Озброєння козаків | Офіційний сайт Української Національної Федерації Хортингу

Зброя козаків була дуже різноманітною. Складалась вона зі зброї виготовленої на Січі, та зброї захопленої в боях з іншими народами. Частина зброї була дуже поширена, як то шаблі, пістолі, рушниці, інші навпаки зустнрічалися нечасто — алебарди, аркебузи, бердиші. Козаки вміло застосовували наявну зброю, постіно підвищували свій рівень, а також вигадували нові прийоми застосування зброї, що надавало їм значної переваги перед супротивником.

Ніж

Захалявні ножі

Ніж — холодна колюча та ріжуча зброя, запорожці використовували різноманітні клинки які виготовлялись в кузнях Січі та трофейну зброю, захвачену під час битв з турками, татарами.

Спис

 

Спис — холодна зброя у вигляді довгого древка на кінці якого розміщено металевий гостряк. Спис перш за все колюча зброя, хоч деякі види списів були розраховані також на ріжучі та рублячі удари.

Шаблі


Закруглений (іранський) різновид шабель був основним типом шабель Запорожців. Ввідзначається такий тип значною кривизною клинка, котра розпочинається майже від хрестовини і різко наростає у робочій частині (остання третина клинка). Іранський клинок переважно позбавлений долів і сильно звужується у вістря. Руків’я є переважно кістяним чи роговим, не нахиленим, з довгою металевою хрестовиною та загнутою, майже перпендикулярно до леза клинка, голівкою. Іранські клинки — короткі і легкі (середня довжина — 80 см, а вага 500 г).
Бойові дії вершника відрізняються активним задіянням стремен, котрі дозволяли підводитись та глибоко нахилятись для нанесення важких ударів особливо проти піхотинців. Легкість і кривизна Ш. дозволяла виконувати блискавичні ковзаючі відбиви-відводи і навздогін удари, при цьому Ш. описувала різноманітні кола і 8-ки. Положення вістря варіювалося від вертикально-вгору до вертикально-униз (зависання). Наявність нахиленого руків’я при незначній кривизні клинка дозволяла виконувати і колючі удари, при цьому лезо розташовувалось як вертикально, так і горизонтально (іноді цей удар супроводжувався відходом — відхилянням убік і носив контр-атакуючий характер). Характерною особливістю козацької техніки шабельного бою у пішому порядку було використання різноманітних повзунців (удари ногами у низьких положеннях, або в падінні) та ударно-захоплюючих дій вільною рукою.

Пістолі


За козацької доби були поширені як колісчаті, так і кремневі замки, за допомогою котрих здійснювалось запалення пороху, що і призводило до пострілу.

Розвивалось зброярство і в Україні. Окрім бойового призначення пістолі носили характер військово-парадної зброї, задля чого багато прикрашались. Особливої уваги прикрашенню зброї надавали східні майстри. Вони використовували гравірування, черніння, насікання та інкрустацію золотом і сріблом та коштовними каміннями
Запорожці, як правило, носили за поясом по 2 пістолі і ще 2 пістолі — у кобурах на сідлі. Така кількість пістолів свідчила про високий рівень вогневої сили як окремого козака, так і цілого козацького війська. Сам постріл з пістоля виконували переважно з однієї руки у різноманітних положеннях, включаючи і верхову їзду.

Рушниця
 

Козаки використовували рушниці різного походження: турецькі, кримські, кавказькі, німецькі, польські, російські, місцевого виробництва.
Більш легкі рушниці (порівняно з мушкетами) набули значного поширення.
Запорожці під час таємних вилазок задля того, щоб ворог не помітив блиску зброї – ледь замочували стволи у розсолі, тоді втрачався блис зброї.
Завдяки легкості рушниці, з’явилась можливість вести бій у різноманітному положенні, у тому числі і сидячи на коні.
Рушниці активно використовували і для ведення залпового вогню по ворогу. При цьому застосовували як рядний принцип стрільби, так і ведення вогню лише найвлучнішими стрілками

Фузія

Фузія — рушниця, винайдена у Франції XVII століття, з ударно-кремінним замком та триграним багнетом. Була поширена у XVII —XVIII століттях. На озброєнні запорозьких козаків зустрічались фузії європейського та російського виробництва

Фальконети
 

Малокаліберна гармата, снаряди — свинцеві ядра. За деякими даними, Запорожці заряджали фальконети замість ядер дробовим зарядом, що на ближніх дистанціях та в морських боях, призводило до значної дробової осипі, вражаючи велику кількість живої сили супротивника.

Гармати

На озброєнні в козаків перебували гармати, що були захоплені в татарських та турецьких містах. Інші потрапили до козаків після захоплення фортець, а деякі надавалися правителями таких держав, які бажали залучити запорожців на свою службу.
Кількість гармат, які перебували в козацькому війську, не перевищувала 20–30 штук.

Гармати, які використовували запорожці як правило були малокаліберними. Це пов’язано з тим, що козацьке військо відзначалося великою мобільністю і тому використовувало легкі гармати.
Крім того, польський уряд намагався не озброювати козаків гарматами, а особливо гарматами великих калібрів.

 

Кораблі — Чайки

 

Кіль, тобто основу днищ цих суден, козаки робили зі стовбурів верби або липи, належним чином видовбуючи та обтісуючи їх. Далі корпус формувався а грубих дошок, їх дуже ретельно припасовували одну до одної, а щілини між ними забивали клоччям. Борти цих суден, довжина яких сягала 20, а ширина 4 метрів,
Корабель Чайка просмолювали, а потім обшивали тугими оберем ками сухого очерету, іноді ще й липовою корою. Це робилося для того, щоб підвищити плавучість човнів.
Ніяких надбудов та захистків од негоди козаки на чайках не робили. Зате ставили по два стерна — на носі та кормі і посередині щоглу. Було також по 10 весел з кожного борту. Щодо екіпажу, то він, залежно від розміру судна, становив від 50 до 70 чоловік. Озброєння — 6 легких гармат, рушниці, луки, пістолети, списи.

За наших часів були спроби реконструювати чайки за рештками, видобутими з Дніпра. І багатьох дослідників охопив подив: козацькі бойові човни багато в чому схожі на човни вікінгів. Вони, по суті, ідентичні. Тому логічніше називати чайки не човнами, а малими бойовими кораблями, на яких мореплавці досить упевнено могли виходити у відкрите море, долати великі відстані і ставати до бою з ескадрами, що складалися з кораблів, значно більших за своїми розмірами.

