Історія виникнення української державної символіки – Освіта.UA
Українська державна символіка, як і у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, відображає традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний її символ, нині відомий під назвою «Тризуб»
Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується ХХ ст. Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича. Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря, а з іншого – тризуб.
Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Жит- тя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надробку св. Еріка у Швеції та ін.
Тризуб на час прийняття Руссю-Україною християнства був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак,- для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний).
Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу назначимості для світобудови третьої сили, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум`я-енергії, принцип вогню і поступу.
У прямих предків сучасних українців-слов`янського племені полян, званих також «русь» і «сколоти», як і у їхніх попередників, панувала трикомпонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської(Київської) держави від трьох братів, що «сіли» на трьох київських горах. Зверхники полян-русів, київські князі, так само, як і царі скіфів, карбували на своїх монетах знак Трійці — Тризуб.
Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберегу. Тризуб зображувався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так у рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювелірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.
Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає, на жаль, у XVII ст. разом із заміною рукописів друкованими книжками. Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих, гірських районів України він живе й досі. Так у Карпатах, під Різдво чи Йордань, селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба.
Крім містичного знака-тризуба українська державна символіка включає жовто-блакитні барви.
На відміну від однозначного слова «колір», слово «барва» багатозначне. В старовину воно означало не лише певний колір, але й уніфікований одяг, тобто належність до певної групи людей. Один з діалектних варіантів слова«барва» набув значення матеріального барвника, це слово «фарба», інший «варна» — зберіг лише його друге значення: певної групи людей.
У давніх аріїв було три барви (варни): біла — старшина, жреці — правителі, яких звали рахмани (брахмани) ; червоно — малинова — воїни (шатри, кшаттії) ;чорна — сіячі та скотарі (вайш`ї і шудри).
Запорожці, як люди, що повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів — зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, крім мирного жовто-блакитного, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білого прапора, військово-магнатські формування — червоно-білого, а військово-народні — червоно-чорного. Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини, то від козацтва, то від селян, а то й від усіх зразу — він мав бунчуки білого, червоного, та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася і до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп (барв, варн) у одному народі.
Можна наводити чимало прикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні, але жоден з цих традиційних кольорів не став державною барвою в силу двох причин. Перша полягає в тому, що ця барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга — в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть, міцно установилася соціальна функція. В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно — жовта.
Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.
Коли ж нація почала оживати,- відродилась і символіка. Національна барва з`являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах — ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва — мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-блакитних тканин, у гербах українських земель. Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотою підковою і золотим кавалерським хрестом.
Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-жовтою барвою, яка виразно виявилася за середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина на цей період встановила золотого тризуба на голубому полі, Галичина — золотого лева на голубому полі. Так на землях України узаконилась однакова національна барва. Збіг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об`єднані в єдиній Український державі.
Жовто-блакитна барва була настільки усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-блакитного прапора як державного символу, яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву, що до правомірності цього акту.
Сьогодні наш прапор майорить на вершинах Гімалаїв, Ельбрусу і Кіліманджаро, а жовто-блакитна барва, як Українська національна символіка, утвердилась на всіх материках планети.
29.10.2010
osvita.ua
З історії державних символів
Ще в період родоплемінного ладу східні слов’яни на території України вживали символічні знаки. Ними для вирізнення роду, чи пізніше окремих знатних родин, могли бути зображення хреста, квадрата, ромба, кола і інше. Дещо пізніше бачимо на гербах півмісяць, зірки, зброю, квіти, геральдичних звірів та птахів, зокрема однорогів, оленів, орлів, круків.
Така символіка зумовлювалася тим, що кожний рід первісних людей обожествляв для себе-якусь звірину, птицю чи явище природи. Також родові знаки часто використовувалися для ознаки пасовищ, водоймищ і, що дуже важливо, для визначення територіальних меж певного роду.
Щоб відрізнити свій храм від храму інших купців, використовували торговельні знаки. Тобто це було свого роду тавро. Ним користувалися ювеліри для означення виготовлених прикрас, гончарі, живописці, зодчі. Паралельно цей процес розвивається і в середовищі сільського населення.
Найдревніший зі знаків, котрі дійшли до наших днів і широко використовуються і сьогодні, є тризуб.
Чи був тризуб спадкоємним геральдичним знаком для нащадків Володимира Великого?
Так, ним користувався Святополк Окаянний (1015—1019 рр.), Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.), він є на гербі Анни Ярославни, королеви Франції.
Чому тризуб, а не п’ятизуб?
Які версії пояснення походження тризуба відомі?
Одностайної думки щодо значення тризуба вчені не мають. Подібні зображення відомі на давніх солярних знаках в Індії та інших країнах світу. Не виключене й скандинавське походження тризуба. Однак відомо, що ще з доісторичних часів число три, тріада завжди мали символічне значення. Існує понад 40 версій пояснення походження тризуба. Наведу найбільш слушні.
1. Люди користувались знаряддями праці, що нагадували тризуб.
2. Вкладено глибокий філософський зміст, який символізує триєдність і тримірність світу, що пізніше трактовано християна¬ми як єдність Бога-Батька, Бога-Сина, Бога-Духа Святого.
3. Уособлення трьох природних стихій — повітря, води і землі.
4. Ще існує версія, що це зображення падаючого, атакуючого сокола.
Відзнаку у формі тризуба використовували українські частини в складі австрійської армії — Українські січові стрільці — під час першої світової війни. А від часу об’єднання УНР; і ЗУНР (акт Соборності України, проголошений у Києві 22 січня 1919 року) державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі.
Чому тризуб зображається жовтим?
Жовтий — золотий колір — це колір небесних світил, колір Сонця, сонячного проміння, без якого неможливе існування життя.
Нині за Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року, головним елементом великого Державного Герба України є і Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб) — малий Державний Герб України.
Які ще є державні символи?
Який закон встановив (затвердив) їх?
Прапор як символ чи засіб сигналізації виник за оптичних часів і поширився в Європі, включно з сучасними українськими землями, в добу середньовіччя. За належністю прапори поділяються на державні, міжнародні, територіальні, військових і цивільних організацій, товариств, об’єднань, церковних громад тощо.
За правилами вексилалогії (прапорознавство), порядок кольо¬рів у багатоколірних прапорах ведеться зверху вниз — першим називають той колір, котрий є верхнім і т. д.
На зламі XIII—XIV ст. з’являються чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найвживанішим кольором був червоний. Вживали також білий, блакитний коль¬ори, рідше — жовтий. Починають існувати також колірні сполучення.
Прапор Руської землі був переважно червоним із золотим тризубом — двозубом, а корогва Галицько-волинського князівства — відповідно до кольорів свого герба — блакитна (синя) із золотим левом, з такими стягами галицькі полки брали участь у Грюнвальдській битві 1410 року.
Що означають блакитний і жовтий кольори на українських прапорах?
Цікаву версій походження цих кольорів висунув мовознавець зі Львова М. Рогович. На його думку, слово «хохол», що ним представники інших національностей інколи називають українців, — монгольського походження. Слово це складене: «хох» — синій, блакитний, небесний, «улу» (юлу) — жовтий.
Синя й жовта барви найчастіше трапляються в козацькому одязі часів Визвольної війни (1648—1654 рр.), а пізніше — гайдамаків часів Коліївщини.
У жовтні 1848 року Головна Руська Рада у Львові ухвалила за остаточні символи українського народу герб Романовичів — золотого лева на блакитному полі і похідне від нього жовто-синє сполучення кольорів прапора. У проекті Конституції УНР 1920 року записано: «Артикул 10. Державними барвами Української Держави є барви синя і жовта. Артикул 11. Прапор військової фльоти є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в. лівому розі ‘синьої частини прапора. Прапор торговельної фльоти є синій-жовтий». Вибір кольорів був умотивований та¬кими міркуваннями: символами України є чисте небо — символ миру (синій колір) та пшеничне поле — символ достатку (жовтий колір).
