування до заданого району відбулося кілька сутичок з ворогом – з охороною залізничних переїздів біля населених пунктів Томашгород, Рокитно, Борове. 24–25 червня при форсуванні р. Горинь (прит. Прип’яті, бас. Дніпра) між селами Корчин і Звіздівка Костопільського району Рівненської області авангард з’єднання зіткнувся з бійцями Української повстанської армії, які намагалися зашкодити переправі. Після переговорів, ініційованих комісаром з’єднання С.Руднєвим, справу було полагоджено і бійці УПА без бою пропустили партизанів.

У ніч з 6 на 7 липня з’єднання перетнуло кордон між рейхкомісаріатом «Україна» і дистриктом «Галичина», що входив до складу Генеральної губернії, і розгорнуло активні бойові дії. Було здійснено низку гучних диверсій на залізничних і шосейних комунікаціях, підірвано кілька ешелонів і зруйновано 4 мости, це на тривалий час зупинило рух на залізниці Тернопіль–Проскурів (нині м. Хмельницький), яка мала стратегічне значення. Німецька адміністрація одразу ж вдалася до рішучих дій. Напад на загони з’єднання було вчинено на схід від Скалата. Партизани розгромили противника і услід за цим захопили містечко, де до їхніх рук потрапили трофеї – продовольство та майно. У ніч з 12 на 13 липня Шалигінський загін з’єднання раптовим ударом вибив німців із с. Раштовці. Після цього гітлерівці почали застосовувати проти партизанів авіацію. 15 липня з’єднання було блоковане майже 3 тис. німецьких солдатів у лісі поблизу с. Седлиска. Після того, як партизанам вдалося вирватись із оточення, вони рушили в напрямку гір. Упродовж 18–19 липня в районах населених пунктів Солотвин, Росульна, Манява відбулося кілька боїв, після чого з’єднання увійшло в Карпати. Гітлерівці перекинули у цей район додатко

uk.wikipedia.org

Партизанський рух на території України в роки Великої Вітчизняної війни

22 вересня 2010Щорічно 22 вересня згідно з Указом Президента України від 30 жовтня 2001 року №1020 в Україні відзначається День партизанської слави.

За загальним визнанням, Велика Вітчизняна війна по праву називається всенародною. Безумовним підтвердженням цього є широкий розмах партизанського руху та героїзм патріотів-підпільників, які зробили свій неоціненний внесок у перемогу над фашизмом.

Впродовж перших днів війни фашистам вдалося захопити значні території Радянського Союзу. На окупованих землях ворог будував системи всебічного матеріально-технічного забезпечення своїх військ, намагався широко та якісно використати захоплену радянську інфраструктуру та примусити населення до покірної рабської праці.

Водночас з перших днів окупації гостро постало питання протидії намірам фашистського керівництва. Найбільш повно питанням дезорганізації тилу ворожих військ мав відповідати широкомасштабний партизанський рух.

Слід зазначити, що перед Великою Вітчизняною війною, розглядаючи імовірність окупації противником частини території СРСР, радянським керівництвом вживався комплекс заходів із завчасної підготовки партизанського руху. Зокрема, облаштовувались схованки зі зброєю, боєприпасами, продовольством та матеріально-технічними засобами, а також готувались кадри для партизанських формувань. Проте напередодні війни було прийнято помилкове рішення про відмову від завчасної підготовки партизанського руху. Таким чином, на значній території, що була захоплена в результаті стрімкого просування фашистських військ на схід, формування партизанських загонів треба було починати з початку.

Зародження партизанського руху припадає на літо 1941 року. За вказівкою командування Червоної Армії та керівництва партійних органів, після відступу радянських військ на окупованих територіях залишався актив (як правило, з числа керівників партійних та адміністративних установ) для розгортання партизанської боротьби. Проте практичне формування партизанських загонів супроводжувалося значними труднощами. На початку війни партизанські загони діяли хаотично, були малочисельними та неорганізованими, погано озброєними, не мали засобів зв’язку та необхідних матеріально-технічних засобів.

Зважаючи на наявність значних проблем з організацією народного опору на окупованих територіях, радянське керівництво намагалось підняти населення на боротьбу із загарбниками. Вже 29 червня 1941 року у директивах з питань боротьби проти фашистської навали вказувалося: “На зайнятих ворогом територіях створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих військ, для розпалювання партизанської війни… У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога, переслідувати і знищувати його, зривати всі його заходи”.