У розвідці історика Михайла Драгоманова (1841-1895) «Про українських козаків, татар та турків » знаходимо такий виклад народних переказів про морські походи козаків: «Запорожці пускалися на море найбільше восени. У кожну чайку сідало чоловік 50-70 з усяким припасом. Коли вони, бувало, стрінуть турецьку галеру або корабель, то вони робили так: спускали щоглу і заїздили, щоб сонце заходило їм за спину. Через те, що чайки невисоко стояли над водою, їх не видно було на морі. За одну годину до заходу сонця підходили вони на милю до турецького корабля, щоб не згубити його з очей, а опівночі нападали на бусурманів і потопляли корабель разом із людьми. Удень козаки на чайках не могли нічого вдіяти туркам.


 

horting.org.ua

Про козацьку зброю ~ Getmanat.org

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків першим озброїв 1511 р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його ховали,

«то шаблями землю копали і з семип’ядельних пищалей стріляли».

Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Боїдана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пищалі для охорони фортець:
«В Сече пушечнаго наряду — пушка медная ломовая, а к ней сто ядр весом по 8 гривенок ядро, 11 пушек полевых, а к ним по сто ядр, весом по 4 и по 3 гривенки ядро; да затинных

пищалей две медных да три железных, а к ним 200 ядр свинцовых, весом по гривенке и полугривенке ядро… Город Кодак — пушек в нем две железные городовые да две затишные пищали».

В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Мишецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінги, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського: з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху. 

Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, турецького й російського виробництва, деякі генуезького:
«Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких кораблях і галерах».

В самій Польщі гармати (мідні) почали відливати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були досить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На рахунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізьких. В актах 1672 р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мідної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів гнота.

Від російського царя запорожці вперше отримали «пушки ломовыя, гранаты, ракеты, сипоши и трубы», здається, аж 1673 р. Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й чавунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей. Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовшки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гармата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й відкриту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено залізні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, самого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кінця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок труби по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та підставкою для прицілу; довжина ствола 640, хвоста 120 мм, отже, всієї гармати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.

Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю.

Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторными» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «кубур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів.

Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»):
«зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»;

тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дерева завдовжки в п’ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку.

Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек, — і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче, — одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків’я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовувати її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусурманського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями». Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев’яної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку тупий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використовувалися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст. та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в ночи пришли в село Крупец из Глухова черкасы пеши и его — драгуна Ваську Кондратова — били и мучили: бит он чеканом по голове и рука правая отшиблена». В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї:

«А козак козачий звичай знає —
Келепом по ребрах торкає».

Історик Зеделлер пише, що келепи запорізькі козаки використовували для розбивання ворожого обладунку. Коховський вважає, що келепи служили запорізьким козакам лише як допоміжна зброя і їх використовували в рідкісних випадках, переважно проти татар, а саме «коли бійці змішувалися в рукопашному бою до такої міри, що стріляти було небезпечно через можливість завдати шкоди своїм».

Якірці, чи рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику, також вважалися у запорізьких козаків частиною озброєння. Якірці нагадують чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з’єднані докупи в центрі; очевидно, якірці виготовляли з подовгастого шматка заліза, розщепленого до середини на три частини й потім викуваного окремо вручну; як бойову зброю їх використовували в давнину росіяни, поляки, а згодом, без сумніву, татари і запорізькі козаки, їх призначенням було поранення кінських копит, тому запорожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня.

Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їхнього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605-1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною. Віце-адмірал К. Крюйс 1699 р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли. Нарешті, у літописця Самійла Величка є розповідь, як козаки супроводжували Хмельницького з Січі: за ним їхали кінні добровольці «мушкетеры» і «сайдакеры». У козацьких віршах, що дійшли до нашого часу на старих лубкових картинах із зображенням запорізьких гайдамаків, сказано:

«Як натягну лук я, брязну тятивою,
То мусить утікати хан кримський з ордою».

Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук, — використовували запорізькі ко заки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар.

До всього описан

getmanat.org

ПолІс: Козацька зброя.

КОЗАЦЬКА  ЗБРОЯ

         

         Відомо, що в XVI — на початку XVII кращого віська, ніж козацьке, в світі не існувало. Українські козаки вкрили себе невмирущою славою при взятті неприступної турецької фортеці Кафа (1616 рік), потужної іспанскої фортеці Дюнкерка у Франції (1646 рік), яку французькі мушкетери не могли взяти протягом 10 років; в битвах під Хотином (1621 рік),  під Віднем (1683 рік), коли завдяки козакам було кінцево зупинено натиск Османської імперії на Європу, під Конотопом (1659 рік), коли загинув увесь цвіт московської кінноти і сам цар збирався тікати з Москви.

           Своїм перемогам козаки завдячують досконалій стратегії та тактиці, що відшліфовувалася десятиріччями в стоніх бойових походів. Але велику роль у перемогах зіграло й різномаїття озброєння, яке давало змогу широко варіювати способи ведення бойових дій. тут були не лише традиційні шаблі, списи та рушниці, але й жоволі оригінальна, незвична зброя, про яку пересічним громадянам майже нічого, або й взагалі нічого не відомо.

            Тож пропонуємо ліквідувати цей пробіл у знаннях і ознайомитися з кількома цікавими знахідками укозаків в області озброєнь.

               

http://piktor.org.ua/chygyryn

        Козацький «кулемет». Ця зброя називалася ожига і використовувалася переважно під час оборонних дій, а також з «Чайок» в морських битвах. Одна з перших у світі установок залпового вогню. Ожиги були більшого та меншого калібру, деякі, більш важкі, встановлювалися на дерев`яні коліщата. Ця світлина — з музею в Чигирині (реконструкція).

http://io.ua/14228090p

        Була в козаків і багатоствольна артилерія. Це та сама ожига, але замість стволів під мушкетну кулю встановлювалися невеличкі гарматки. Ця ожига — із Злочевського замку. Інакше подібну зброю ще називали шмигівниця та органка.

http://weaponland.ru/publ/khorosho_zabytoe_staroe/15-1-0-826

́      

         Гаківниця – довга і важка рушниця великого калібру, яка використовувалася передусім при обороні фортець та залог. Під час стрільби кріпилася до стіни, борту судна або брустверу спеціальним гаком, який було розташовано на прикладі. Гаківниці мали різну довжину ствола в диапазоні від 1 до 2,5 м і за цією ознакою класифікувалися як півгак, гак, подвійний гак, великі гаківниці називалися козами. Уражала ціль на відстані до 300 кроків.