Як сказав поет:
Наш стяг — пшениця у степах
Під голубим склепінням неба.
Як національний прапор українського народу синьо-жовте знамено було визнане окупаційною владою панської Польщі в Галичині (20—30 рр. XX ст.).
Прапор вивішували на всіляких народних зборах з нагоди відзначення національних свят.
У повоєнний період (після 1949 р.) українці на еміграції, незалежно від політичних поглядів, використовують як національний символ синьо-жовте знамено.
Сьогодні стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синь¬ого і жовтого кольорів є Державний Прапор України.
Державним гімном є «Ще не вмерла Україна».
Слова національного гімну написав у 60-х роках XIX ст. відо¬мий український поет, етнограф, фольклорист, член Російського географічного товариства (1873 р.), лауреат золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.) та Уваровської премії петербурської Академії наук (1879 р.) Павло Чубинський (1839—1884 рр.). Поезія, уперше надрукована 1863 р., швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Певний час й навіть приписували Тарасові Шевченку. Музику написав західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (1815—1870, рр.). Слід зазначити, що в тексті гімну, найбільш усталеному і канонізованому, два рядки належать поетові Миколі Вербицькому, а музику до слів П. Чубинського крім М. Вербицького, писали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стецько.
«Ще не вмерла Україна» не був єдиним гімном. За національні гімни вважали також «Заповіт» Т. Шевченка, «Вічний революціонер» (сл. І. Франка, муз. Д. Січинського).
Особливо широко вживали гімн «Ще не вмерла Україна» в ро¬ки встановлення влади ЗУНР і УНР, однак спеціального закону, то монополізував би його як єдиний державний гімн, не було.
Як бачимо, і гербова відзнака у формі тризуба, і синьо-жовті прапори мають давнє походження, несуть у своїй суті історичну пам’ять. Нам слід переосмислити ставлення до історичної пам’яті народу, складовою частиною якої є і давня історична символіка.
На початку століття Мстислав Рус написав вірш «Наш прапор»:
Прапор Руси повіває
Синьо-жовтий, златом тканий,
А на нім завіт сіяє
Мономахом ще нам даний.
pidruchnik.in.ua
національна, державна та військова. Реферат – Освіта.UA
Формування української державної та військової символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов’язуються з боротьбою за свободу і незалежність
Кожна держава прагне виявити себе І свою сутність у національних символах, якими є герб, прапор і гімн, 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України, де в статті 20 визначено; «Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України І Державний гімн України». Проблема походження державної символіки не тільки політична, вона сягає народних традицій, що закладалися з глибини історичних віків аж до наших днів.
Мета цієї лекції — прослідкувати, як історично склалася державна та військова символіка України, навчити особовий склад Збройних Сил України пишатися і поважати національні символи нашої держави.
Український національний символ — тризуб — сягає корінням у сиву давнину, коли людина тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам’яній застібці періоду Трипільської культури (ІV — ІІІ тис. до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. е. — IV ст. н. е. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його прийняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців,
Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще у VІ — VІІІ ст. ст., задовго до Рюриковичів.
Перша згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована Х от., збереглася в болгарському рукописі, де зображені дружинники Святослава, що тримають прапори, увінчані тризубом. Згодом цей князівський знак зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін.
Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов’ян, тобто набуває статусу герба. У Х — ХІІІ ст. ст. зображення тризуба було поширене на великій території від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб.
Водночас із посиленням використання цього знака в побуті (орнаментах тканин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та розширенням географічних меж його вживання відбулися значні зміни у графічному зображенні тризуба. Суть їх полягала в ускладненні елементами плетінкової форми, що своєрідно відбивало ускладнення структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні [ зміни і зумовили своєрідність, оригінальність української геральдики. Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу.
Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов’язують з появою козацтва і його військово-політичної організації — Запорізької Січі. Як свідчать джерела, вперше герб (печатка) українських козаків з’явився у «1576 році, коли польський король Стефан Баторій дарував гетьману разом з іншими атрибутами влади печатку з зображенням постаті козака у високій шапці й пороховим рогом при боці та рушницею на плечі.
Спершу цими печатками користувалися старшини реєстрових козаків і колові отамани Запорізької Січі, а після Національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр., тобто коли знову відродилася українська державність, ними завіряли найважливіші гетьманські документи. При цьому варто відзначити, що на відміну від деяких регіональних зображень гербів тих чи інших міст, які несли зображення тризуба, український герб мав практично всеукраїнське значення. Ним користувалися гетьмани Лівобережжя та Правобережжя України.
В середині XIX ст. в ході розвитку національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях Руська рада, звернувшись до історичних традицій Галицько-волинського князівства ХІІІ — ХІV ст. ст., прийняла як національну емблему (знак українців Галичини) колишній герб князівства: зображення жовтого (золотого) сяйва на блакитному полі. фактично аж до початку XX ст. тризуб використовувався лише у дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставах тощо.
Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою у січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів — тризуб як герб Української Народної Республіки, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях. В лютому 1918 р. голова Центральної Ради М. Грушевський (великий вчений-історик) виступив із пропозицією визнати як державний герб УНР зображення тризуба.
Після повалення ЦР 29 квітня 1918 р. і проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського питання про герб України постало знову. Пропонувалося затвердити як герб давній знак гетьманів із зображенням козака з рушницею і шаблею (можливо, тому, що на чолі держави знову став гетьман). Та все ж вирішили зберегти у цій ролі тризуб. Саме тоді він став атрибутом військового одягу. 17 травня 1918 року було затверджено кокарду: золотий герб Української Держави на блакитному стані із золотим облямуванням. Ця — кокарда була поширена і в часи Директорії, після відновлення УНР.
Принципово інший підхід до змісту державного герба було застосовано в Українській РСР. В основу герба були покладені не українські національні та історичні символіки, а класові, інтернаціональні — червона зірка, серп і молот, а також заклик «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Пояснювалося це тим, що УРСР від початку свого утворення вважалася державою класовою, робітничо-селянською, відданою принципам пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму (не дивно, що червона зірка, серп і молот містилися на гербах усіх інших республік, які входили до складу СРСР).
Здобуття Україною державної незалежності поставило питання про зміну державної символіки, звільнення її від вузько класових, партійних підходів, про повне врахування національних традицій.
За рішенням Президії Верховної Ради затвердили малий герб України у вигляді золотого тризуба на синьому полі. Тризуб як знак Київської Держави Володимира Великого, насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу.
Кольорове зображення малого герба відповідає національним кольорам — жовтому і синьому, В основу герба покладено зображення тризуба, розроблене свого часу видатним українським художником В. Кричевським. Співвідношення ширини тризуба до його висоти обрано 3:5, тобто дотримано принципу «золотого перетину». Золотий тризуб розміщено на синьому п’ятикутному щиті, форма якого зумовлена загальним контуром тризуба.
Ескізний проект герба, а також схему графічного зображення тризуба, щита, геральдичне графічне зображення герба виконали архітектор А. Гречило (М. Львів), художники О. Кохан (М. Київ) та І. Турецький (М. Львів).
Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1996 року визначено: «Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого («малий Державний герб України»).
Багато вчених робить спробу пояснити походження і значення тризуба. Ось деякі версії: візантійський чи скіфський скіпетр, голуб Святого Духа, якір, лук і стріла, норманський шолом, ворона, сокира; тризуб чимось схожий на верхівку хлібного колоса, втілює уявлення слов’ян про єдність трьох царств: неба, землі, пекла; вбачають у тризубі також єдність сонця, повітря, води — триєдиної сили, що лежить в основі буття. Пізніше ця ідея лягла в основу принципового християнського постулату про єдність Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого. Проте це не таке просте завдання.
Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних значень.