18 липня 1941 року Центральний Комітет (ЦК) Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків ВКП(б) прийняв постанову “Про організацію боротьби в тилу германських військ”.

Одним з головних завдань, що вирішувало радянське керівництво в той час, було створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. З цією метою 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. Водночас для забезпечення взаємодії партизан з регулярними військами при військових радах низки фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Крім того, важливу роль в організації партизанського руху було відведено радянському підпіллю.

В червні 1942 року був створений Український штаб партизанського руху (УШПР), керівником якого був призначений Т. А. Строкач.

Серед інших важливих завдань було налагодження зв’язку з партизанами та забезпечення партизанських формувань підготовленими фахівцями, озброєнням та матеріально-технічними запасами. Для цього у розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки тощо.

Почала діяти спеціальна школа, в якій готували командирів, комісарів, радистів, підривників, розвідників, медпрацівників та інших фахівців для партизанських формувань. Протягом близько 3 місяців майбутні партизани вивчали приймально-передавальну радіоапаратуру, опановували роботу на телеграфному ключі, шифрувальну справу, вітчизняну і німецьку стрілецьку зброю, мінно-підривну справу та інші необхідні у ворожому тилу питання. Заняття у школі тривали по 12-14 годин на добу. Пізніше, крім школи, за наказом ЦШПР в багатьох містах країни були створені курси радистів, підривників та командирів загонів.

Особлива увага приділялася налагодженню радіозв’язку між партизанськими загонами й УШПР (з 714 зареєстрованих у штабі партизанських загонів зв’язок підтримувався тільки з 21), організації партизанської розвідки, формуванню нових партизанських загонів на базі підготовлених кадрів.

Всього протягом 1942-1945 років навчання у спецшколі УШПР пройшло 569 радистів і шифрувальників. Саме без досвідчених радистів неможливо було б оперативно і кваліфіковано керувати боротьбою, отримувати цінну розвідувальну інформацію, необхідну для перемоги над ворогом.

Враховуючи нерівномірність розгортання партизанського руху, 11 листопада 1942 року Державний Комітет Оборони прийняв спеціальну постанову “Про партизанський рух на Україні”, в якій особлива увага зверталась на розвиток партизанського руху у правобережних областях республіки, де проходили надзвичайно важливі залізничні та шосейні шляхи, створення обласних оперативних груп, покращення організації зв’язку, підготовку партизанських кадрів, матеріально-технічне забезпечення партизан.

На виконання цієї постанови партизанський загін під командуванням О. Сабурова восени 1942 р. здійснив рейд з Брянських лісів на Правобережну Україну. Відстань у кількасот кілометрів партизани подолали протягом місяця, форсувавши при цьому Десну, Дніпро і Прип’ять. Тільки в дні рейду загін О. Сабурова розгромив фашистські гарнізони в 6 райцентрах, зруйнував 29 залізничних і шосейних мостів, провів роз’яснювальну роботу серед населення, внаслідок чого чисельність з’єднання наприкінці рейду зросла. Згодом сабуровці спільно з партизанами загону С. Ковпака, загонами з Житомирської і Рівненської областей та білоруськими партизанами утворили в Поліссі вільний від фашистів край, який охоплював 14 районів з населенням 200 тис. чоловік.

Завдяки вжитим заходам та всенародній боротьбі з фашистськими загарбниками в середині Великої Вітчизняної війни партизани стали високоорганізованим, територіально розгалуженим, чисельним, ефективним та потужним угрупованням народних месників.

Під час війни в тилу ворога діяло понад 6200 партизанських загонів та підпільних груп, в яких воювало більше ніж 1 млн. осіб – представників усіх народів Радянського Союзу, з них на території України – понад 500 тисяч
(60 партизанських з’єднань, 1993 загони і диверсійно-розвідувальні групи).

С. Ковпак

Головні удари партизани завдавали по комунікаціях противника, перешкоджаючи перекиданню військ та бойової техніки противника, виводили з ладу важливі об’єкти інфраструктури, знищували представників керівництва окупаційної влади, забезпечували ведення розвідки на стратегічну глибину. Диверсії партизан на важливих транспортних магістралях ворога (“рельсова” та “шляхова” війна) сковували та послаблювали німецькі війська, збільшували напруження та безлад у фашистському тилу.