        Віддача у такого монстра була настільки велика, що плесе під приклад ніхто не підставляв — його клали на плече, притулившись щокою для прицілювання.

        Багато гаківниць козаки захоплювали під час нападу на турецькі фортеці та військові кораблі. Ця гаківниця — якраз турецького зразка, знаходиться в експозиції Морського музею (Стамбул). Добре видно гак, яким гаківниця кріпилася до борту судна.

           В Європі ця рушниця називалася мушкетом і використовувалася так само. До речі оскільки мушкет важив до 8 кілограмів, для стрільби його спирали на спеціальну підставку — фуршет. Назва цього європейського військового обладунку міцно увійшла в сьогодення. Зараз фуршет означає звану легку вечерю, де гості пригощаются переважно стоячи, з маленьких столиків (підставок).

http://bodyguards.com.ua/technical-details/1451-chesnok-drevnee-zagrazhdenie-protiv-konej-i-lyudej.html

        Часник — простий і ефективний загороджувальний засіб. Використовувався як проти піхоти, так і проти кавалерії. Навіть європейська, кована кіннота сер`йозно страждала через таку «дрібничку», що вже казати про татарску, яка своїх коней майже ніколи не підковувала.

            Інша назва цієї зброї — якірі та рогульки. Конструкція часника (якірців) була такою, що як би їх не кидали, один гострий кінець завжди був спрямований вгору. Приємного мало наступити на такий шпичак завдовшки 1,5-2 дюйми…

http://www.lnu.edu.ua//faculty/geology/phis_geo/fourman/Bartky/f124.jpg

        Ця зброя була більше допоміжною, і використовувалася в ближньому (рукопашному) бою, коли пістолі та мушкети не можна було використовувати через небезпеку враження своїх же.

         Келеп (або келевець) бере свій початок від бойових молотків, він мав вузький дзьобоподібний гострий кінець, а на протилежному боці — обушок. Первинне призначення — пробивання панцирів (лат, кірас, тощо). Зазвичай келепи насаджувалися на довге руків`я і або носилися за поясом, або возилися, прив`язаними до луки сідла.

          У вправних руках такій «інструмент» міг наробити чималої біди. За невеликої (1-1,5 кг.) ваги, келеп завдяки дуже малій площі удару пробивав практично всі облаунки та щити й застрягав у тілі. Добре підходив також для відбивання ударів супротивника. 

            В українському фольклорі збереглися згадки про цю козацьку зброю:

А козак козачий звичай знає,

Келепом по ребрах торкає…

           Багато келепів було знайдено під час археологічних розкопок на місці битви під Берестечком, тож стара українська пісня була абсолютно слушна:

Козак ляшка здоганяє,

Келепом межи плечі наганяє…

http://img.tyzhden.ua//Content/v1/img/forall/image/57_1.jpg

        Невеличка гармата (козаки часно називали їх армата), що встановлювалася на носу та кормі козацької «чайки» разом з гаківницями була справжнім лихом для ворожих кораблів. Завдяки високим морехідним якостям і досконалій тактиці на морі запорожці перемагали набагато більш потужні турецькі кораблі. Був навіть успішнрй досвід використання «чайок» проти одного з найсильніших у свій час флотів Європи — шведського.

          Особливістю армати на «чайці» було те, що вона крутилася на 360 градусів, а також мала великий вертикальний кут стрільби.

polis-luga.blogspot.com

Павло Правий. Особистий блог: Козацька зброя

               Відомо, що в XVI — на початку XVII кращого війська, ніж козацьке, в світі не існувало. Українські козаки вкрили себе невмирущою славою при взятті неприступної турецької фортеці Кафа (1616 рік), потужної іспанскої фортеці Дюнкерка у Франції (1646 рік), яку французькі мушкетери не могли взяти протягом 10 років; в битвах під Хотином (1621 рік),  під Віднем (1683 рік), коли завдяки козакам було кінцево зупинено натиск Османської імперії на Європу, під Конотопом (1659 рік), коли загинув увесь цвіт московської кінноти і сам цар збирався тікати з Москви.

           Своїм перемогам козаки завдячують досконалій стратегії та тактиці, що відшліфовувалася десятиріччями в сотнях бойових походів. Але велику роль у перемогах зіграло й різномаїття озброєння, яке давало змогу широко варіювати способи ведення бойових дій. Тут були не лише традиційні шаблі, списи, пістолі та рушниці, але й доволі оригінальна, незвична зброя, про яку пересічним громадянам майже нічого, або й взагалі нічого не відомо.
            Тож пропонуємо ліквідувати цей пробіл у знаннях і ознайомитися з кількома цікавими маловідомими знахідками козаків в області озброєнь.

               

http://piktor.org.ua/chygyryn

        

           Козацький «кулемет». Ця зброя називалася ожига і використовувалася переважно під час оборонних дій, а також з «Чайок» в морських битвах. Одна з перших у світі установок залпового вогню. Ожиги були більшого та меншого калібру, деякі, більш важкі, встановлювалися на дерев`яні коліщата. Ця світлина — з музею в Чигирині (реконструкція).

http://io.ua/14228090p

        Була в козаків і багатоствольна артилерія. Це та сама ожига, але замість стволів під мушкетну кулю встановлювалися невеличкі гарматки. Таким чином козаки мали своєрідну устанвку залпового воню, одну з найперших у світі. Ця ожига — із Злочевського замку. Інакше подібну зброю ще називали шмигівниця та органка.

http://weaponland.ru/publ/khorosho_zabytoe_staroe/15-1-0-826

́      

         Гаківниця – довга і важка рушниця великого калібру, яка використовувалася передусім при обороні фортець та залог. Під час стрільби кріпилася до стіни, борту судна або брустверу спеціальним гаком, який було розташовано на прикладі. Гаківниці мали різну довжину ствола в диапазоні від 1 до 2,5 м і за цією ознакою класифікувалися як півгак, гак, подвійний гак, великі гаківниці називалися козами. Уражала ціль на відстані до 300 кроків.         Віддача у такого монстра була настільки велика, що плече під приклад ніхто не підставляв — його клали на плече, притулившись щокою для прицілювання.