Здавна різні народи використовували під час змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа. На князівських стягах давніх слов’ян зображували богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства — Ісуса Христа, різних святих. Наприкінці XIII ст. на українських землях стали вживати геральдичні символи на прапорах.
Українське синьо-жовте сполучення — одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з’явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю.
Є й інший погляд на походження нашого прапора. Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті фарби. Золотаві хлібні лани і миріє ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок — усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували і жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і голубі пелюстка цикорію, барвінку, волошки. Навесні, коли відроджується життя, першими з’являються проліски і пшінка — сині і жовті квіти. Жовте — вогонь і синє — холод — два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.
Розвиток козацтва мав значний вплив на українське прапорництво. Перший відомий нам із історичних джерел козацький прапор — червоне полотнище з білим хрестом, Традиція йде від родинного герба прославленого запорізького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, бо під його штандартом ходили хортицькі січовики в середині XVI ст.
На козацьких прапорах ХVІ — ХVІІІ ст. ст.., зображувалися сонце, місяць, зірки, олені, зброя, святі — все, що було на той час характерне для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва. Поряд із своїми вживалися козацтвом корогви володарів, які брали їх на службу. Наприклад, стяг з чорним орлом — від австрійського імператора і білим орлом — від польського короля.
3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорізького все частіше виготовляються з блакитного полотна, на яке жовтою фарбою наносяться хрести, зорі, зброя, постаті, святих. Згодом — козак з самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому тлі.
Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на багатьох гербах козацької старшини. Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського.
Безумовно, історичні традиції певних територій у використанні тих чи інших кольорів відбиваються і на гербах цих районів. Мабуть, саме з огляду на це загальновживані барви перейшли й на герби українських губерній Російської імперії, які затверджувалися в другій половині XIX ст. Так, Катеринославська губернія мала за свій символ голубий щит, на якому вирізнялося золоте зображення Катерини II, оточене золотими зірками; Подільська — на небесному полі сонце з золотим промінням, над яким золотий хрест; Київська — синьо-жовтий щит із зображенням срібного архистратига Михаїла.
Синьо-жовті знамена супроводжують в 1914 р. на західноукраїнських землях святкування ювілею Великого Кобзаря. 1 липня 1917 р. на ділянці фронту Конюхи-Потури в Галичині перейшов у наступ під жовто-блакитними прапорами 6 український корпус російської армії. А 15 вересня 1917 р. з Москви було відправлено на фронт перші сотні полку запорожців. Перед вишикуваними на Хотинському полі козаками майоріло жовтими і блакитними стрічками червоне полотнище, на якому з одного боку був намальований козак запорізький, а з другого архистратиг Михаїл. Піднімався тоді такий прапор і на кораблях Чорноморського флоту.
У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. З 28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. В Конституції України від 28 червня 1996 р. визначено: «Державний прапор України стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів».
До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Це ті слова і музика, які змушують кожного підійматися при перших же акордах, з трепетом в душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців — це гімн «Ще не вмерла Україна».
Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді її роль виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. З тих часів поширюються пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір, Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать кантати, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні речі на честь Богородиці та святих.
Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 р. руські дружинники співали «З нами Бог, розумійте язици». Також як гімн звучала з вуст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 р. бойова пісня «Богородзіна дзевіца», що була у той час спільною для народів Польщі і Литви.
У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку «Нуко, хлопці, до зброї’. Пізніше поширилися такі, як «Пісня про Байду», «Ой, на горі, там женці жнуть», «Засвистали козаченьки», які набули великої популярності.
Коли у 1848 р. у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича «Мир вам, браття». На Закарпатті тоді ж Олександром Духновичем був написаний гімн «Я русин єсть і буду». Та саме в ті часи, у другій половині XIX ст., точніше у 1862 р., у Києві з’являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М. Вербицький (молодий священик). Карпатська Україна у 1939 р. закріпила законодавче як державний гімн цю пісню. 1 грудня 1991 р. музична редакція національного гімну «Ще не вмерла Україна» затверджена Державним гімном нашої держави. Крім того часто виконується також «Боже Великий, єдиний, нам Україну храни» (музика М. Лисенка, слова О. Коптського), «Ой у лузі червона калина» (гімн Українських Січових Стрільців).
В сучасній Конституції України від 28 червня 1996 р. стверджується: «Державний гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України».
Висновок. Таким чином, формування української державної та військової символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов’язуються з боротьбою за свободу і незалежність.
Герб-тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн на музику М. Вербицького — будуть далі кликати до відродження національної самосвідомості, до творення нового життя, бо відродження це виведення невмирущих цінностей од витоків народу на рівень культури світової цивілізації.
Формування військових традицій в сучасній українській армії необхідно розпочинати з таких елементів, як відродження пошани та любові до Бойового Прапору, герба, гімну як символів державності та соборності України. Потрібно докладання всіх зусиль, щоб відродити і зберегти славні національні військові традиції, бо тільки гідна своєї спадщини людина може бути надійним захисником Батьківщини.
Національні військові традиції, які виконують значні виховні функції, можуть і повинні впливати на формування здорового морально-психологічного клімату у військових колективах, працювати на підвищення боєздатності українських Збройних Сип.
25.09.2011
osvita.ua
Історія виникнення української державної символіки – Освіта.UA
Українська державна символіка, як і у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, відображає традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний її символ, нині відомий під назвою «Тризуб»
Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується ХХ ст. Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича. Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря, а з іншого – тризуб.
Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Жит- тя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надробку св. Еріка у Швеції та ін.
Тризуб на час прийняття Руссю-Україною християнства був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак,- для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний).
Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу назначимості для світобудови третьої сили, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум`я-енергії, принцип вогню і поступу.
У прямих предків сучасних українців-слов`янського племені полян, званих також «русь» і «сколоти», як і у їхніх попередників, панувала трикомпонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської(Київської) держави від трьох братів, що «сіли» на трьох київських горах. Зверхники полян-русів, київські князі, так само, як і царі скіфів, карбували на своїх монетах знак Трійці — Тризуб.
Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберегу. Тризуб зображувався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так у рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювелірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.
Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає, на жаль, у XVII ст. разом із заміною рукописів друкованими книжками. Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих, гірських районів України він живе й досі. Так у Карпатах, під Різдво чи Йордань, селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба.
Крім містичного знака-тризуба українська державна символіка включає жовто-блакитні барви.
На відміну від однозначного слова «колір», слово «барва» багатозначне. В старовину воно означало не лише певний колір, але й уніфікований одяг, тобто належність до певної групи людей. Один з діалектних варіантів слова«барва» набув значення матеріального барвника, це слово «фарба», інший «варна» — зберіг лише його друге значення: певної групи людей.
У давніх аріїв було три барви (варни): біла — старшина, жреці — правителі, яких звали рахмани (брахмани) ; червоно — малинова — воїни (шатри, кшаттії) ;чорна — сіячі та скотарі (вайш`ї і шудри).
Запорожці, як люди, що повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів — зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, крім мирного жовто-блакитного, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білого прапора, військово-магнатські формування — червоно-білого, а військово-народні — червоно-чорного. Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини, то від козацтва, то від селян, а то й від усіх зразу — він мав бунчуки білого, червоного, та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася і до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп (барв, варн) у одному народі.
Можна наводити чимало прикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні, але жоден з цих традиційних кольорів не став державною барвою в силу двох причин. Перша полягає в тому, що ця барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга — в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть, міцно установилася соціальна функція. В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно — жовта.
Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.
Коли ж нація почала оживати,- відродилась і символіка. Національна барва з`являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах — ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва — мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-блакитних тканин, у гербах українських земель. Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотою підковою і золотим кавалерським хрестом.
Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-жовтою барвою, яка виразно виявилася за середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина на цей період встановила золотого тризуба на голубому полі, Галичина — золотого лева на голубому полі. Так на землях України узаконилась однакова національна барва. Збіг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об`єднані в єдиній Український державі.