Ефективною формою партизанських дій були рейди у тилу противника, які відволікали великі сили гітлерівців, що було суттєвою допомогою військам. Найбільш результативні рейди здійснили формування відомих партизанських командирів С. Ковпака, О. Федорова та О. Сабурова.

Слід зазначити, що в ході війни форми і методи партизанської боротьби суттєво змінювалися і вдосконалювалися. Так, у 1943 році партизанські загони розпочали практику рейдів зі своїх “партизанських домівок”, зокрема, був здійснений “Карпатський рейд” партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака. Хоча мети рейду – знищення нафтових промислів Прикарпаття – досягнуто не було, він справив велике враження на населення України та засвідчив зростання бойового потенціалу українських партизан.

Здобутки партизан були оцінені керівництвом СРСР, зокрема, в постанові ЦК ВКП(б) від 15 липня 1943 року зазначено: “Велику роль в розвитку партизанського руху на Україні відіграли рейди партизанських з’єднань Ковпака, Сабурова, Федорова, Наумова, оскільки ці рейди дали можливість активізувати населення сіл, поширити партизанський рух в різних областях України”.

Силу партизан змушені були визнати і самі фашисти. Гітлерівський генерал Ноймар в донесенні від 28 квітня 1943 року в штаб групи армій “Південь” писав: “…діяльність партизан в усіх районах активізувалася, вони добре озброєні. На відстані 5-7 км від залізниці партизани – господарі ситуації. За останні дні були здійснені вибухи залізничного шляху на очах у німецьких солдатів, і не дивлячись на те, що патрулі проходять один за одним кожні 18 хвилин, вони встигають закладати міни під рейки”.

З виходом Червоної Армії на Правобережжя Дніпра, наближенням фронтової смуги до районів дії партизан в їхній тактиці з’явилися нові прийоми боротьби – захоплення важливих об’єктів інфраструктури або опорних пунктів та утримання до підходу частин армії.

Але проводячи глибоку розвідку в тилу ворога та добуваючи відомості про розміщення складів боєприпасів ворога, безцінні дані про ворожі укріплення тощо, партизани стали незамінними помічниками для військових розвідників.

Зокрема, розвідники з групи “За Батьківщину” (командир В. Храпко) діяли на базі з’єднання
О. Сабурова. На початку листопада 1943 р. вони виявили наявність укріплень в районі Мозиря, Коростеня і Житомира, повідомили про будівництво лінії оборони вздовж траси Житомир–Київ і про концентрацію артилерійських частин на цій ділянці.

В ході боїв за плацдарм в районі Києва штаб 1-го Українського фронту регулярно отримував важливу розвідувальну інформацію від розвідувальних груп зі складу партизанських загонів.

Про кількість добутої партизанами розвідувальної інформації вказують такі дані – якщо у 1942 році Український штаб партизанського руху отримав від партизанських з’єднань і загонів 165 донесень, то вже у 1943 кількість донесень збільшилась у понад сім разів. Ці обсяги надходження інформації не зменшувались протягом усієї війни.

Успіху розвідників сприяв також тісний зв’язок з населенням окупованих територій. Підпілля та партизани безперервно слідкували за ворогом. Розвідка стала однією з невід’ємних дієвих форм партизанської війни, взаємодії партизан із бойовою армією.

Підпільники, яких за різними даними нараховувалося понад 200 тисяч осіб, збирали і передавали розвідувальну інформацію, брали участь у диверсіях, виводили з ладу обладнання та важливі об’єкти інфраструктури окупантів, інформували населення про дії радянських військ, проводили агітаційну роботу серед місцевих мешканців та сприяли створенню нових та поповненню діючих загонів народних месників.

Особлива увага приділялась застосуванню підпіллям друкованих засобів агітації. Для цього підпільники забезпечувались радіоприймачами, портативними типографіями та друкарськими машинками. Листівки, що готувались та розповсюджувались, як правило, присвячувались найбільш важливим і актуальним питанням боротьби із фашистським режимом. Особливо широко підпільники намагались розповсюджувати радісні новини про військові успіхи країни.