            Більш легкі зразки мали дальність ефективного вогню 50-60 кроків, залпового — до 120. Така розбіжність у відстані пояснюється слабкими прицільними характеристиками вогнепальної зброї того часу, отож залповий вогонь, для якого точний приціл окремого стрільця не є важливим, був ефективніший.

              В історії збереглася унікальна тактика українського вогневого бою, яка не мала аналогів у світі, коли козацькі лави шикувалися у кілька рядів, стріляли лише передні, найвправніші, а задні ряди перезаряджали зброю.

        Багато гаківниць козаки захоплювали під час нападу на турецькі фортеці та військові кораблі. Ця гаківниця — якраз турецького зразка, знаходиться в експозиції Морського музею (Стамбул). Добре видно гак, яким гаківниця кріпилася до корабельного борту.

           В Європі ця рушниця називалася мушкетом і використовувалася майже так само. До речі оскільки мушкет важив до 8 кілограмів, для стрільби його спирали на спеціальну підставку — фуршет. Назва цього європейського військового обладунку міцно увійшла в сьогодення. Зараз фуршет означає звану легку вечерю, де гості пригощаются переважно стоячи, з маленьких столиків (підставок-фуршетів).

             

         http://uk.historyukraine.wikia.com/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%82

    

У ближньому бою козача кавалерія використовавала короткі рушниці бандолети (17 ст.), які були фактично довгими пістолями. Довжина ствола такої зброї — до 60 см. 

      Пізніше бандолети трансформувалися в мушкетони.

   
        Особливостю цієї зброї було те, що їхні дула на кінці були ширші від діаметру кулі. Це значно скорочувало дистанцію, на якій можна було прицільно стріляти, але це компенсувалося тим, що мушкетони можна було заряджати шротом, який на відстані до 8-10 кроків розсіювався, даючи значну площу враження.

http://bodyguards.com.ua/technical-details/1451-chesnok-drevnee-zagrazhdenie-protiv-konej-i-lyudej.html

        Часник — простий і ефективний загороджувальний засіб. Використовувався як проти піхоти, так і проти кавалерії. Навіть європейська, кована кіннота сер`йозно страждала через таку «дрібничку», що вже казати про татарску, яка своїх коней майже ніколи не підковувала.

            Інша назва цієї зброї — якірці та рогульки. Конструкція часника (якірців) була такою, що як би їх не кидали, один гострий кінець завжди був спрямований вгору. Приємного мало наступити на такий шпичак завдовшки 1,5-2 дюйми.

             У новітній час якірцями успішно користувалися партизани Другої світової війни: радянсьі, французькі «Макі», польські АК та АЛ, українські вояки УПА…

http://www.lnu.edu.ua//faculty/geology/phis_geo/fourman/Bartky/f124.jpg

                 Келеп (або келевець) бере свій початок від бойових молотків, він мав вузький дзьобоподібний гострий кінець, а на протилежному боці — обушок. Первинне призначення — пробивання панцирів (лат, кірас, тощо). Зазвичай келепи насаджувалися на довге руків`я і або носилися за поясом, або возилися, прив`язаними до луки сідла.

          У вправних руках такій «інструмент» міг наробити чималої біди. За невеликої (1-1,5 кг.) ваги, келеп завдяки дуже малій площі удару пробивав практично всі облаунки та щити й застрягав у тілі. Добре підходив також для відбивання ударів супротивника. 

            В українському фольклорі збереглися згадки про цю козацьку зброю:

А козак козачий звичай знає,

Келепом по ребрах торкає…

           Багато келепів було знайдено під час археологічних розкопок на місці битви під Берестечком, тож стара українська пісня була абсолютно слушна:

                                                      Козак ляшка здоганяє,

Келепом межи плечі наганяє…

              Щоправда, у більш пізні козацькі часи ця зброя була значною мірою допоміжною, і використовувалася в ближньому (рукопашному) бою, коли з пістолів та мушкетів не можна було стріляти через небезпеку враження своїх же, та у тісняві рукопашної, коли шаблею розмахнутися не було як.

http://www.nuju.ru/holodnoe-oruzhie/klinkovoe-oruzhie-grazhdanskoj-vojny-v-anglii/2242-klinkovoe-oruzhie-ottomanskoj-imperii.html

          Ятаган. Так-так, були на озброєнні козаків і ятагани, які зазвичай асоціюються з турецькими яничарами. Походження цієї зброї дискутується, але ймовірніше, прообразом оригінального клинка ятагана став давньогрецький меч копіс ( махайр). Родичем ятагана є знаменитий ніж непальських гурків — кхукрі (кукрі). Основною відзнакою ятагану було не вигнуте, як у шаблі, а — увігнуте лезо.

         В літературі здебільшого зустрічається визначення ятагану як яничарського меча. Це не зовсім так. Мечем  він став лише наприкінці 18 сторіччя. До цього леза ятаганів були значно коротшими — до 60 см, відтак то був більше кинджал. Вістря ятаганів мали подвійну заточку, як зверху, так і знизу. Специфіка клинка дозволяла обходитися без гарди, зате, аби боєць не випустив клинка з рук, його руків`я мала масивні «вуха» у оголів`я для упора руки.

          Саме трофейні кинджали-ятагани і носили іноді за поясами запорожці. В експозиції Музею історії запорізького козацтва зберігаються два «запорізькі» ятагани.

http://img.tyzhden.ua//Content/v1/img/forall/image/57_1.jpg

        Невеличка гармата (козаки часно називали їх армата), що встановлювалася на носу та кормі козацької «Чайки» разом з гаківницями була справжнім лихом для ворожих кораблів. Завдяки високим морехідним якостям суден і досконалій тактиці запорожці перемагали набагато більш потужні турецькі кораблі. Був навіть успішний досвід використання «Чайок» проти одного з найсильніших у свій час флотів Європи — шведського.

          Особливістю армати на «чайці» було те, що вона крутилася на 360 градусів, а також мала великий вертикальний кут стрільби.

          Звичайно, кожен з козаків надавав перевагу певному виду озброєння, до якого мав хист, або на який мав гроші. Але загалом озброєння виглядало так: рушниця з приладдям, спис, шабля, кинджал або чекан. Якщо козак був кінний, додавалися пістолі, спис, мушкетон.