Жовто-блакитна барва була настільки усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-блакитного прапора як державного символу, яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву, що до правомірності цього акту.
Сьогодні наш прапор майорить на вершинах Гімалаїв, Ельбрусу і Кіліманджаро, а жовто-блакитна барва, як Українська національна символіка, утвердилась на всіх материках планети.
29.10.2010
ru.osvita.ua
національна, державна та військова. Реферат – Освіта.UA
Формування української державної та військової символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов’язуються з боротьбою за свободу і незалежність
Кожна держава прагне виявити себе І свою сутність у національних символах, якими є герб, прапор і гімн, 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України, де в статті 20 визначено; «Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України І Державний гімн України». Проблема походження державної символіки не тільки політична, вона сягає народних традицій, що закладалися з глибини історичних віків аж до наших днів.
Мета цієї лекції — прослідкувати, як історично склалася державна та військова символіка України, навчити особовий склад Збройних Сил України пишатися і поважати національні символи нашої держави.
Український національний символ — тризуб — сягає корінням у сиву давнину, коли людина тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам’яній застібці періоду Трипільської культури (ІV — ІІІ тис. до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. е. — IV ст. н. е. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його прийняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців,
Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще у VІ — VІІІ ст. ст., задовго до Рюриковичів.
Перша згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована Х от., збереглася в болгарському рукописі, де зображені дружинники Святослава, що тримають прапори, увінчані тризубом. Згодом цей князівський знак зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін.
Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов’ян, тобто набуває статусу герба. У Х — ХІІІ ст. ст. зображення тризуба було поширене на великій території від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб.
Водночас із посиленням використання цього знака в побуті (орнаментах тканин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та розширенням географічних меж його вживання відбулися значні зміни у графічному зображенні тризуба. Суть їх полягала в ускладненні елементами плетінкової форми, що своєрідно відбивало ускладнення структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні [ зміни і зумовили своєрідність, оригінальність української геральдики. Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу.
Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов’язують з появою козацтва і його військово-політичної організації — Запорізької Січі. Як свідчать джерела, вперше герб (печатка) українських козаків з’явився у «1576 році, коли польський король Стефан Баторій дарував гетьману разом з іншими атрибутами влади печатку з зображенням постаті козака у високій шапці й пороховим рогом при боці та рушницею на плечі.
Спершу цими печатками користувалися старшини реєстрових козаків і колові отамани Запорізької Січі, а після Національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр., тобто коли знову відродилася українська державність, ними завіряли найважливіші гетьманські документи. При цьому варто відзначити, що на відміну від деяких регіональних зображень гербів тих чи інших міст, які несли зображення тризуба, український герб мав практично всеукраїнське значення. Ним користувалися гетьмани Лівобережжя та Правобережжя України.
В середині XIX ст. в ході розвитку національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях Руська рада, звернувшись до історичних традицій Галицько-волинського князівства ХІІІ — ХІV ст. ст., прийняла як національну емблему (знак українців Галичини) колишній герб князівства: зображення жовтого (золотого) сяйва на блакитному полі. фактично аж до початку XX ст. тризуб використовувався лише у дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставах тощо.
Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою у січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів — тризуб як герб Української Народної Республіки, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях. В лютому 1918 р. голова Центральної Ради М. Грушевський (великий вчений-історик) виступив із пропозицією визнати як державний герб УНР зображення тризуба.
Після повалення ЦР 29 квітня 1918 р. і проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського питання про герб України постало знову. Пропонувалося затвердити як герб давній знак гетьманів із зображенням козака з рушницею і шаблею (можливо, тому, що на чолі держави знову став гетьман). Та все ж вирішили зберегти у цій ролі тризуб. Саме тоді він став атрибутом військового одягу. 17 травня 1918 року було затверджено кокарду: золотий герб Української Держави на блакитному стані із золотим облямуванням. Ця — кокарда була поширена і в часи Директорії, після відновлення УНР.
Принципово інший підхід до змісту державного герба було застосовано в Українській РСР. В основу герба були покладені не українські національні та історичні символіки, а класові, інтернаціональні — червона зірка, серп і молот, а також заклик «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Пояснювалося це тим, що УРСР від початку свого утворення вважалася державою класовою, робітничо-селянською, відданою принципам пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму (не дивно, що червона зірка, серп і молот містилися на гербах усіх інших республік, які входили до складу СРСР).
Здобуття Україною державної незалежності поставило питання про зміну державної символіки, звільнення її від вузько класових, партійних підходів, про повне врахування національних традицій.
За рішенням Президії Верховної Ради затвердили малий герб України у вигляді золотого тризуба на синьому полі. Тризуб як знак Київської Держави Володимира Великого, насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу.
Кольорове зображення малого герба відповідає національним кольорам — жовтому і синьому, В основу герба покладено зображення тризуба, розроблене свого часу видатним українським художником В. Кричевським. Співвідношення ширини тризуба до його висоти обрано 3:5, тобто дотримано принципу «золотого перетину». Золотий тризуб розміщено на синьому п’ятикутному щиті, форма якого зумовлена загальним контуром тризуба.
Ескізний проект герба, а також схему графічного зображення тризуба, щита, геральдичне графічне зображення герба виконали архітектор А. Гречило (М. Львів), художники О. Кохан (М. Київ) та І. Турецький (М. Львів).
Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1996 року визначено: «Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого («малий Державний герб України»).
Багато вчених робить спробу пояснити походження і значення тризуба. Ось деякі версії: візантійський чи скіфський скіпетр, голуб Святого Духа, якір, лук і стріла, норманський шолом, ворона, сокира; тризуб чимось схожий на верхівку хлібного колоса, втілює уявлення слов’ян про єдність трьох царств: неба, землі, пекла; вбачають у тризубі також єдність сонця, повітря, води — триєдиної сили, що лежить в основі буття. Пізніше ця ідея лягла в основу принципового християнського постулату про єдність Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого. Проте це не таке просте завдання.
Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних значень.
Здавна різні народи використовували під час змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа. На князівських стягах давніх слов’ян зображували богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства — Ісуса Христа, різних святих. Наприкінці XIII ст. на українських землях стали вживати геральдичні символи на прапорах.
Українське синьо-жовте сполучення — одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з’явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю.
Є й інший погляд на походження нашого прапора. Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті фарби. Золотаві хлібні лани і миріє ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок — усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували і жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і голубі пелюстка цикорію, барвінку, волошки. Навесні, коли відроджується життя, першими з’являються проліски і пшінка — сині і жовті квіти. Жовте — вогонь і синє — холод — два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.
Розвиток козацтва мав значний вплив на українське прапорництво. Перший відомий нам із історичних джерел козацький прапор — червоне полотнище з білим хрестом, Традиція йде від родинного герба прославленого запорізького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, бо під його штандартом ходили хортицькі січовики в середині XVI ст.
На козацьких прапорах ХVІ — ХVІІІ ст. ст.., зображувалися сонце, місяць, зірки, олені, зброя, святі — все, що було на той час характерне для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва. Поряд із своїми вживалися козацтвом корогви володарів, які брали їх на службу. Наприклад, стяг з чорним орлом — від австрійського імператора і білим орлом — від польського короля.
3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорізького все частіше виготовляються з блакитного полотна, на яке жовтою фарбою наносяться хрести, зорі, зброя, постаті, святих. Згодом — козак з самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому тлі.
Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на багатьох гербах козацької старшини. Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського.
Безумовно, історичні традиції певних територій у використанні тих чи інших кольорів відбиваються і на гербах цих районів. Мабуть, саме з огляду на це загальновживані барви перейшли й на герби українських губерній Російської імперії, які затверджувалися в другій половині XIX ст. Так, Катеринославська губернія мала за свій символ голубий щит, на якому вирізнялося золоте зображення Катерини II, оточене золотими зірками; Подільська — на небесному полі сонце з золотим промінням, над яким золотий хрест; Київська — синьо-жовтий щит із зображенням срібного архистратига Михаїла.