Широко залучали партизани місцевих підпільників і населення як провідників при форсуванні річок, веденні боїв. Також місцеві жителі забезпечували партизан розвідувальною інформацією про дислокацію ворожих військ і об’єктів, про каральні експедиції тощо.

В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків.

Близько 200 тисяч партизан нагороджені орденами та медалями, в тому числі понад 127 тисяч – медаллю “Партизан Великої Вітчизняної війни” І та II ступенів, 233 відважним народним месникам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину.

За своїми масштабами всенародна боротьба в тилу ворога стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримці Українським народом.

gur-mou.gov.ua

Сергей Лозунько. Карпатский рейд Ковпака: mikhael_mark — LiveJournal

11 декабря 1967 года не стало прославленного партизанского командира времён Великой Отечественной войны, украинского генерала, героя Советского Союза Сидора Артемьевича Ковпака. К 50-летию со дня кончины героя предлагаю своим читателям статью Сергея Лозунько, составленную для сайта «Военное обозрение». Оригинал здесь.

Сидор Артемьевич Ковпак

В легендарный рейд Сумское партизанское соединение выступило 12 июня 1943 г. с территории Житомирской области (от села Милошевичи, что на украинско-белорусской границе), примерно за месяц до начала Курской битвы. Всего свыше полутора тысяч бойцов. В своем дневнике Сидор Артемьевич Ковпак укажет даже национальный состав отправившихся в Карпатский рейд: русских — 684, украинцев — 598, белорусов — 405, других национальностей — 197, неподданных СССР — 19. Перед ковпаковцами стояла задача нанести удар по тыловым коммуникациям врага, организовать диверсии на нефтепромыслах Галиции.

15 июня партизаны пересекли железную дорогу Сарны — Лунинец.
20 июня соединение Ковпака вступит в контакт с отрядом другого знаменитого партизанского командира Дмитрия Медведева. Встреча будет сопровождаться инцидентом: ковпаковцы и медведевцы приняли друг друга за гитлеровцев и открыли огонь. В дальнейшем «Победители» — отряд, которым командовал Герой Советского Союза Медведев окажет посильную помощь соединению Ковпака, прежде всего разведданными. В дневнике Ковпак даже упоминает легендарного советского разведчика Николая Кузнецова (хотя и не называет его фамилии, очевидно, она ему была неизвестна): «представитель Медведева, который работает тайным агентом в Ровно в роли офицера, имеет 2 креста и несколько ранений, получил разрешение на свидание с Кохом. Кох расспрашивал, как дела на фронте, настроение солдат, за что он получил кресты и т. д. Генералы, присутствовавшие при этой беседе, слушали вранье нашего человека, а потом пожимали ему руки. Он разговаривал на чистом немецком языке, а блеску его вида мог бы позавидовать любой немецкой офицер».

Партизанское соединение Ковпака выступает в поход.

В книге воспоминаний «От Путивля до Карпат» Сидор Артемьевич пояснит секрет своего успеха: «Выйдя из лесов и болот южного Полесья в поля Западной Украины, мы должны были пройти три области — Ровенскую, Тарнопольскую и Станиславскую, форсировать несколько больших рек, пересечь до десятка железных дорог. Может ли партизанская колонна, растягивающаяся по дороге на 8—10 километров, совершить такой марш скрытно, не обнаружив себя?

29 июня соединение переходит железную дорогу Луцк — Здолбунов. «Для того чтобы не допустить эшелона с живой силой и избежать боя при переезде железной дороги обозом, высылаю диверсионные группы направо и налево от переезда, которые в 23.00 должны во что бы то ни стало заминировать оба пути железнодорожного полотна», — запишет Ковпак в дневнике. Близость столицы рейхскомиссариата (которой, как известно, являлся город Ровно) — в случае обнаружения партизанского отряда — давало возможность гитлеровцам быстро подтянуть силы. Поэтому требовалась исключительная осторожность и максимальная слаженность в действиях бойцов. В 23.15, пишет Ковпак, раздались 2 взрыва на запад от переезда, а в 23.25 прозвучали взрывы и с востока (от переезда). Результат: «Спущено 5 эшелонов. Когда колонна прошла уже 2—3 км от переезда, а хвост колонны, переправившись через дорогу, заметал след обоза срубленной березой, которую везли пара волов, на дороге в темноте горели два эшелона, трескались снаряды и бомбы».