           Надзвичайно вміле володіння козаками озброєнням відзначали всі сучасники. Літописець писав, що у майстерності поводження зі зброєю

             «… наилучший польский гусарин и рейтарин примерен им быти не может».

pavlopraviy.blogspot.com

козацький обоз, символіка та зброя. Реферат – Освіта.UA

Козацький обоз. Козацька символіка. Козацька зброя. Про те, як громада запорозьких козаків приймала нових козаків, та про їхню назву

Козацький обоз

Задумавши похід проти ворогів, татар, турків та поляків, запорозькі козаки вхолосту били на Січі з найбільших гармат, затим посилали кругову повістку козакам-зимівчакам, які жили у степу по хуторах, слободах та землянках-бурдеях.

На такий поклик поспішали, як бджоли до своїх вуликів, звідусіль козаки до збірного пункту, хто пішки, хто верхи, із зброєю та продовольчими припасами. При цьому, якщо йшлося про нагальну оборонну війну, коли треба було відбити раптовий напад ворога, відібрати у нього захоплений християнський ясир, то козаки збиралися в похід швидко, кидалися на ворогів навально, вступали в бій мужньо, не шкодуючи життя, ні сил, і потому так само швидко поверталися на Січ.

Коли ж ішлося про наступальний похід, і то в особливо великих масштабах, то запорожці залучали й городових козаків, посилаючи до них у міста, здебільшого під час ярмарок та великих свят, своїх оповісників — машталірів.

Зібравши таким чином якомога більше охотників для походу, запорозька старшина відкривала велику раду, де повідомляла славному низовому товариству причини їх виклику на війну і загальні плани походу, затим усіх, хто зібрався, розпускали на кілька днів по куренях, зимівниках та слободах, аби вони могли запастися необхідними речами для тривалого походу — харчами, бойовою зброєю, важкими возами, сильними кіньми, — і лише після цього вдруге скликали раду й оголошували похід. Незвичайне видовище становила собою велика сила запорозьких вершників на степовій рівнині.

Попереду їхав на коні військовий хорунжий з червоним прапором або хоругвою в руці; за хорунжим, на чолі самого війська, на доброму аргамаку в багатій збруї та шорах виступав «власний» кошовий отаман, який вручав свою владу на час своєї відсутності в Січі «наказному» отаманові. За «власним» кошовим отаманом виступали послідовно піхота, кіннота й артилерія, розділені на полки та сотні з особливими полковниками на чолі; більшість кінних козаків, як і сам кошовий отаман, часто виступали, за прикладом татар, парокінними.

Разом з військом ішов цілий стан потрібних у поході людей: ковалів, слюсарів, кашоварів і грабарів, тобто саперів, які вміли при нагальній потребі швидко зводити усілякі земляні укріплення, тобто насипи та шанці для захисту від ворога у відкритому степу. Разом з військом рухалися важкі вози, на яких запорожці везли свою артилерію і частину зброї і які водночас слугували козакам для перевезення поранених та як засіб захисту від супротивника. Виступаючи цілим військом, запорожці завжди рухалися табором, усередині якого йшла піхота, зовні — кіннота.

Для спостереження за пересуванням ворога вони неодмінно виряджали увсебіч, на версту від табору, особливих передових козаків. Рухалися вони дуже повільно, здебільшого вночі, вдень ставали в глибоких балках, густих байраках та дрібних чагарниках. У дорозі завжди були надзвичайно обачними: не розпалювали багаття, не курили люльок, не дозволяли іржати коням і зав’язували їм морди хустками, мотузками або ременями; намагалися говорити між собою стримано, упівголоса чи навіть пошепки; для орієнтації на місцевості брали з собою так званий нюрнберзький квадрат, тобто свого роду компас. Військо мусило рухатися з такою обережністю, що цього «ні сорока, ні ворона не могли ні бачити, ні чути».

     

Коли запорожці у такій суворій таємниці діставалися, приміром, до кордонів Криму, то, діждавшись півночі, вони раптово вдиралися у саме «панство» кримське і починали у ньому ґрасувати як найнесподіваніші гості, намагаючись якомога сильніше нажахати ворожу землю, навести на неї ляк вогнем і пожежами, аби опісля захопити собі чим більше здобичі та ясиру і визволити з полону християнських бранців. Коли ж запорожці здибалися з ворогами у відкритому степу, то вони насамперед кидалися робити із своїх возів табір, поміщали в таборі своїх коней, військо, харчі, гармати, а тоді звідтіль уже стріляли, наче з фортеці, у супротивників.

З цією метою вони становили вози один біля одного, колесо до колеса. Колеса сковували грубими залізними ланцюгами, голоблі підіймали вгору. Таким чином у цілому виходив круглий табір, званий німцями «вагенбург», котрий зовсім був неприступний для ворогів завдяки потужному рушничному вогню. Вдень з такого табору козаки без угаву стріляли то з гармат, та з мортир, то з рушниць та пістолів, а на ніч ставили навкруг нього на чатах пильних вартових козаків з рушницями.

Козацька символіка

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.

Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.

Козацька зброя

Український козак та воїн, запорозький козак і лицар — це нероздільні поняття: коли говорили про козака, то розуміли, що він неодмінно воїн; коли говорили про запорожця, то обов’язково бачили в ньому лицаря. Все життя українських козаків полягало в боротьбі з поляками, турками, татарами й почасти з москалями. Таке становище робило козаків вельми досвідченими у військовій справі і поширило про них славу навіть між володарями держав Західної Європи. Ясна річ, козакові як воїнові, окрім особистих якостей та бойової виучки, треба було мати й відповідне озброєння, щоб перемагати своїх ворогів. Можна з певністю сказати, що козаки мали всі типи бойової зброї, що були свого часу на озброєнні поляків, турків, татар, москалів, волохів, сербів, чорногорців.

З усього оружжя найпоширенішими в них були, крім гармат, рушниці, списи, келепи, шаблі, пістолі та ятагани.

