Курдистан — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошукуРозселення курдів станом на 1992 рік | |
Розташування | Верхня Месопотамія, нагір’я Загрос, Східна Анатолія, Південно-Східна Анатолія, північ Сирії, північ Іраку північно-західна частина Іранського нагір’я[1] |
---|---|
Країни | Туреччина Ірак Іран Сирія |
Площа | 190,000 — 390,000 км² — 500,000 км²[джерело не вказане 2123 дні] |
Населення | 36,4 млн. осіб (2016)[2] |
Релігія | Іслам (суніти, шиїти, алавіти), алевіти, езідізм, християнство, |
КУРДИСТАН — информация на портале Энциклопедия Всемирная история
КУРДИСТАН — историческая область в Западной Азии, населённая преимущественно курдами.
Фиксированных границ не имеет. Бо́льшая часть Курдистана расположена в пределах Армянского и Иранского нагорий.
Первое упоминание о Курдистане относится к XII веку. В этот период султан Сельджукской империи Муиз ад-Дин Ахмад Санджар (1118-1157 годы) создал провинцию Курдистан с центром в Бахаре. Ею управляли полунезависимые курдские династии (Айюбиды, Хасанвайхиды, Марваниды и другие). В 1-й половине XVI века за Курдистан развернулась борьба между Османами и Сефевидами. После Чалдыранского сражения 1514 года западные, южные и центральные районы Курдистана отошли к Османской империи, а восточные — к Ирану. В 1639 году этот раздел был подтверждён османо-иранским договором в городе Касре-Ширин. На территории Османской империи сложились курдские княжества Бохтан, Хакяри, Бахдианан, Соран и Бабан, на территории Ирана — княжество Арделан.
В начале 1820-х годов вновь обострился конфликт из-за Курдистана между Османской империей и Ираном, закончившийся подписанием Эрзерумского мирного договора 1823 года, который закрепил прежние договорённости между этими странами о разделе Курдистана. В 1837-1852 годах лишены автономии курдские княжества Османской империи (включены в состав Мосульского вилайета), в 1860 году — Ирана.
В 1-й половине XIX века в Османской империи произошёл ряд крупных восстаний курдов (в Бохтане под предводительством Бадрхан-бека, в Соране — под руководством Мир Мухаммеда и других), целью которых было расширение территории курдских эмиратов. К началу 1850-х годов эти восстания были жестоко подавлены войсками султана. Во 2-й половине XIX века курдские восстания возобновились: в 1854-1855 годах под предводительством Езданшира, в 1880-1882 годах — под руководсвом шейха Обейдуллы.
В период Младотурецкой революции 1908 года и Иранской революции 1905-1911 годов в Курдистане начали складываться курдские общественно-политические организации и произошёл ряд крупных восстаний под лозунгами предоставления курдам собственной государственности, которые, однако, закончились безрезультатно. По окончании 1-й мировой войны в связи с распадом Османской империи бывший османский Курдистан был разделён между Турцией, Ираком и Сирией (последние два государства переданы Лигой Наций в качестве мандатных территорий в управление соответственно Великобритании и Франции). Условиями Севрскогомирного договора 1920 года предусматривалось отделение Турецкого Курдистана от Турции и создание самостоятельного курдского государственного образования, границы которого должна была определить англо-франко-итал. комиссия. Договор был отвергнут турецкой стороной и не вступил в силу. В октябре 1924 года Лига Наций утвердила так называемую Брюссельскую линию — пограничную линию между Турцией и Ираком, разделившую Турецкий и Иракский Курдистан. В декабре 1925 года Стамбул передал на рассмотрение Лиги Наций вопрос о включении территории бывшего Мосульского вилайета в состав Турции, но его требование было отклонено.
Национальная политика правительства М. К. Ататюрка, особенно после принятия им в 1928 году Акта о переселении, предусматривавшего депортацию курдского населения с мест постоянного проживания в другие районы страны, стала причиной ряда восстаний в Турецком Курдистане (1924, 1925, 1928, 1930, 1937 годы). В 1920-1930-х годах произошли крупные восстания курдов также в Иракском (1924, 1927-1928, 1931, 1932, 1936 годы) и Иранском (1923-1924, 1930 годы) Курдистанах. В 1939 году в Иракском Курдистане возникла националистическая курдская организация «Хива» («Надежда»). После раскола «Хивы» в 1944 году на базе её левого крыла сформировалась партия «Рызгари курд» («Освобождение курдов»).