Ковпаковцы на походе

30 июня очередной нелегкий переход: железная дорога Ровно — Львов — Перемышль. Соединению предстояло совершить марш в 57 км. «Народ плохо отдохнул. Но настроение хорошее. Дорога скользкая, глинистая, бесконечные подъемы и спуски по холмам, по долинам, но никто не жалуется. Сегодня особенно идут хорошо», — отметит Ковпак.
6 июля партизанское соединение вступает в пределы Галиции. В пограничных селах небольшие немецкие гарнизоны в основном попросту разбегаются при приближении ковпаковцев. Те, кого партизанам удается застать врасплох, подвергаются разгрому. «После разгрома м. Скалат сделали большой марш до 45 км и остановились в районе г. Лыса Гора на дневку», — запишет 9 июля в дневнике Сидор Ковпак.

После трехдневного отдыха у Лысой Горы соединение продолжает рейд. У населенного пункта Раков Конт немцы пытаются устроить партизанам засаду. «В 21.00 разведкой было установлено, что в Раков Конт и прилегающие к лесу села с западной стороны прибыло до 60 автомашин с противником и несколько бронемашин. Видимо, продолжительная стоянка наша в районе Лысой Горы повлекла беду. Противник разведал, где мы, и подтянул силы, чтобы уничтожить нашу воинскую часть», — фиксирует Ковпак в дневнике. После непродолжительного боя «немцы бежали». Форсировав две реки и объехав немецкое «окружение», соединение направилось к намеченной стоянке в районе Скомороше.
Осознав, что в фашистском тылу действует многочисленный партизанский отряд, гитлеровцы усиливают давление на партизанское соединение. 13 июля против ковпаковцев уже брошена немецкая авиация, которая «обстреливала и бомбила» партизан. 5 человек ранено. Но рейд продолжается.

Ковпак напутствует своих партизан

19 июля соединение пересекает последнюю поперечную дорогу перед Карпатами и штурмом берет селение Россульна. «Фрицы в одном исподнем белье выскакивали из окон и, на ходу отстреливаясь, покидали село, — запишет Ковпак в дневнике. — В результате 2,5-часового боя противник бежал, оставив штаб полка с документами и много машин и убитых солдат и офицеров. Были взяты трофеи: четыре 75-мм пушки, около 40 автомашин, 5 легковых автомашин, 1 штабной автобус, минометы, пулеметы и много другого вооружения».
20 июля стало наиболее результативным днем в ходе Карпатского рейда соединения Ковпака — были разгромлены галицийские нефтепромыслы, активно использовавшиеся гитлеровцами для снабжения топливом своей военной машины. Особенно важно, что это произошло в разгар Курской битвы, в которой Гитлер делал ставку на бронетанковые силы, боеспособность которых, как известно, зависит от обеспеченности горюче-смазочными материалами.

Внезапная атака на Делятин в ночь на 4 августа увенчалась успехом. «Разгром Делятина, уничтожены 4 шоссейных и 3 железнодорожных моста и 40 автомашин с живой силой и боеприпасами. После вступления в Карпаты, в Делятине в первый раз бойцы, командиры и политработники покушали хлеба», — запишет в своем дневнике Ковпак. Он принимает решение разбить соединение на 7 групп, «из которых 6 групп боевых и одна пассивная, с ранеными, которую направил в глубь крупного леса».

Семён Васильевич Руднев

mikhael-mark.livejournal.com

Партизанський рух під керівництвом Ковпака. Реферат – Освіта.UA

Діяльність Ковпака під час революції, та після неї. Створення Ковпаком партизанського об’єднання. Найзначніший рейд Ковпака

Діяльність Ковпака під час революції, та після неї

Створення Ковпаком партизанського об’єднання

У 1942-43 ковпаківці роблять рейд із брянських лісів на Правобережну Україну по Гомельській, Пінській, Волинській, Ровенській, Житомирській і Київській областях — несподівана поява в глибокому тилу ворога дозволило знищити величезне число військових комунікацій супротивника, одночасно зібравши і передавши в Ставку найважливіші розвідувальні дані. До цього часу рейдова тактика Ковпака одержала загальне визнання, а її досвід усіляко поширювався і впроваджувався партизанським командуванням різних регіонів.