Рушниці (від слова «рука»), інакше самопали або мушкети, козаки використовували найрізноманітніших видів, але всі вони мали довгі стволи і коштовні ложа, оздоблені сріблом з насічкою та черню. З них стріляли, як у той час було, завдяки покладеному на поличку порохові, кременю, приладнаному до полички, та курку. Як одностайно свідчать сучасники, козаки вправлялися з рушницями з великою майстерністю, вони стріляли з них на досить велику відстань і дуже влучно. Судячи з цін середини XVIII століття на предмети озброєння та речі першої необхідності, рушниці коштували від двох до п’яти, а іноді й до восьми карбованців за одну, це були на той час досить великі гроші. З козацьких старожитностей, що збереглися у приватних зібраннях, видно, що більшість серед рушниць — польського і турецького, або, точніше сказати, східного виробництва, хоч є також зброя російська (тульська) та власного виробництва.

Такий само вигляд, тільки менші розміри, звичайно до п’яти чвертей завдовжки, і широке дуло мали пістолети, або пістолі, як їх називали козаки. Кожен козак мав при собі чотири пістолі і носив два з них за поясом, а решту — у шкіряних кобурах, пришитих зовні до шаровар.

Рушницями, пістолями та шаблями козаки дуже любили похизуватися і тому приділяли їм велику увагу, брали їх у коштовну оправу та прикрашали, звідки й пішов серед них вираз «ясна зброя». «Зброя в них вся була вбрана у золото та срібло, на зброю вони клали все своє багатство: той не козак, коли у нього недоладна зброя», — говорив самовидець, 116-річний козак Розсолода. Лише під час походів козаки змочували рушниці та пістолі розсолом, щоб вони заіржавіли і не вабили «грати вороже око на ясній зброї».

Списи також широко застосовувалися козаками: козакові без ратища, як дівчині без намиста». Всі ратища (від слів «рать»,» ратувати») робили з тонкого та легкого дерева, завдовжки п’ять аршинів, пофарбованого спірально у червоний та чорний кольори. На верхньому кінці ратища прилаштовували гостре залізне навершня-спис, як правило п’ять вершків завдовжки (були більші й менші, а на нижньому робили два невеликі, одна нижче другої, дірочки для ремінної петлі, що надягалася на ногу вершника.

На деяких ратищах робили ще й залізну перетинку біля списа для того, щоб уражений ворог не просунувся держаком до козакових рук і зопалу не почав знову з ним битися; нерідко траплялося, що якомусь супротивникові і живіт розпорють, а з нього й кров не бризне, він навіть не помічає того і знову починає рватися у бій; тоді за допомогою перетинки ворога легко відбивали й валили на землю. Іноді козаки робили списи з гостряками на обох кінцях, щоб можна було ними уражати ворога навсібіч. Часто списи служили козакам під час переходу через болото готовим матеріалом для спорудження мосту: коли козаки дійдуть до топкого місця, то одразу кладуть один на другий два ряди списів — у кожному ряду спис уздовж і впоперек, — і по тих списах, як по кладці, переходять трясовину. Пройшовши через ряд списів, одразу стають на другий і знімають перший, з якого мостять третій, — отак і перебираються через болото.

Списи, без сумніву, запозичені козаками зі Сходу, оскільки такого роду зброя відома була татарам у XIII-XIV століттях, як про це свідчать твір про татар Марка Поло та автобіографія Тамерлана. Нарешті, татарські козаки, які стали відомі на півдні раніше наших козаків, завжди були озброєні списами.

Шаблі в козаків були не такі криві, як у турків, і не дуже довгі (середня довжина їх — п’ять чвертей), зате доброї якості і надзвичайно гострі: як рубне кого, так надвоє і розсіче — одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пихати»), оздоблені нерідко до кінця руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах робилася золота насічка. Як правило, шаблі носили при лівому боці і прив’язували завдяки двом кільцям, одним вище, другим нижче середини, вузеньким ременем під пояс. Шабля вважалася такою необхідною козакові, що у піснях козацьких вона називається завжди «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою». Як справжній лицар, козак віддавав перевагу шаблі перед усілякою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесним оружжям».

Келепи, чи то пак бойові молотки, чекан, — ручна зброя, що складається з дерев’яного, завдовжки один аршин, руків’я і має на одному кінці залізний молоток з тупим обушком та гострим носом. Як бойова зброя келепи використовувалися в Росії, зокрема козаками Степана Разіна, а також у турків у XVII столітті та в українських козаків.

Келеп, або чекан, як бойова зброя був відомий також полякам: приміром, 1620 року шляхтич Пекарський поранив келепом, або чеканом короля Сигізмунда III, коли той входив до костьолу. Але поляки та козаки могли запозичити цю зброю у татар, оскільки келепи безперечно східного походження. Це випливає з того, що вони застосовувалися здавна як холодна зброя у киргизів та туркменів Середньої Азії. Про використання молота як бойової зброї згадує також Тамерлан у XIV столітті в автобіографії. На малюнку керченської вази із зображенням полювання персидського царя Дарія та на срібній столовій вазі, знайденій на березі річки Прут (I століття нашої ери), зображені воїни з бойовими молотками, що скидаються на келепи. Кращі зразки східних келепів зібрані у колекції середньоазіатської зброї колишнього начальника Закаспійської області генерал-лейтенанта Куропаткіна: усі вони добуті під час кокандського та хівинського походів.

Як пояснює військовий історик Зеделлер, козаки використовували келепи, щоб розбивати ворожі панцирі. В. Каховський вважав, що келепи служили у козаків лише як допоміжна зброя і використовувалася рідко, головним чином проти татар, саме тоді, коли супротивники так перемішувалися у рукопашному бою, що було небезпечно стріляти, аби не завдати шкоди своїм.

До всього описаного козацького озброєння треба ще додати залізні якірці, або рогулі (по-російському чесноки), щось схоже на курячу лапу з чотирма залізними кігтями для вгородження в копита ворожих коней; а ще ятагани, ножі, кинджали і дуже рідко панцири та кольчуги.

Порох козаки носили в рогах, лядунках і чересах. Порохові роги відомі з давніх-давен, судячи з того, що вже на військовій печатці, виданій козацькому війську польськими королями Сигізмундом I та Стефаном Баторієм, зображено козака з мушкетом, списом та рогом за поясом. У пізніші часи козаки носили так звані ладунки для готових набоїв і сумку для кременя та куль. Ладунки були різноманітні: кістяні, металеві, шкіряні; у вигляді тикв, сердець, фляжок тощо. Їх чимало збереглося до нашого часу в приватних музеях збирачів козацької старовини.