В годы 2-й мировой войны по соглашению между СССР и Великобританией территория Иранского Курдистана с августа 1941 года контролировалась советскими войсками. Фактически правителем Иранского Курдистана был градоначальник города Мехабад Кази Мухаммед (1900 или 1901-1947 годы). В январе 1946 года здесь провозглашена Мехабадская Республика. После вывода из Ирана частей Сов. Армии Мехабадская Республика пала (декабрь 1946 года).
В 1946 году члены «Рызгари курд», партии «Шорш» («Революция») и Сулейманийского к-та Демократич. партии Иранского Курдистана (ДПИК) создали Демократическую партию Курдистана (ДПК) под председательством Мустафы Барзани. В 1958 году ДПК поддержала свержение в Ираке монархии и встала на путь активного сотрудничества с правительством А. К. Касема, рассчитывая на предоставление автономии курдам. Отказ Касема от уступок курдскому национальному движению стал причиной восстания иракских курдов, начавшегося в 1961 году.
В 1967 году в Иранском Курдистане под влиянием «белой революции» вспыхнуло восстание под руководством ДПИК, которое в 1968 году было жестоко подавлено правительственными войсками.
В марте 1970 года Багдад достиг врем. соглашения с ДПК, пообещав предоставить курдам автономию, признать курдский язык вторым государственным языком и выделить крупные средства на развитие северных регионов страны. Предполагалось, что закон об автономии будет разработан и согласован сторонами к 1974 году. Однако требования курдов не были выполнены полностью. 11 марта 1974 года правительство Ирака, возглавляемое С. Хусейном, в одностороннем порядке объявило о создании Курдского автономного района (КАР). В его состав были включены административно-территориальные единицы, в которых курды, по данным переписи 1957 года, составляли свыше 50% населения. В КАР, однако, не вошли богатые нефтью Ханакин и Киркук, населённые преимущественно курдами. Такое решение вызвало возмущение курдов и стало причиной эскалации военных действий на севере Ирака. В 1975 году боевые отряды курдского национального движения были разгромлены иракскими правительств. силами. Образование КАР вызвало раскол в рядах курдских националистов. Из ДПК выделилась партия Новая ДПК, вставшая на путь сотрудничества с правительством Ирака. В противовес ей 1 июня 1975 года на базе ряда левых организаций (Марксистско-ленинская лига Курдистана, Социалистическое движение Курдистана и другие) создан Патриотический союз Курдистана (ПСК) во главе с Дж. Талабани.
Иранские курды активно поддержали Исламскую революцию в Иране 1979 года. Однако Р. М. Хомейни отверг просьбу ДПИК об образовании на территории Ирана курдской автономии. Весной 1979 года разногласия между исламским правительством и курдской оппозицией (ДПИК, левая организация «Комала» и другие) переросли в вооруженное столкновения. Летом того же года ДПИК взяла под свой контроль большую часть Иранского Курдистана, но позднее иранское правительство вернуло его под свой контроль.
Во время ирано-иракской войны 1980-1988 годов иракские курды выступили на стороне Ирана, который с июля 1983 года развернул боевые операции на территории Иракского Курдистана (в марте 1987 года иранские войска подошли к городу Сулеймания). В 1987 году курдские партии и военизированные организации в Ираке объединились в Национальный фронт Иракского Курдистана. На заключительном этапе войны иракская армия провела в северных районах страны операцию под кодовым названием «Анфаль», в результате которой 182 тысяч курдов были уничтожены, 700 тысяч депортированы в другие районы Ирака. В городе Халабджа иракские войска 16 матра 1988 года применили против курдских повстанческих отрядов химическое оружие.