Найзначніший рейд Ковпака

Тактика ковпаківських рейдів одержала широке поширення в антифашистському русі Європи, а вже після війни їй навчалися молоді партизани Родезії, Анголи і Мозамбіку, в’єтнамські командири і революціонери латиноамериканських країн. Визвольні рейди Ковпака ввійшли в історію народної боротьби як частина його власного, грізного для ворогів, імені, і їхній досвід ще безсумнівно послужить новим поколінням українських революціонерів.

Джерела

Розвідка в XX столітті (2001).
Розвідувальна і підривна діяльність (2000).

30.09.2012

osvita.ua

Сидір Ковпак — українець, якого боявся Гітлер і якому не довіряла Москва

Найвідоміший партизан України Ковпак Сидір Артемович (народився 26 травня 1887 року в с. Котельва Полтавської губернії, помер 11 грудня 1967 року у Києві) був одним з організаторів найпотужнішого народного опору гітлерівським окупантам в роки Другої світової війни на території СРСР (1941-1945 рр.).

Виходець з бідної селянської родини на Полтавщині, який з дитинства працював «в наймах» і не отримав практично ніякої освіти, раптом виявився природженим полководцем і, по суті, генієм партизанської війни. У ньому по-справжньому втілився козацький дух українського народу, який умів в будь-які часи до останнього захищати свою рідну землю. За масштабністю проведених операцій і нанесеним противнику втратам серед українських «отаманів» з Ковпаком може зрівнятися, мабуть, тільки Нестор Махно. В УПА польових командирів рівня Сидора Артемовича точно не було. На думку військових, Ковпака можна поставити в один ряд з такими світовими «класиками малої війни», як Йосип Броз Тіто в Югославії, Во Нгуен Зіап у В’єтнамі, Ахмад Шах Масуд в Афганістані.

У його біографії безліч таємниць і загадок, які збереглися донині:

як з нуля провінційний чиновник з Путивля зумів створити найпотужніше партизанське з’єднання в роки Другої світової війни?

чому йому постійно не довіряла Москва? Як пояснив присланий Москвою в червні 1942-го представник ГРУ ГШ Петро Вершигора (який змінив Ковпака наприкінці 1943 р.) свій факт стеження за Ковпаком, виявляється, в Москві навіть влітку 1942 р. (після майже року боїв ковпаківців) допускали, що Сумське партизанське з’єднання може бути… псевдоотрядом, створеним гітлерівцями. Дивно, враховуючи, що за місяць до цього, 18 травня 1942 року, Ковпаку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу;

збереглися документи про те, як ще через півроку, на початку 1943 р., командир Українського штабу партизанського руху (УШПР) Тимофій Строкач і Микита Хрущов на основі даних своїх інформаторів-радистів в з’єднанні Ковпака намагалися «витягти на килим у Кремль» Ковпака, щоб зняти його з посади. Ковпак просто… відмовився летіти до Москви, підтриманий своїм комісаром Семеном Руднєвим;

досі ведуться суперечки навколо загибелі «правої руки» Ковпака Семена Руднєва, який намагався встановити контакт з ОУН-УПА під час Карпатського рейду, тим більше що версію про загибель Руднєва «від рук НКВС» озвучив в газеті «Правда» (!) у 1990 р. один з колишніх легендарних «ковпаківців» — Герой Радянського Союзу Петро Брайко;

після загибелі Руднєва був знятий з посади і сам Ковпак: У грудні 1943 р. він був відкликаний до Москви і отримав почесну посаду (яка нічого не вирішувала в СРСР) члена, а з 1947 р. заступника голови Верховного Суду України, яку і займав до кінця своїх днів у 1967 р.

Як пояснити факт зняття з посади в грудні 1943 р. (!!) талановитого партизанського полководця? Історики не можуть пояснити досі, приводячи ніде документально не зафіксовані слова Сталіна про те, що «потрібно зберегти для України народного героя». Для цього його відправили не до УШПР передавати досвід партизанської війни, а до… Верховного Суду України, в якому він, не маючи навіть юридичної освіти, явно не міг принести ніякої суттєвої користі державі.

Військові фахівці навіть сьогодні відзначають полководницький талант Ковпака, те, що його дії завжди відрізнялися зухвалістю і разом з тим чіткою продуманістю кожного кроку. Командир керувався одночасно і величезним бойовим досвідом, і цінними розвідданими (як власними, так і московського генштабу), і знаннями прикомандированих військспеців, і народною кмітливістю. З часом він став настільки авторитетним лідером комуністичного опору в Україні, що всіх радянських партизанів, не розбираючи, в народі почали називати просто «ковпаківцями». Саме цей високий авторитет, а також досконале знання обстановки «на місцях» часто дозволяли Сидору Артемовичу діяти самостійно, не за командою центрального Українського штабу партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем.

Так вийшло, що абсолютно мирний український селянин волею обставин змушений був значну частину свого життя провести на різних війнах.

Під час Першої світової війни (1914-1918 рр.) Сидір Ковпак, який вже відслужив в армії, був знову мобілізований в діючі війська. Під час важких боїв, в тому числі і славнозвісного Брусилівського прориву, молодий українець показав себе справжнім героєм: за проявлену сміливість він був нагороджений (!) двома Георгіївськими хрестами і двома медалями. З початком революції 1917 року, як один з найавторитетніших солдатів підрозділу, Ковпак увійшов до складу полкового комітету;

у 1918 році, повернувшись додому, Сидір Артемович вступив добровольцем до Червоної Армії, а через рік приєднався до партії більшовиків. Ковпак організував із земляків партизанський загін, на чолі якого бився проти німців і гетьманців у 1918 році, а також проти збройних сил УНР у 1919 році. Пізніше воював за межами України у складі 25-ї Чапаєвської дивізії, а в 1920 році встиг побувати і на Південному фронті, де якраз проводилася операція з ліквідації армії барона Врангеля;

після закінчення Громадянської війни і повної перемоги радянської влади Ковпак п’ять років працював військкомом в різних містах Катеринославської губернії, потім же перейшов на господарську та партійну роботу. У 1937-1941 роках він був головою Путивльського міськвиконкому партії, при цьому під час масових репресій дивом уникнув арешту. Невідомо, як би склалася подальша доля провінційного партробітника, але почалася нова, куди більш страшна війна — з фашистами.

Головний подвиг Сидора Ковпака.

З початком війни досвід старого партизана (ветерану Громадянської на той момент виповнилося 54 роки) відразу ж став у пригоді. У вересні 1941 року Ковпак очолив Путивльський партизанський загін. Під його підпорядкуванням у Спадщанському лісі, що на Сумщині, було спочатку тільки 42 бійця, озброєних 36 гвинтівками, 5 автоматами і 8 гранатами. 29 вересня 1941 р. біля села Сафонівка загін Сидора Ковпака провів першу бойову операцію, знищивши гітлерівську вантажівку.

17 жовтня загін Ковпака злився з «оточенцями» під керівництвом Семена Руднєва. До цього ковпаківці вже встигли розбити підрозділ угорців-карателів. Обов’язки в об’єднаному загоні розділилися таким чином: Ковпак — командир, Руднєв — комісар. Як дрібні струмки в повноводну річку, вливалися в ряди ковпаківського загону розрізнені групи бійців опору. Незабаром лісовий підрозділ збільшився до півтори тисячі бійців і став називатися Путивльським партизанським загоном. На озброєнні червоних партизанів до цього часу вже була не тільки стрілецька зброя, але й міномети і навіть трофейний танк. 1 грудня 1941 р. близько трьох тисяч німців і поліцаїв після артпідготовки почали прочісування Спадщанського лісу. Атаки гітлерівців вдалося відбити, противник втратив кілька десятків солдатів, а партизанам дісталося 5 кулеметів і понад 20 гвинтівок.

НКВС, яке займалося партизанським рухом на окупованій німцями території СРСР, якийсь час придивлялося до Сидора Артемовича і навіть перевіряло його. Але, упевнившись в його повній лояльності та відданості спільній справі, вищі чини держбезпеки довірили Ковпаку командування з’єднанням партизанських загонів Сумської області. У 1941-42 роках ковпаківців витіснили з України, і вони пройшли рейдом через Курську, Орловську і Брянську області, просуваючись з боями по глибоких тилах супротивника. 18 травня 1942 р. Сидір Ковпак був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. 27 травня 1942 р. після тривалого бою український партизанський загін урочисто увійшов в Путивль. Окупанти і колабораціоністи в тих боях втратили убитими і пораненими понад тисячу осіб.

31 серпня 1942 р. Сидір Ковпак разом з кількома іншими командирами великих партизанських з’єднань брав участь у нараді, яка проходила в Ставці Верховного головнокомандуючого в Москві і проводилася особисто Й. Сталіним. Саме там було вирішено направити «ковпаківців» на Правобережну Україну для розгортання там потужного партизанського руху. В кінці 1942 року з’єднання Ковпака за завданням нещодавно сформованого Українського штабу партизанського руху здійснило глибокий рейд з брянських лісів на територію Правобережної України (їх шлях пройшов по територіях Гомельської, Пінської, Волинської, Рівненської, Житомирської та Київської областей). Всього за роки війни радянські партизани пройшли з боями близько 10 тис. км по території 18 областей РРФСР, Білорусії та України. Особливо небезпечною для окупантів стала операція «Сарненський хрест», виконана під час рейду на Правобережну Україну: партизани підірвали одночасно 5 мостів на залізничних магістралях Сарненського вузла і завершили похід розгромом ворожого гарнізону в Лельчицях. Слава про ковпаківців завжди їх випереджала, сіючи паніку серед гарнізонів супротивника. Партизани заради дезінформації навіть самі розпускали чутки в різні сторони про те, що «йде Ковпак». Відмінною рисою партизанської армії Сидора Артемовича була практично повна відсутність «партизанщини» (в негативному сенсі цього слова). У з’єднанні панувала жорстка дисципліна, присвоювалися військові звання, дотримувалася чітка субординація.

До літа 1943 року бійці Ковпака вийшли до Карпат, де зіткнулися не тільки з німцями, але й з бійцями УПА. І ті, й інші нападали на червоних партизанів, що прийшли в Західну Україну. Зрештою, зазнавши великих втрат і не знайшовши очікуваної підтримки у місцевого населення, з’єднання Ковпака призупинило своє просування на захід. Всього за 26 місяців боїв з фашистами ковпаківці знищили ворожі гарнізони в 39 населених пунктах (тільки під час Карпатського рейду від їхніх рук загинуло більше 3800 німецьких солдатів і офіцерів), пустили під укіс 62 військових ешелони, підірвали 256 мостів, знищили 96 складів, вивели з ладу електростанції і нафтопромисли біля Биткова і Яблунова. Партизанські рейди, крім суто військового, мали ще й колосальне пропагандистське значення, оскільки в місцях, де проходили бійці Ковпака, створювалися нові загони народних месників.

У січні 1944 року знамените з’єднання було переформовано в 1-у Українську партизанську дивізію ім. С. А. Ковпака, а самого Сидора Артемовича призначили членом Верховного Суду УРСР. За видатні заслуги під час Великої Вітчизняної війни Ковпаку було присвоєно звання генерал-майора, він також був нагороджений двома орденами Золотої зірки Героя Радянсь

heroes.profi-forex.org

Рейд загонів ковпака на правобережну україну дата – Партизанський рух під керівництвом Ковпака. Реферат – Освіта.UA

Партизанський рух під керівництвом Ковпака. Реферат – Освіта.UA

Діяльність Ковпака під час революції, та після неї. Створення Ковпаком партизанського об’єднання. Найзначніший рейд Ковпака

70 лет Карпатскому рейду Ковпака » Военное обозрение

Карпатський рейд Ковпака — Вікіпедія

Партизанський рух на території України в роки Великої Вітчизняної війни

Сергей Лозунько. Карпатский рейд Ковпака: mikhael_mark — LiveJournal

Партизанський рух під керівництвом Ковпака. Реферат – Освіта.UA

Діяльність Ковпака під час революції, та після неї. Створення Ковпаком партизанського об’єднання. Найзначніший рейд Ковпака

Сидір Ковпак — українець, якого боявся Гітлер і якому не довіряла Москва

Сидір Ковпак — українець, якого боявся Гітлер і якому не довіряла Москва

Головний подвиг Сидора Ковпака.

Добавить комментарий Отменить ответ