Крім того, козаки мали шкіряні череси з пряжками, що їх вони носили на грудях, наповнюючи в два або три ряди патронами з кулями та порохом, як патронташі нашого часу. Такі череси нерідко оздоблювалися срібними з черню бляшками і обвішувалися великим, оббитим сріблом рогом для пороху, сталевим кресалом, сап’яновим гаманом для куль або торбинкою із срібним черкеським шнурком чи гайтаном.

Усією описаною зброєю козаки володіли з подиву гідною майстерністю, так що, як свідчить український літописець Григорій Граб’янка, і «найкращий польський гусарин та рейтарин з ними не зрівняється».

Про те, як громада запорозьких козаків приймала нових козаків, та про їхню назву

До своїх Січей запорозькі козаки ніколи не приймали жінок. Вони боялися, що жінки відволікатимуть їх від їхніх занять та зменшать їхню войовничість. Тому було ухвалено закон, який забороняв жінкам ступати на запорозькі землі. Вони також побоювалися, що, побачивши жінок, вони захочуть вести родинне життя, а це було б для них принизливо. Закони їхні дещо нагадували статут мальтійських рицарів, а ще більше — вільних лучників, запроваджених Карлом VII у Франції. Вільні лучники були люди, визначені в усіх парафіях королівства, які за першим наказом короля повинні були зібратися у певному місці, щоб іти на війну, і за цю службу їх було звільнено від будь-яких податків.

Щоб поповнювати свої лави замість загиблих на війні, козаки приймали до себе всіх утікачів, так що серед них можна було побачити людей з усіх племен та всіх християнських сповідань. Вони навіть заохочували всіх мандрівників записуватись у козаки. Вони набирали собі людей у Росії, на Волині, на Поділлі та в інших місцях. Вони потаємно викрадали у навколишніх місцевостях хлопчиків, приманюючи їх, перевозили до Січі й виховували у своїх звичаях та згідно зі своїм способом життя.

Оскільки раніше козаки, історію яких ми розповідаємо, мали тільки одне місто з резиденцією свого гетьмана біля порогів, або водоспадів, Дніпра, вони одержали назву «запорожців», яку додали до слова «козаки», щоб відрізняти їх від козаків, що мешкають у Малоросії, а також від їхніх сусідів на Дону, або Танаїсі.

«Поріг» — це слово руське, яке означає водоспад або скелю. Дніпро на відстані п’ятдесяти льє від гирла перетинають скелі, які нагромаджуються одна на одну і, з’єднуючись між собою, утворюють посередині річища ніби греблю. Це робить неможливим плавання й відбирає а України засоби для збагачення від продажу в Константинополі привезених туди найрізноманітніших товарів, на які багата, як жодна інша країна. Деякі з цих скель доходять до рівня води, інші здіймаються над водою на шість, вісім чи десять стіп. Ця нерівномірність утворює різноманітні каскади, по яких козаки проходять у своїх човнах, але наражаючись на велику небезпеку.

Налічують тринадцять каскадів, і деякі з них мають від дванадцяти до п’ятнадцяти стіп, коли рівень води падає. Треба вміти їх пройти, щоб вас визнали справжнім запорозьким козаком, а потім ще й поплавати по Чорному морю. Тут є схожість з мальтійськими рицарями, які, щоб їх прийняли до ордену, повинні вміти керувати кораблем.

Запорозькі козаки живуть у кошах. Проте ні кількість цих кошів, ані старших над кошами не є постійна, бо, як ми вже зауважили, вони приймають до себе людей усякого роду, які залишаються на місці стільки часу, скільки самі захочуть, а якихось списків, де було б зазначено, скільки є людей, хто виїхав, а хто приїхав, нема, а до того ж чимало людей мешкає у зимових оселях, досить віддалених від Січі. Там вони ловлять рибу та полюють і часто повертаються на Січ лише через два роки. Багато інших вибираються у Польщу або на турецький кордон, щоб красти та грабувати, не питаючись дозволу в своєї старшини. Поміж цих людей багатьох убивають, інші попадають у полон або гинуть якось інакше.

Коли давні і, якщо можна так висловитися, справжні козаки мали коштовності, дорогий одяг та гроші готівкою і коли вони хотіли їхати торгувати у Малоросію чи Польщу, то просили видати їм паспорт, підписаний кошовим і скріплений козацькою печаткою. Часто бувало й так, що вони забирали з собою все своє майно і їхали одружуватися у Малоросію чи у Польщу, де проводили решту своїх днів.

Література

  1. Паньків Є, Історія України. — Тернопіль, 2000.
  2. Паньків М. Історія України. — Тернопіль, 2000.
  3. Семчишин О. П. Тисяча років української культури. – К., 1992.
  4. Стебельний О. Історія України. — 1983.
  5. Українська культура другої половини 17-18 ст. //Теорія та історія світової і Вітчизняної культури. – Львів, 1992.
  6. Флоря Б. М. Запорозьке козацтво. //Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. – К; 1992.
  7. Щербак В. Козацтво і православ‘я. // Київська старовина. – 1993. — № 5.
  8. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. – К., 1994.


10.11.2012

osvita.ua

Стрілецька зброя козаків ~ Getmanat.org

У 1812 році стрілецька зброя козаків не була однаковою. Незважаючи на те що з 1809 року для гладкоствольних крем’яних рушниць встановили єдиний калібр 17,78 мм, до початку війни на озброєнні піхоти і пішої артилерії перебували російські та іноземні рушниці 28 різних калібрів (від 12,7 до 21,91 мм). Піхотна рушниця зразка 1808 з тригранним багнетом була кращою з рушниць такого типу. Вона мала гладкий ствол калібру 17,78 мм і довжиною 114 см, ударно-кремінний замок, дерев’яне ложе і металевий прилад. Його маса (без багнету) 4,47 кг, довжина 145,8 см (з багнетом 183 см). Максимальна дальність стрільби 300 кроків, середня скорострільність – 4 постріли за хвилину (деякі стрілки-віртуози випускали не цілячись до шести куль на хвилину).