Поражение Ирака в войне в Персидском заливе (смотри Кувейтский кризис 1990-1991 годов) позволило Национальному фронту Иракского Курдистана организовать в начале марта 1991 года новое восстание и к 20 марта 1991 года взять под свой контроль практически весь север страны. Однако уже в конце марта того же года иракские войска захватили Сулейманию и Киркук и подавили сопротивление курдов. В ответ США при поддержке Великобритании и Франции начали гуманитарную операцию по оказанию помощи иракским курдам под кодовым назв. «Восстановление комфорта». В Иракском Курдистане высадились войска стран НАТО. Чтобы нейтрализовать действия иракской авиации, США, ссылаясь на резолюцию Совета Безопасности ООН № 688, объявили территорию Ирака севернее 36-й параллели «неполётной зоной», тем самым фактически обозначив южную границу Иракского Курдистана. К октябрю 1991 года иракские войска выведены с территории КАР. В мае 1992 года там были проведены выборы в Национальную ассамблею, в июле того же года сформировано региональное правительство. В октябре 1992 года парламент КАР принял Декларацию об образовании в рамках «демократического, свободного и объединённого Ирака» государства «Свободный Курдистан» со столицей в городе Киркук (в тот момент ещё оставался под властью Багдада), включившего бывшие иракские провинции Эрбиль, Сулеймания и Дахук.
В 1994 году курдское национальное движение в Ираке пережило серьёзный кризис, переросший в вооруженное столкновения между сторонниками ДПК и ПСК. КАР был разделён на две зоны: Эрбиль и Дахук контролировались ДПК, Сулеймания — ПСК. Заручившись поддержкой Ирана, отряды ПСК попытались захватить подконтрольные ДПК районы Курдистана, однако получили отпор сторонников Масуда Барзани (сын Мустафы Барзани возглавил ДПК после смерти отца в 1979 году), обратившегося за помощью к С. Хусейну. В сентябре 1996 года отряды ДПК овладели Сулейманией. В октябре 1996 года под давлением США между враждующими иракскими курдскими партиями заключено перемирие (соглашение о мире подписано 17 октября 1998 года). В соответствии с программой ООН «Нефть в обмен на продовольствие» КАР стала получать часть доходов Ирака (13%) от экспорта нефти. 4 октября 2002 года возобновил работу парламент «Свободного Курдистана».
В 2003 году Иракский Курдистан оказал активную поддержку США и их союзникам в подготовке и проведении военной операции по свержению режима С. Хусейна, предоставив свою территорию для высадки американской 173-й воздушно-десантной бригады. В апреле 2003 года Киркук взят под контроль курдскими вооруженными формированиями. После завершения операции союзников по антииракской коалиции КАР был преобразован в субъект федерации, курдский язык объявлен вторым государственным языком, что закреплено Конституцией Ирака (15 октября 2005 года). В декабре 2007 года планировалось провести референдум о вхождении города Киркук в состав КАР, однако его проведение было отложено (не в последнюю очередь из-за протестов Турции, пригрозившей в случае включения Киркука в КАР оккупировать Иракский Курдистан).
В 1960-х годах активизировалось курдское национальное движение в Турции, где была создана Демократическая партия Турецкого Курдистана (ДПТК), ставившая целью добиться прав на административную и культурную автономию для курдов в пределах турецкого государства. Стали возникать легальные курдские молодёжные и общественные организации и общества. С начала 1980-х годов в Турецком Курдистане усилилось повстанческое движение под руководством Курдской рабочей партии (КРП). Её влияние распространилось также на значительную часть сирийских курдов. В 1984 году лидер КРП А. Оджалан объявил о начале вооруженной борьбы за создание на территории Турции независимого Курдского государства. Объектами нападений боевиков КРП стали правительственные учреждения, местные органы власти, а также турки, проживавшие на территории Турецкого Курдистана. В ответ на это турецкое правительство ужесточило репрессии в отношении курдского национального движения. К 1998 году боевые группы КРП были разгромлены, Оджалан арестован (в июне 1999 года приговорён к смертной казни, впоследствии заменённой пожизненным заключением). В 2000 году КРП официально заявила об отказе от насилия и террора и переходе к парламентским методам борьбы за права курдов. Однако в августе 2003 года в районе города Сиирт произошёл ряд столкновений между отрядами КРП и тур. войсками. С 2004 года КРП вновь начала использовать методы террора для достижения своих целей.
Подъём курдского национального движения в Сирии начался в 1950-е годы. В 1957 году создана сир. ДПК (ДПК «аль-Парти»), потребовавшая закрепить в сирийской конституции положения о соблюдении национальных прав курдов и обеспечении их участия в органах власти и общественных организациях. Стремясь не допустить волнений на курдских территориях, сирийское руководство сочетало осуществление некоторых экономических проектов с политикой ассимиляции курдов, ограничения использования курдского языка (курдские топонимы заменялись арабскими). В 1961 году принят закон о создании «арабского («зелёного») пояса безопасности» в Сирийском Курдистане (на стыке сирийско-иракско-турецкой границы). С 1962 года в связи с введённым правительством Сирии запретом на несанкционированное пересечение курдами сирийско-турецкой границы остро встала проблема гражданства сирийских курдов. На рубеже 1960-1970-х годов в политику сирийского правительства в отношении курдов внесены некоторые коррективы, что позволило ему отрицать существование в стране курдского национального вопроса. С начала 2000-х года обстановка в Сирийском Курдистане обострилась. Сирийские курды настойчиво требуют решения проблемы гражданства и гарантирования им равных прав с другими сирийскими гражданами.
Дополнительная литература:
Вильчевский О. Л. Курды. Введение в этническую историю курдского народа. М.; Л., 1961 год
Никитин В. Курды. М., 1964 год
Грантовский Э. А. Ранняя история иранских племен Передней Азии. М., 1970 год
Лазарев М. С. Курдский вопрос (1891-1917 годы). М., 1972 год
он же. Империализм и курдский вопрос (1917-1923 годы). М., 1989 год
он же. Курдистан и курдский вопрос (1923-1945 годы). М., 2005 год
Васильева Е. И.Юго-Восточный Курдистан в XVII — начале XIX вв. М., 1991 год
История Курдистана. М., 1999 год
McDowall D. A modern history of the Kurds. 3rd ed. L.; N. Y., 2000 год
Мосаки Н. З. Курдистан: ресурсы и политика. М., 2005 год. Ч. 1-2
Salih Azad. Freies Kurdistan. Die selbstverwaltete Region Kurdistans. B., 2005 год
© Большая Российская Энциклопедия (БРЭ)
w.histrf.ru
Курдистан (остан) — Вікіпедія
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Курдистан (значення).Курдистан Остан Ірану استان استان کردستان | |
---|---|
Розташування | |
Статистика | |
Столиця: | Сенендедж |
Найбільші міста: | |
Площа: | 29 137 км² |
Населення (2006): • густота: | 1 440 156 • 49.4/км² |
Кількість шахрестанів: | 10 |
Часовий пояс: | UTC+3:30 |
Мова(и): | азербайджанська Курдська |
Мапа | |
Курдистан (перс. کردستان — Kordestân; курд. Kurdistan; азерб. Kürdüstan) — остан (провінція) на заході Ірану. Провінцію не слід плутати з Іранським Курдистаном. На заході межує з Іраком, на півночі з Західним Азербайджаном, на північному сході з провінцією Зенджан та на півдні з останом
uk.wikipedia.org
Робоча партія Курдистану: історія і цілі
На Близькому Сході війни не припиняються здавніх часів, а страждають від цього народи, які населяють цю територію. Такими виявилися курди. Вони нині є одним з розділених народів. Створити країну для представників цієї нації мріє Робоча партія Курдистану. Боротьба ведеться вже кілька століть.
Історія проблеми
Потрібно розуміти, що курди живуть на території,яку постійно завойовували сусіди. У цьому полягає корінь проблеми. Гордий народ просто не мав можливості побудувати свою державу, що бережуть його права. Тому була створена Робоча партія Курдистану. Ця організація бореться за відновлення історичної справедливості. Адже протягом багатьох століть народу доводилося терпіти принизливі обмеження з боку завойовників. Туреччина воювала з Іраном, а бої йшли на територіях проживання курдів. В принципі, всі ці битви ні до чого не привели. Межі майже не змінилися. Курди влаштовували повстання, боролися за незалежність, але сил їх не вистачало. Їх лідери не здавалися. На початку дев’ятнадцятого століття навіть проголошувалося курдська держава. Його намагався створити Махмед паша Ревандузі. Але кожен раз прагнення народу до незалежної і спокійного життя натикалося на жорстку відсіч то турок, то персів.
сучасне становище
Щоб зрозуміти, що нині єРобоча партія Курдистану, досить знати одне: цей народ на сьогоднішній день розділений. Його представники проживають на території Туреччини, Іраку і Сирії. Їх прагнення до незалежності, незважаючи на жорстоке придушення, що не зламано, тим більше що Близький Схід нині є «порохову бочку». Тут постійно відбуваються зіткнення різних сил, що переходять в криваву бійню. На жаль, курди живуть на перетині кордонів зруйнованих країн. Сирії та Іраку неможливо в даний час вважати нормальними державами. Влада обох країн утримують контроль лише над невеликими шматочками територій. В інших зонах веде свою діяльність заборонена організація ІГ. Методи її відомі всьому світу, і гуманними їх назвати ніяк не можна. Робоча партія Курдистану в цих умовах організовує захист населення від усіх. Це не прості слова, адже курди буквально оточені ворогами. Їх поселенням загрожують банди, а захисту шукати не у кого. Тільки самі люди можуть подбати про себе. Курдська робоча партія створює озброєні формування, покликані виконувати функції одночасно поліції і армії. Політологи стверджують, що це і є держава в зародковому стані. Практично сирійські курди змогли самоорганізуватися, виробити правила існування для народу, створити дієвий захист територій.
Туреччина і Курдська робоча партія
Іран і Сирія практично зруйновані. Це нещастя дало шанс курдам отримати незалежність. Інша річ — Туреччина. У цій країні влада не бажає миритися з «сепаратистськими настроями» частини населення. Туреччина офіційно визнала, що Робоча партія Курдистану — терористична організація. Її діяльність заборонена в країні. Проти представників цієї організації ведеться боротьба силами спецслужб і поліції. У наприкінці 2015 року в Туреччині розпочато антитерористична операція. Ведеться вона в тих районах, де проживають курди. Політологи висловлюють впевненість, що Туреччина поступово занурюється в громадянську війну, як раніше Україна. Справа в тому, що влада не може дозволити, щоб в країні вільно діяли всі політичні партії, і їх програми намагаються не доносити до населення. Обстановка в цій країні дуже напружена. Курди прагнуть отримати незалежність, що призведе до втрати Туреччиною територій.
Міжнародне згоду
Багато фахівців упевнені, що курдську проблемуне можна вирішити місцевими силами. Необхідна допомога народам з боку міжнародної громадськості. Але ситуація ускладнюється тим, що на цих територіях безліч терористичних організацій, визнаних такими в деяких країнах. Перш ніж надавати курдам незалежність, необхідно звільнити країни від них. Цим і зайнялися ВКС Р
uk.erch2014.com
Робоча партія Курдистану: історія і цілі
На Близькому Сході війни не припиняються здавніх часів, а страждають від цього народи, які населяють цю територію. Такими виявилися курди. Вони нині є одним з розділених народів. Створити країну для представників цієї нації мріє Робоча партія Курдистану. Боротьба ведеться вже кілька століть.
Історія проблеми
Потрібно розуміти, що курди живуть на території,яку постійно завойовували сусіди. У цьому полягає корінь проблеми. Гордий народ просто не мав можливості побудувати свою державу, що бережуть його права. Тому була створена Робоча партія Курдистану. Ця організація бореться за відновлення історичної справедливості. Адже протягом багатьох століть народу доводилося терпіти принизливі обмеження з боку завойовників. Туреччина воювала з Іраном, а бої йшли на територіях проживання курдів. В принципі, всі ці битви ні до чого не привели. Межі майже не змінилися. Курди влаштовували повстання, боролися за незалежність, але сил їх не вистачало. Їх лідери не здавалися. На початку дев’ятнадцятого століття навіть проголошувалося курдська держава. Його намагався створити Махмед паша Ревандузі. Але кожен раз прагнення народу до незалежної і спокійного життя натикалося на жорстку відсіч то турок, то персів.
сучасне становище
Щоб зрозуміти, що нині єРобоча партія Курдистану, досить знати одне: цей народ на сьогоднішній день розділений. Його представники проживають на території Туреччини, Іраку і Сирії. Їх прагнення до незалежності, незважаючи на жорстоке придушення, що не зламано, тим більше що Близький Схід нині є «порохову бочку». Тут постійно відбуваються зіткнення різних сил, що переходять в криваву бійню. На жаль, курди живуть на перетині кордонів зруйнованих країн. Сирії та Іраку неможливо в даний час вважати нормальними державами. Влада обох країн утримують контроль лише над невеликими шматочками територій. В інших зонах веде свою діяльність заборонена організація ІГ. Методи її відомі всьому світу, і гуманними їх назвати ніяк не можна. Робоча партія Курдистану в цих умовах організовує захист населення від усіх. Це не прості слова, адже курди буквально оточені ворогами. Їх поселенням загрожують банди, а захисту шукати не у кого. Тільки самі люди можуть подбати про себе. Курдська робоча партія створює озброєні формування, покликані виконувати функції одночасно поліції і армії. Політологи стверджують, що це і є держава в зародковому стані. Практично сирійські курди змогли самоорганізуватися, виробити правила існування для народу, створити дієвий захист територій.
Туреччина і Курдська робоча партія
Іран і Сирія практично зруйновані. Це нещастя дало шанс курдам отримати незалежність. Інша річ — Туреччина. У цій країні влада не бажає миритися з «сепаратистськими настроями» частини населення. Туреччина офіційно визнала, що Робоча партія Курдистану — терористична організація. Її діяльність заборонена в країні. Проти представників цієї організації ведеться боротьба силами спецслужб і поліції. У наприкінці 2015 року в Туреччині розпочато антитерористична операція. Ведеться вона в тих районах, де проживають курди. Політологи висловлюють впевненість, що Туреччина поступово занурюється в громадянську війну, як раніше Україна. Справа в тому, що влада не може дозволити, щоб в країні вільно діяли всі політичні партії, і їх програми намагаються не доносити до населення. Обстановка в цій країні дуже напружена. Курди прагнуть отримати незалежність, що призведе до втрати Туреччиною територій.
Міжнародне згоду
Багато фахівців упевнені, що курдську проблемуне можна вирішити місцевими силами. Необхідна допомога народам з боку міжнародної громадськості. Але ситуація ускладнюється тим, що на цих територіях безліч терористичних організацій, визнаних такими в деяких країнах. Перш ніж надавати курдам незалежність, необхідно звільнити країни від них. Цим і зайнялися ВКС РФ восени 2015 року. З курдами ведуться переговори. Вони в цілому роз’єднані за територіальною ознакою. Сирійські заявляють, що не наполягають на відділенні. Іракські курди фактично утворили власну державу, турецькі ведуть бої з владою. Як вирішиться курдське питання, покаже час. Однак без СБ ООН тут не обійтися. Необхідно застосовувати всі можливі дипломатичні засоби, щоб кров багатостраждального народу перестала зрошувати землю.
uk.trendexmexico.com
Курдистан (еялет) — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Еялет Курдистан | |
Герб | |
Еялет Курдистан (осман. ايالت كردستان) — адміністративно-територіальна одиниця Османської імперії. Існував у 1847—1867 роках. Утворився з частин еялетів Діярбекір, Ерзурум та Шаразор (на теперішніх землях Туреччини та Іраку).
У 1840-х роках відбувається відновлення центральної влади в Месопотамії, на сході Малої Азії. Водночас розпочато реформи Танзімату, спрямовані на посилення якості управління. Разом з тим посилюється спротив з боку курдів, що намагалися зберегти автономію та фактичну незалежність від султанського уряду. У 1847 році розпочалося повстання на чолі із Бедр-хан Беєм з емірату Бохтан, якого підтримали курдську правителя Хаккярі та Амадії. Повстання охопили райони навколо озера Ван, північний Ірак, Шаразор. Для заспокоєння частини курдських беїв 1847 році було створено еялет Курдистан, куди увійшли основні райони, населені курдами (Дерсім, Хаккярі, Шаразор, частина Діярбекіра). Лише у 1850 році курдське повстання було придушено.
У подальшому завданням очільників еялету було заспокоєння місцевих кланів, сприяння їх розколу, відновлення влади османської адміністрації. При цьому урядовці намагалися посіяти ворожнечу між вірменами й ассирійцями, з одного боку, та курдами — з другого. Разом з тим назва «Курдистан» саме з цього часу поширилася на східну Малу Азію та Північний Ірак, увійшла у вжиток європейських дипломатів. У 1864 році з еялету виокремлено санджак Хаккярі, який долучено до Ерзурумського вілайєту.
У 1867 році Курдистанський еялет остаточно розформовано: Шаразор передано до багдадського вілайєту, Дерсім — до Ерзурумського, відновлено Діярбекірський еялет, що того ж року став вілайєтом.
Санджаки достеменно невідомі, знано про Хозат, Хаккярі, Діярбекір, Бохтан, Ама
uk.wikipedia.org
Робітнича партія Курдистану — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Прапор РПК, який використовують з 2005 рокуРобітнича партія Курдистану (РПК курд. Partiya Karkeren Kurdistan — PKK, з січня 2000 — Демократичний народний союз, з 4 квітня 2002 зветься Конгрес свободи й демократії Курдистану (KADEK)) — курдська політична організація, утворена 27 листопада 1978 як марксистсько-ленінська (з маоїстським ухилом) підпільна група.
В 1978–1980 відзначилася, головним чином, рядом акцій проти курдських націоналістичних партій («реакційних» з її точки зору) і «феодалів» (представників духовної й світської традиційної курдської еліт), що породило підозри, що партія створена турецькими спецслужбами. Після військового перевороту 1980 майже все керівництво партії було арештовано, але Абдуллі Оджалану на ймення «Апо» («Дядько») і ряду партійців удалося втекти в Сирію, де вони були взяті під опіку сирійською спецслужбою «Мухабаррат».
РПК створила свою штаб-квартиру в долині Бекаа (Ліван) і одержала можливість тренуватися в таборах Організації визволення Палестини. Гаслом партії було проголошене створення «єдиного, незалежного, демократичного Курдистану».
В 1984 РПК оголошує війну уряду Туреччини. Першою бойовою акцією РПК стало захоплення партизанськими загонами 15 серпня 1984 міста Ерух, із цього часу організація веде безперервну збройну боротьбу. РПК орієнтується переважно на партизанську тактику ведення бойових дій. Бойові загони РПК беруть участь у зіткненнях з підрозділами турецьких армії й поліції на населеній курдами території південно-східної Туреччини, прагнуть здійснювати контроль над населеними курдами містами й селами.
В 1990-х рр. прибічники Оджалана мали вже багатотисячну партизанську армію (яка мала назву Народна Визвольна Армія Курдистану — (ARGK)), і розгалужені політичні структури, об’єднані в Курдистанський Національний Фронт Визволення (Eniye Rizgariye Nevata Kurdistan — ENRK). Армія складалась із професійних партизанів, з добре обладнаними базами у важкодоступних високогірних областях. Політичні структури РПК жорстко контролювали курдське суспільство як у самій Туреччині, так і в європейській діаспорі, збираючи данину із усіх курдських бізнесменів і жорстко (аж до вбивств) припиняючи всяке інакомислення. У результаті РПК мала у своєму розпорядженні великий бюджет, який пускала в обіг через підконтрольних партії бізнесменів; є також відомості про причетність партії до торгівлі наркотиками. Основними бойовими цілями були урядові сили безпеки в Туреччині, але РПК була також активна й у Західній Європі, діючи проти турецьких об’єктів.
РПК проводила напади на Турецькі дипломатичні й комерційні установи в багатьох країнах Західної Європи в 1993 році й навесні 1995 року. Намагаючись підірвати індустрію туризму Туреччини, Робоча партія Курдистану підривала туристичні об’єкти й викрадала іноземних туристів; втім, проти туристичної індустрії вона діяла рідко й непослідовно, а методи «сліпого терору» з масовими жертвами серед
uk.wikipedia.org