Синьо-жовті знамена супроводжують в 1914 р. на західноукраїнських землях святкування ювілею Великого Кобзаря. 1 липня 1917 р. на ділянці фронту Конюхи-Потури в Галичині перейшов у наступ під жовто-блакитними прапорами 6 український корпус російської армії. А 15 вересня 1917 р. з Москви було відправлено на фронт перші сотні полку запорожців. Перед вишикуваними на Хотинському полі козаками майоріло жовтими і блакитними стрічками червоне полотнище, на якому з одного боку був намальований козак запорізький, а з другого архистратиг Михаїл. Піднімався тоді такий прапор і на кораблях Чорноморського флоту.
У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. З 28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. В Конституції України від 28 червня 1996 р. визначено: «Державний прапор України стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів».
До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Це ті слова і музика, які змушують кожного підійматися при перших же акордах, з трепетом в душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців — це гімн «Ще не вмерла Україна».
Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді її роль виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. З тих часів поширюються пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір, Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать кантати, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні речі на честь Богородиці та святих.
Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 р. руські дружинники співали «З нами Бог, розумійте язици». Також як гімн звучала з вуст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 р. бойова пісня «Богородзіна дзевіца», що була у той час спільною для народів Польщі і Литви.
У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку «Нуко, хлопці, до зброї’. Пізніше поширилися такі, як «Пісня про Байду», «Ой, на горі, там женці жнуть», «Засвистали козаченьки», які набули великої популярності.
Коли у 1848 р. у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича «Мир вам, браття». На Закарпатті тоді ж Олександром Духновичем був написаний гімн «Я русин єсть і буду». Та саме в ті часи, у другій половині XIX ст., точніше у 1862 р., у Києві з’являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М. Вербицький (молодий священик). Карпатська Україна у 1939 р. закріпила законодавче як державний гімн цю пісню. 1 грудня 1991 р. музична редакція національного гімну «Ще не вмерла Україна» затверджена Державним гімном нашої держави. Крім того часто виконується також «Боже Великий, єдиний, нам Україну храни» (музика М. Лисенка, слова О. Коптського), «Ой у лузі червона калина» (гімн Українських Січових Стрільців).
В сучасній Конституції України від 28 червня 1996 р. стверджується: «Державний гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України».
Висновок. Таким чином, формування української державної та військової символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов’язуються з боротьбою за свободу і незалежність.
Герб-тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн на музику М. Вербицького — будуть далі кликати до відродження національної самосвідомості, до творення нового життя, бо відродження це виведення невмирущих цінностей од витоків народу на рівень культури світової цивілізації.
Формування військових традицій в сучасній українській армії необхідно розпочинати з таких елементів, як відродження пошани та любові до Бойового Прапору, герба, гімну як символів державності та соборності України. Потрібно докладання всіх зусиль, щоб відродити і зберегти славні національні військові традиції, бо тільки гідна своєї спадщини людина може бути надійним захисником Батьківщини.
Національні військові традиції, які виконують значні виховні функції, можуть і повинні впливати на формування здорового морально-психологічного клімату у військових колективах, працювати на підвищення боєздатності українських Збройних Сип.
25.09.2011
ru.osvita.ua
Українська національно – державна символіка
1. Історія становлення національного прапора.
2. Український національно – державний герб.
3.Український національний гімн.
Список використаної літератури.
1. Історія становлення національного прапора
Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Після прийняття християнства ці кольори освячувалися образом животворного Хреста. Після нашестя татарських орд Батия ця символізація зникла, але згодом відродилася в церковних оздобах, на гербах українських міст. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виробляються з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносять хрест, зорі, зброю, постаті святих[3, c. 114].
Природно звернутися і до генезису такого важливого елемента національної символіки н атрибутики, як національно-державний прапор. Його кольорове і геральдичне вирішення відтворює як ідеологічні, так і світоглядні уявлення тих чи інших часів; до того ж наявність одного чи кількох видів прапорів свідчить про певні етнічні процеси: у період ранньофеодальної монархії та формування східнослов’янської етнічної спільності побутував єдиний прапор як символ центральної влади; на етапі формування української народності (а вона складалась, як відомо, переважно на регіональній, земельній основі) з’являється велике розмаїття прапорів, позначених етнічною специфікою; нарешті, у процесі становлення української нації формується загальнонаціональна прапорова символіка[3, c. 115].
Конкретніше це виглядало так. Прапор Руської землі був червоним із золотим тризубом чи двозубом, прапор Львівської землі — синім із жовтим левом, Жидачівської — також синім із трьома золотими левами, Перемишлянської та Сяницької — синім із жовтими двоглавими орлами, Галицької — білим із чорною галкою, Холмської — червоним із білим ведмедем, Подільської — білим із золотим сонцем, Волинської — червоним зі сріблястим хрестом. Бессарабської — синім із жовтою головою бика, Переяславської — червоним із білою баштою.
Прапори Війська Запорізького були, як відомо, різними, хоча існував і головний — червоно-малиновий із зображенням архангела Михаїла. Широко використовувались і крайові знамена. З кінця XVII ст. починають переважати сині полотнища з жовтими зображеннями хрестів, небесних світил, зброї, святих Михайла, Юрія та ін. На лиці прапора з’являється нова емблема — «лицар із самопалом», що свідчило про початки формування загальноукраїнської національної самосвідомості. Останнє виявлялося і через іншу символіку — золотого лева (також на синьому полі), що став знаком єднання західних земель України[8, c. 4].
Жовто-блакитна символіка Трійці стала характерною для наших предків, які за символ позитивного чинника світотворення мали астральний вогонь, за символ негативного чинника — астральну воду, а за символ породжуваного (синівського) чинника — поєднання (комбінацію) вогню (жовтого) і води (голубого)). Отже, жовто-блакитний (чи блакитно-жовтий) прапор, як і знак Тризуб, символізують одне й те ж— Триедину силу світотворення, або Трійцю. Різниця між ними лиш у тому, що Тризуб належить до другої групи способів бачення і вираження Трійці, а жовто-блакитна барва — до першої. У християнській символіці, крім ії центрального символу — хреста, бачимо також знаки сварги, трикутника, шестикутної зірки та різновиди тризуба. Шестикутні зорі часто вінчають три верхні кінці хреста на розп’яттях: бачимо їх на мармурових фризах капітелю, на плитах хорів та на кованих дверях у Софії Київській; золотими шестикутними зорями вкрито блакитну башню Видубецького монастиря і низки інших українських церков. Крізь рівнобічний трикутник зі стін християнських храмів дивиться на нас «Всевидяче око» — світотворча сила християн Тризубами прикрашені кінці хреста, або його центр. Тризуб на час прийняття Руссю-Україною християнства був настільки популярним, що хрест довелось об’єднати з ним в один знак,— для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба (який у християнській символіці має тенденцію до зменшення розмірів на користь хреста) і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих 3олотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний) та на маківках ряду інших українських церков. Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна, чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, іудейська зірка плетивом свого рисунка наголошує на статиці двох сил, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум’я-енергії, символізує динамічний аспект, принцип вогню і поступу[11, c. 24-25].
Поєднання жовтого (золотого) з синім (блакитним) поступово набуває національної змістовності, утвердженню якої сприяв зростаючий національний тиск — як з боку Польщі, потім — Австрії, так і з боку Росії. Революційні події 1848—1849 рр. в Австрії, у складі якої перебували тоді західні землі України, стимулювали національне піднесення українців. Створена у Львові політична організація — Головна Руська Рада — затвердила в якості національного символу українського народу герб Романовичів — золотого лева на синьому полі — і відповідне кольорове вирішення прапора — жовто-синє.
У Лівобережній Україні з занепадом Гетьманщини українсько-козацькі прапори були офіційно замінені російським біло-синьо-червоним. А втім, давня традиція не зникла, вона збереглася в місцях, де уціліло козацтво: над Дністром, Бугом, Дунаєм, Азовським морем, на Кубані. У подальшому ця традиція була вкотре перервана (за винятком Закарпатської України та Східної Галичини, національні прапори яких до 1939—1940 рр. залишалися жовто-синіми) введенням у 1919 р. уніфікованої атрибутики — червоного прапора з ініціалами республіки; у 1949 р. ініціали замінилися синьою смугою з геральдичними знаками — серпом, молотом та п’ятикутною зіркою.
Нинішній етап відродження України супроводжується кардинальними змінами, головні з яких — здобуття державності, вільний розвиток національної культури. Якщо до всього цього додати свободу совісті, то можна стверджувати, що в Україні створені сприятливі умови для вияву глибинної сутності традиційного геральдичного знака-тризуба, розкриття його триєдиного значення: державного герба, національного символу та релігійного знака. І цілком логічно, що саме цей знак затверджений Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. як малий герб держави. Щодо національного прапора — жовто-блакитного стяга, — то 4 вересня 1991 р. він замайорів над будинком українського парламенту як державне знамено[3, c. 116-117].
2. Український національно – державний герб
Важливим національним символом кожної країни є державний Герб. Після проголошення незалежності України стало питання про новий герб для нашої держави. Українська державна символіка,— як у скитських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, — відображує традиційну українську національну символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний ії символ, нині відомий під назвою «Тризуб». Попри десятки досліджень, семантика знаку, його сакральне приховане значення не є очевидним. Тому більшість дослідників і розпочинає свою роботу зі спроб розгадати таємницю знаку. Ми теж не порушимо цієї традиції. Але, насамперед, прокоментуємо здогадки попередників. На початку нашого сторіччя баронові М. А. Таубе пощастило систематизувати підходи до розв’язання проблеми та започаткувати класифікацію значень Тризуба[1, c. 56].
На українських землях слов’яни використовували різні символічні знаки ще в епоху родоплеменного ладу. Ними були: квадрат, ромб, коло, зірки, півмісяць, геральдичні звірі та птахи — однороги, орли тощо. Після утворення Київської держави правлячий княжий рід Рюриковичів користувався знаком власності у вигляді дво-, а згодом тризубця, який незабаром став державним Гербом. У період розпаду Київської держави тризубець спочатку модифікується у вигляді двозубця, з згодом витісняється з ужитку. Пройшли століття. Після відновлення української національної державності Верховна Рада України 1992 року затвердила зображення Золотого тризубця на синьому полі Малим державним Гербом України. У тризуб закладено глибокий філософський смисл, який символізує триєдність і тривимірність світу, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-Батька, Бога-Сина, Бога-Духа Святого.
Таким знаком для української етнічної спільноти є тризуб (триденс, тридент) його виникнення сягає сивої давнини, дохристиянських вірувань слов’ян. Дослідники вважають, що він (як і хрест) символізує трьохмірність Всесвіту і водночас триєдність головних життєвих цінностей — Мудрості, Знання, Любові. Не випадково з прийняттям християнства на Русі його нерідко використовували разом зі знаком хреста[8, c. 5].
В українській етнічності значення тризуба троїсте; він є символом державної влади, національним знаком і знаком релігійним. Така триєдність, власне, і забезпечувала йому усталеність на різних етногенстичннх етапах: формування давньоруської етнічної спільності, української народності та української нації.
На початку тризуб не був офіційним гербом у сучасному розумінні, а виступав у ролі родового знака князів. Із XI ст. він перетворюється на атрибут влади й на знак єднання східних слов’ян, набуваючи статусу герба, оскільки став передаватися у спадок. Активне його функціонування (з деякими видозмінами) тривало до XV ст. Навіть із повсюдним поширенням геральдичних знаків із зображенням архангела Михаїла воно не припинилося, а лише дещо звузилося: тризуб став одним із компонентів крайових гербів, скажімо Підкарпатської України.
Характерно, що кожного разу, коли в Україні спалахувало національне піднесення, тризуб набував значення національного символу, а у періоди творення державності — основного гербового знака. Як державний герб він був, наприклад, упроваджений щойно після утворення Української Народної Республіки (золотий триденс на синьому полі). Це рішення перший президент України Михайло Грушевський пояснював так: «Для України, яка знов стала державою, найбільш природно… звернутися до тих старих державних знаків або гербів, котрі використовувалися нею у давні часи». Особливої актуальності звернення до етнічних нершовитоків набуло сьогодні, але відбувається воно вже на іншому, вищому рівні: сформованих національних інтересів, національної ідеї й національної самосвідомості, до того ж на основі української державності[4, c. 2].
За часів Київської Русі тризуб був родовим знаком Рюриковичів. Його зображення археологи знаходять на монетах, печатках, посуді, цеглі, настінних розписах.
Посли київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб. Тризуб символізував поділ Всесвіту на небесне, земне й потойбічне, поєднання Божественного, Батьківського й Материнського — священних начал, трьох природних стихій — повітря, води й землі.
За легендою у 1576 році польський король Стефан Баторій дарував гетьманові печатку із зображенням козака з рушницею (мушкетом). Це зображення використовувався всіма подальшими гетьманами (окрім Івана Виговського, що використав на печатці свій герб).
Протягом XVIІ ст. кольори герба відповідали домінуючим кольорам козацьких прапорів: срібний козак на червоному полі.
У XVIII ст. кольори герба змінюються: на золотому полі козак у червоному кунтуші на синьому жупані.
Вперше великий герб з’явився в Україні у результаті діяльності Другої малоросійської колегії. 1765 року її президент граф Румянцев запропонував замінити стару печатку із козаком (гербом Війська Запорозького) новим знаком і подав два “абриси на апробацію: один із щитотримачами-малоросіянами з бунчуком, а інший – під короною імпереторською з сінню, щити ж під короною княжою”. На щиті розміщувалися герби п’яти князівств, які колись були на території Гетьманщини: Київського – срібний Архангел Михаїл на блакитному тлі, Переяславського – срібна вежа на червоному тлі, Стародубського – срібний дуб на червоному тлі, Сіверського – золотий мур на червоному тлі, Чернігівського – чорний орел із золотим хрестом на срібному тлі, в центрі – герб Російської імперії у вигляді двоголового орла з Юрієм-змієборцем на щитку.
На дану пропозицію геральдична контора зауважила, що недоцільно державний герб Росії розміщувати в центральному щитку, адже так може скластися враження, що Росія є часткою чи князівством Малоросії. Саме тому затвержений імператрицею варіант великого герба Малоросії був таким: на золотому щиті імператорський орел, що тримає на грудях щиток з гербами п’яти малоросійських князівств покритий князівською короною, щит розташований під сінню, яку покриває імператорська корона. Герб із щитотримачами імперський уряд відкинув з бажання позбутися згадки про козацтво і хоч якогось натяку на попередній герб Гетьманщини. Таким чином, даний герб став об’єктивно відображати статус Гетьманщини часів Другої малоросійської колегії – статус обмеженої автономії в рамках імперії[9, c. 5-6].
З ліквідацією 1781 р. традиційного адміністративного устрою Малоросія втратила свій Великий герб. До 1917 р. символи українських земель виринали тільки на великому гербі Російської імперії: герби Київщини — Архангел Михаїл, Волині – срібний лицарський хрест на червоному тлі, Поділля – золоте сонце під хрестом на блакитному тлі, Чернігівщини — чорний коронований орел з хрестом, Таврії – чорний двоголовий коронований орел з бактиним щитком та золотим хрестом на грудях.
Крім того, Україна була представлена губернськими гербами. Так, українці складали більшість в Чернігівській, Полтавській, Харківській, Київській, Волинській, Подільській, Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях та Кубанській області. Значний відсоток українців проживало у Курській, Воронізькій, Бессарабській, Холмській, Мінській, Гродненській, Ставропольській губерніях та області Війська донського.
Революційні події 1917 року відродили українську державність і поставили на порядок денний питання державного герба України. Але лише проголошення незалежності УНР спонукало творців української держави перейти до конкретних заходів герботворення. Саме тоді, у листопаді 1917 р. за ініціативою Генерального секретаря освіти було створено геральдично-прапорну комісію на чолі з Д. Антоновичем[8, c. 9].
Як державний герб пропонувалось використати історичні символи («козака із мушкетом» або Архистратига Михаїла) чи вокористати досвід творення символіки Франції (на синьому полі герба розмістити літеру «У» або абревіатуру «УНР») та США (на синьому полі герба помістити золоті зірки за кількістю земель України або літер у слові «Україна»). Серед різноманітних проектів державного герба, з’явилася ідея великого герба. Так, М. Грушевський запропонував “як символ творчої мирної праці…” – “золотий плуг на синьому полі…”, а навколо нього державні знаки старої України. Вінчати гербовий щит мав голуб з гілкою оливи, як “вісник національного замирення і спокою” (подібний голуб містився на шляхетському гербі І. Виговського). Iсторик зазначав, що “хотів би… в атрибутах нашого гербу бачити якнайбільше підчеркнений культурний характер нашої Нової Республіки”. Проте, робота комісії так і не була завершена.
У лютому 1918 р. Мала Рада УНР затвердила як герб України Тризуб Володимира і доручає розробити ескізи великого і малого герба президенту Української Академії мистецтв В. Кричевському. Але талановитий митець і дизайнер “завалив” Великий Герб. Створений ним символ складно взагалі назвати гербом, оскільки відсутній обов’язковий його атрибут – щит, а відсутність територіальних гербів у проекті великого герба знімає з нього титул “Великий”. 25 (12 ст. ст.) лютого 1918 в Коростені Українська Центральна Рада прийняла Тризуб за герб УНР. 22 березня 1918 було встановлено малюнки великого та малого державних гербів, за проектом В. Кричевського[10, c. 3-5].
Авторитетні знавці геральдики того часу, В. Модзалевський і Г.Нарбут висловили закид авторові — відомому митцеві професорові В. Кричевському, що він, малюючи герб, робив це тільки як художник, «не звертаючи ніякої уваги на вимоги геральдики і навіть цілком незнайомий з нею». Згодом їх підтримали й інші фахівці, які вбачали основні хиби гербів у різному відтворенні на кожному з них «знака Володимира», не геральдичному його оздобленні у вигляді ромбів, а також у невиразності орнаменту. Не був досконалим і сам березневий закон 1918 р., зокрема в його тексті не дано опису гербів, не зазначено їхніх розмірів тощо. На це вказав у праці «Історичні та правні основи українського державного герба» професор В.Трембіцький.
З 22 січня 1919 року згідно з законом про Злуку Тризуб став використовуватися і як герб Західної області УНР. Залишався він гербом гетьманської держави П.Скоропадського, а також Директорії.
Уперше спроба конституційно оформити Тризуб як державний герб була зроблена у травні 1920 у проекті Конституції, розробленому Всеукраїнською Національною Радою, а вдруге — спеціальною «Урядовою Комісією по виготовленню Конституції Української Держави» 1 жовтня того ж року[10, c. 4].
Але ідея Великого Герба все ж жевріла у середовищі української еміграції. 1939 р. у передчутті важливих світових змін, з надією на відродження незалежної України на замовлення уряду УНР в екзилі М. Битинський створює комплекс символів України, серед них великого, середнього й малого державних гербів. Лейтмотивом цієї праці— стала соборність українських земель, що на час створення проектів перебували в складі різних державних утворень: Чеської Республіки, Другої Речі Посполитої, Румунського королівства, СРСР. Герб був дуже вишуканим: блакитний щит із золотим тризубом; підтримують Архистратиг Михаїл та Галицький лев, як символи найбільших культурних центрів України; щит оточений срібно-золотий ланцюг ордену Симона Петлюри із золотим медальйоном розп’яття Ісуса Христа; під щитом покладені навхрест клейноди українського козацтва на золотих древках – золота корогва з хрестом та срібний бунчук; дана композиція оточена вінком із дубового та лаврового листя, перевитого у низу жовто-блакитною стрічкою; на вінку розташовані п’ять щитів з геральдичними знаками, що символізують основні українські етнографічні території: Правобережжя, Лівобережжя, Галичину, Закарпаття та Чорномор’я (Кубань). Проект Битинського був популярним в середовищі української діаспори аж до часів проголошення незалежності України[5, c. 26].
У радянській Україні тризуб піддавався офіційній дискредитації, попри це залишаючись символом національно-визвольного руху.
У 1992 р. Верховна Рада України затвердила сучасний Державний Герб України, розроблений групою у складі: А. Гречило, О. Кохан та І. Турецький.
Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).
Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України[5, c. 28].
3.Український національний гімн
Гімн — це ті слова та музика, які змушують кожного громадянина країни підводитися при перших акордах, з трепетом у душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого і світлого. Є такий символ і в українців — це гімн «Ще не вмерла Україна».
У 2-й половині XIX ст. з’явився вірш відомого етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став національним гімном. Цей твір і сьогодні залишається найпопулярнішим українським національним гімном. Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив незалежність України, музична редакція національного гімну «Ще не вмерла Україна» затверджена державним Гімном[5, c. 27].
Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року: український етнограф, фольклорист, поет Павло Платонович Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об’єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
На текст вірша значно вплинув «Марш Домбровського» — польский гімн «Jeszcze Polska nie zginęła». На той час він був дуже популярним серед народів що боролися за незалежність. На мотив «Марша Домбровського» словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слав’яни». Інша відома версія цієї пісні була складена болгарським поетом Шуми Марицей и стала гімном Болгарії у 1886—1944 роках.
Перша публікація вірша П. Чубинського у львівському журналі «Мета», 1863, № 4 Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами — 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році[8, c. 9].
У 1917—1920 «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.
Коли у Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни у його складі, «Ще не вмерла Україна» була відкинута як варіант, щоб не викликати занадто сепаратиські настрої серед українців. Потрібен був текст у якому б стверджувалося, що Україна — держава що входить до складу СРСР, що вона там «Між рівними рівна, між вільними вільна» та обов’язково повинна була висвітлена комуністична партія, яка веде Україну до комунізму. Це завдання виконав Павло Тичина. Саме його варіант «Живи, Україно, прекрасна і сильна» і став державним гімном Української РСР в період з 1949 до 1991. Композитор Лебединець Антон Дмитрович створив музику для нього. Але цей гімн так ніколи і не знайшов популярності. Майже на всіх офіційних зборах лунав гімн СРСР а не Української РСР.
15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом[11, c. 63].
Список використаної літератури
1. Братко О. Тридент: його зміст та іпостасі // Національна символіка. Київ, 1991. Вип. 1
2. Гай-Нижник П.П. З історії створення державного герба та печатки Української держави Павла Скоропадського // Архіви України. — №6, 2001
3. Гречило А. Становлення українських національно-державних символів у 1917–1920 роках // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 2006. – С. 114-142.
4. Гречило А. Тризуб став гербом України 22 березня 1918-го // Газета по-українськи. 20.03.2008
5. Кучерук О. Державна символіка: Відродження // Рідна шк.- 1993.- №6.- С.23-28
6. Національна символіка. Кн.1 /Упоряд. А.Сєриков- К.: Рад. Україна, 1990.- 49 с.
7. Пастернак О. Пояснення тризуба, герба великого київського князя Володимира Святого. Київ. 1991
8. Символи української держави. Прапор. Герб. Гімн // Веселочка.- 2003.- №4.- С.4-5,9
9. Стрілка Р. Українська національна символіка /Р.Стрілка, О.Середюк // Все для вчителя.- 2004.- №25-26.- С.1-7
10. Шаповалов Г. Походження українського тризуба, або Як поєдналися якір і хрест.- Запоріжжя, 1992.- 19 с.
11. Якимович Б. До питання про українську національну символіку // Національна символіка. Київ, 1991. Вип. 1.
referat-ok.com.ua
Державна символіка України
Після проголошення незалежності України синьо-жовтий прапор замайорів над офіційними установами в багатьох містах і селах України. Його встановили у приміщенні Верховної Ради, а 4 вересня урочисто підняли над будинком парламенту. 31 грудня 1991 року, коли перший президент України Л.Кравчук вітав український народ, вперше була використана синьо-жовта заставка і пролунав Національний гімн. У січні 1992 року Верховна Рада України почала обговорення законопроектів про державну символіку. 15 січня було затверджено твір М.Вербицького як гімн України.28 січня- затверджено Державний синьо-жовтий прапор, а 19 лютого, лише під загро-зою розпуску парламенту після виходу з нього Народної Ради, Верховна Рада України прийняла тризуб як малий Герб України. 14 червня 2000 року на засіданні Кабінету Міністрів України нарешті було схвалено законопроекти про Державний Гімн України та про Великий Герб України.
Державний прапор України
Ще у дохристиянській Русі наші пращури поклонялися богу Сонця Хорсу, якого зображували у вигляді золотого кола на синьому полі. З культом Хорса як найвищого божества давньослов’янського пантеону тісно переплітався культ Ярила, пов’язаний з циклами Сонця та сільськогосподарських робіт. Зображення Ярила було подібне до Хорса- золотий диск на синьому тлі. Шанували слов’яни й бога війни Яровита із золотим щитом.
Отже, сині та жовті кольори в релігійній свідомості давніх слов’ян посідали чільне місце й вважалися священними. Після хрещення Русі Володимиром Великим ця традиція залишалася незмінною — золоті бані церков сяяли на тлі блакитного неба, а зсередини церковні стіни були розкішно вбрані в золото й блакить.
Поєднання цих кольорів також широко використовувалося у повсякденному побуті — в орнаментах, емалевих прикрасах, одязі тощо.
Синьо-жовті кольори були в широкому вжитку не тільки в Україні, а й у Московії аж до XVIIсторіччя, доки декретами ПетраIне були витіснені іншими. З появою родових князівських та міських гербів найуживанішими у них стали синьо-жовті та червоно-чорні поєднання кольорів
Відомо, що гербом Данила — князя Галицького, Волинського й Київського, короля Галицько-Волинської держави, був золотий лев на синьому щиті. 1410 року відбулася переможна Грюнвальдська битва, в якій українські війська під синьо-жовтими прапорами разом з литовським та польським військом завдали нищівної поразки Тевтонському орденові. Запорізьке козацтво мало багату й різноманітну символіку, серед якої найпоширенішими були синьо-жовті прапори і хоругви. Навіть одяг козаків мав національні кольори : під час повстання 1768 року гайдамаки Гонти були вдягнуті у жовті жупани й сині шаровари. Малиновий та інші відтінки червоного кольору за законами геральдики символізують монархічну владу й були насильницьки принесені до реєстрового війська відповідно польською та російськими владами.
Після ліквідації Запорізької Січі державна й військова українська символіка викорінюється імперськими структурами влади, та зберігається в народній традиції. Українські вишиванки, розписи хат і коминів, писанки, як правило, містять поєднання червоного з чорним та синього з жовтим кольорів.
Відродження української національної свідомості у XIXстолітті та масові демонстрації українського народу в Києві, Москві, Петербурзі під час лютневої революції 1917 року проходили під синьо-жовтими прапорами. 1915 року УНР затвердила синьо-жовте знамено як Державний прапор України. Прапор УНР мав жовту смугу зверху — як символ Сонця, якому поклонялися давні русичі, та синю знизу – як води Дніпра, в якому вони були хрещені під час прийняття християнства. У такий спосіб прапор УНР поєднував у собі християнську та дохристиянську історію народу.
Це тлумачення прапора було занадто складним для загалу й поступово, незважаючи на закони геральдики, кольори на українському національному прапорі помінялися місцями, набувши зрозумілішого й близького до українського менталітету гуманістичного змісту – жовте пшеничне поле під мирним синім небом.
Прапор у свідомості людей набув значення загальноукраїнського символу боротьби за державну незалежність України. Визвольні змагання українського народу у XXсторіччі проходили під синьо–жовтими прапорами. Тож цілком закономірним є затвердження синьо-жовтого знамена Державним Прапором незалежної України.
Державний Гімн України
Національний гімн – це урочиста, неодмінно патріотична пісня, що є символом єдності народу. Це присяга, музичний знак держави. Державний гімн мусить бути історичним, тобто справді народним. Цим вимогам наш національний гімн цілком відповідає.
Якщо в багатьох країнах слова та музика до гімну замовлялися урядом або гімном ставали військові похідні пісні, то гімн України виник як прояв народної творчості, відображення дум і почуттів українців. Він гуманістичний за змістом, лаконічний за формою, актуальний, має історичне підґрунтя, спонукає до розбудови незалежної держави.
Гімн України
Ще не вмерла України, ні слава, ні воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття,в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати від відоб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Слова до пісні “Ще не вмерла Україну” були написані 1862 року в Києві відомим українсь-ким поетом і перекладачем Павлом Чубинським. Слова виникли як український відгук на героїчну боротьбу сербського народу проти турецького поневолення. Спочатку пісня виконувалася на мотив “Серби а слободна”, що підкреслювало ідею боротьби українців за свою незалежність. Пісня швидко набувала популярності, її стали співати стоячи в урочисті хвилини.За написання цієї пісні Павла Чубинського було заслано до Архангельської губернії, а пісня його невпинно поширювалася Україною. Вона лунала й на сербський мотив, і на мелодію молодого Миколи Лисенка. До пісні в різних регіонах України, незалежно від ситуації та настроїв, дописувалися нові рядки та думки.
Вже 1863 року вірш Чубинського був поширений на Західну Україну. Там священик Михайло Вербицький, на той час уже відомий композитор, написав до нього свій варіант мелодії. 1864 року гімн Чубинського — Вербицького було виконано при відкритті українського театру в концертному залі Народного дому у Львові.
Завдяки Миколі Лисенку та Наддніпрянщині та Михайлові Вербицькому в Західній Україні вірш Павла Чубинського здобув популярність у всій Україні: його співали студенти, робітники, селяни. Пісня стала всеукраїнським твором. Народ на урочистостях співав її як свій гімн. В багатьох місцях вона виконувалася на інші мелодії. Під час лютневої революції 1917 року в Петербурзі Волинський полк виконував пісню на музику Михайла Вербицького. Масові демонстрації українців, що відбувалися в 17-му році у Петербурзі, Києві та інших містах під синьо-жовтими прапорами, співали пісню на слова Павла Чубинського як гімн. А з весни 1918 року пісня на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького вже лунала як офіційний Гімн Української Народної Республіки.
Пісня Чубинського-Вербицького стала єдиним гімном для всього народу соборної Української держави. Пройшовши через імперські тюрми й катівні, сибірські морози й соловецькі ями, ця пісня удостоїлася бути музичним символом духовного відродження народу. Нова хвиля українського відродження, очолена Народним Рухом України, підхопила гімн ”Ще не вмерла Україна”. Гімн лунав на всіх урочистих і масових заходах Народного Руху України в Києві, Львові, Одесі, Батурині, Полтаві… Визволення України здійснювалося під могутній спів “Ще не вмерла Україна”.
Тепер, коли Україна у 1991 році стала на шлях власного національного державотворення, ця пісня по справедливості стала державним національним Гімном України.
studfiles.net