В єгерських полицях все ще застосовувався штуцер зразка 1805 року з кортиком, скасований в 1808 році. Ним були озброєні унтер-офіцери і кращі стрілки (12 осіб від кожної роти). Єгерський штуцер мав гранований стовбур з 8 нарізами, довжиною 66 см, калібру 16,51 см. Маса штуцера (без кортика) 4,09 кг, загальна довжина з кортиком 153,7 см. По далекобійності він втричі перевершував гладкоствольну рушницю, але поступався йому в скорострільності (постріл за три хвилини). У кірасирських, драгунських і уланських полках 16 осіб кожного ескадрону були озброєні кавалерійським штуцером зразка 1803 року. Його маса 2,65 кг, калібр 16,51 мм, довжина ствола 32,26 см. У гусарських полках мушкетони і карабіни також були залишені тільки у 16 осіб з ескадрону. Кавалеристи, кінні артилеристи, піонери й офіцери всіх родів військ мали пістолети різних зразків, найчастіше моделі калібру 17,78 мм з гладким стволом довжиною 26-26,5 см. Далекобійність цієї зброї не перевищувала 30 кроків.

Пістолети з крем’яними замками і патронташ.

При виготовленні парадної і мисливської зброї майстри застосовували складні прийоми обробки різних матеріалів. Нерідко для прикраси оправи зброї використовували емаль. Прикладом подібного оформлення є пістолети, рукояті яких інкрустовані срібними позолоченими фігурними пластинами з емаллю яскравих соковитих тонів.

Рушниця і пістолети з крем’яними замками

Середина XVIII в. Сталь, дерево, срібло. Кування, оброни, золочення, інкрустація. Довжина рушниці 144,5 см; довжина пістолетів 46,3 см. Рушниця і пара пістолетів є прикладом розкішного оформлення мисливської зброї, виконаного в середині XVIII століття тульськими майстрами. Металеві деталі прикрашені в техніці оброни – високорельефної різьби на позолоченому тлі. Пишний бароковий орнамент утворює суцільний килим, що покриває стовбури, замки і прилади зброї. Приклад рушниці і рукоятки пістолетів виконані з горіхового дерева красивої фактури і інкрустовані срібним дротом і фігурними пластинами. Пишне і ошатне оформлення зброї підкреслює його строго співмірні форми.

Зброя козаків відрізнялися великою майстерністю художньої обробки металу і дерева, а також високою якістю технічного виконання зброї.

Пістолети з крем’яними замками і пояс з набоями

Пістолети і пояс виконані в Трапезунді – найстарішому центрі збройової справи. Чітко виділяється єдиний художній прийом оформлення предметів: вся поверхня покрита тонким басменний позолоченим сріблом з використанням коралів серцеподібної форми з ребристою верхньою межею. У колекції зброї музеїв Кремля зберігаються також декоровані подібним способом шабля, рушниця і пояси Трапезундської роботи.

На поясі прикріплені патронташ на 6 патронів, порохівниці (натруска і лядунка), коробочка для збройового приладдя. Для виготовлення пістолетів використані привізні італійські крем’яні замки.

Рушниці, карабіни, пістолети…

Карабін перебував на озброєнні кірасирських, карабінерні, легкокінні гусарських полків, з 1778 р. ним були озброєні і пікінери. Ствол круглий з невеликою коморою. Початковий отвір оброблено міддю. Мушка латунна, на хвостовику – проріз. На нижній частині дула закріплені два залізних вушка.

Замок з запобіжником курка – гачком “собачкою”. На замковій дошці рік виготовлення замку. Ложа з цівкою на весь стовбур, подовженою шийкою і коротким прикладом, пофарбована в чорний колір.

Прилад латунний. Складається з трьох круглих шомпольні трубочок, спусковий скоби, затильника приклада і накладки під замкові гвинти у вигляді різнобічного трикутника.

Ствол кріпиться в ложі шпилькою, болтом, одночасно фіксуючим антабку, і хвостовим шурупом. Друга антабка закріплена в скобі. Погон трохи зігнутий, з дещо заокругленими кутами. Шомпол сталевий. Калібр ~ 17 мм. Довжина ствола ~ 880 мм, карабіна ~ 1030 мм. Маса ~ 3000 Для озброєння частини особового складу кірасирських, карабінерних, гусарських і пікінерних полків використовувався вінтовальний карабін зразка 1775 Замок, ложа і прилад його відповідали гладкоствольному карабіну того ж зразка. Калібр 16 мм. Довжина ствола 770-780 мм, карабіна 1150-1650 мм. Маса 2500-2600 мм.

Порохівниці

Порохівниці були обов’язковою приналежністю спорядження козаків. Вони призначалися для зберігання пороху, який при заряженні зброї насипався на затравочну полку замка і в дуло.

підготував Дмитро Ворсюк

getmanat.org

українські воїни всіх часів (фото)

Українці у всі часи та понад усе цінували свою свободу. І значною мірою через це воювати нам доводилось багато і часто. Доводиться і нині. Захищати себе від нападників і не допустити завоювання території. Хто б міг подумати, що брати до рук зброю українцям доведеться й у третьому тисячолітті.

Які вони — українські воїни Х, ХVІІ, ХХІ століть? Змінювались обладунки, зброя, воєнні тактики та способи формування військ. Та незмінним залишився волелюбний дух, незламність і здатність до саможертовності, яка дивує увесь світ. Не раз ми воювали і боролись. Переможемо і цього разу. Бо славні справжні герої були завжди і не перевелися досі в Україні.

Дружинники Київської Русі
ІХ – ХІІІ століття

У час існування Київської Русі військовому мистецтву надавалось особливого, великого значення.
Воїни були добре тренованими та готовими у будь-який час іти в бій. Армія могутньої держави була оснащена всіма сучасними засобами для оборони та наступу. Основними ворогами Київської Русі, як відомо, були монголо-татари, раніше – половці та печеніги.

Особливістю українських військ цього періоду було те, що воєнні формування складали окремі роди русичів. Дружинники були не тільки воїнами, а й радниками князя. Велике значення тоді мало народне ополчення, яке, власне, і називали словом «воїни».
Цікаво, що ще у давній період Русі існувала незвичайна традиція — «постриги».Хлопчики вже у віці 3-4 років ставали на шлях воїнів. У давніх переказах українські воїни зображені як надзвичайно хоробрі і вірні своїй Батьківщині. Разом із підлеглими у бій завжди ішов князь і також вступав у битву з ворогами.

Основною зброєю того часу були короткі списи, мечі, луки і ножі-скрамасакси. Щодо обмундирування, то шоломи у русичів були гостроверхими, тіло і навіть обличчя захищала кольч

prolviv.com

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *