Електронна бібліотека Бібліограф.com.ua — книги і альбоми з історії, мистецтва, культури, релігії. Довідники, словники, енциклопедії, художні галереї, музеї та колекції. Бібліограф.com.ua електронна бібліотека книги з історії нез’ясовних явищ таємниць загадок древніх цивілізацій нетрадиційної медицини …


Наприклад: «Іван Грозний» «Громадянська війна» «1812 рік»



«Кажуть загиблі Герої. Передсмертні листи»: Важко розповідати про цю книгу. Важко тому, що вона потрясає до глибини душі, і руки тягнуться до всіх її сторінок та сторінки здаються не просто папером а тими вирваними…
читати далі>>>>

Репринты дореволюційних книг і періодики 18 — 20 століть. Статті з видань «Русская Старина», «Современникъ», «Російська Архивъ», «Історичний вестникъ»… Мемуари, спогади, листування відомих людей. Рідкісні історичні документи …
читати далі>>>>

Творчість Гоголя: Микола Васильович Гоголь народився в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї небагатого поміщика. Дитячі роки пройшли в маєтку батьків Василівці, поруч з селом Диканька, краєм легенд, повір’їв…
читати далі>>>>

«Новгород і Новгородська Земля. Історія та археологія»: Протягом сезону було знайдено 15 берестяних грамот. Особливу цінність становлять 10 грамот, що відбуваються з шару XI ст. До теперішнього часу було відомо не більше 20 документів…
читати далі>>>>

Княгиня Наталія Долгорука. З тих пір, як російські люди почали знайомитися з недавнім минулим своєї землі, вони мимоволі звертали увагу на особистість Наталії Борисівни Довгорукою, як на зразок люблячої дружини і матері. Глінка, Рилєєв, Мордовцев…
читати далі>>>>

Російський народний весільний костюм (Із зібрання Сергієво-Посадського музею-заповідника). Книга може бути корисною при створенні традиційних весільних костюмів для фольклорних колективів, при проведенні народних свят і…
читати далі>>>>

Картини Михайла Олександровича Врубеля. Врубель звертався до романтику середньовіччя і Відродження, до античної міфології та російській казці; в його творах нерідкі елементи загадковості, таємничості, характерні і для поезії раннього російського…
читати далі>>>>

Герби Російських міст. Понад 250 гербів міст Росії з описами. Герби розташовані в алфавітному порядку — по областях, краях, республіках: Щит пересічений. У верхньому зеленому полі срібний скаче кінь. У нижньому зв’язка звіриних шкур…
читати далі>>>>

Північна різьблена кістка — чергове видання з серії «Шедеври народного мистецтва Росії». В альбомі розповідається про чотирьох найбільш відомих косторезных промислах Півночі Росії — Холмогорском, Тобольськом, Якутському, Чукотсько-эскимосском…
читати далі>>>>

Володимир Даль: Про повір’я, забобони і забобони російського народу. Володимир Даль, знаменитий автор Словника живого великоросійського мови, постає в цій книзі на перший погляд з несподіваного боку. Небагатьом відомо, що він…
читати далі>>>>

Картини Віктора Васнецова: «Альонушка», «Іван-царевич на сірому вовку», «Після побоїща Ігоря з половцями», «Богатирі» (Три богатирі), «Цар Іван Васильович Грозний», «Марія Магдалина», «Три царівни Підземного Царства», «Витязь на роздоріжжі»…
читати далі>>>>

Повний курс лекцій з історії Росії: Ключевський Василь Йосипович — (1841-1911), російський історик. Народився 16 (28) січня 1841 року в селі Воскресенському (під Пензою) в сім’ї бідного священика. Першим його учителем був батько, який трагічно загинув у 1850…
читати далі>>>>

Колекція ікон. Російська середньовічна іконопис давно і міцно визнана одним з найцінніших вкладів російського народу в світову культуру. Її вивчення дозволяє наблизитися до розуміння уявлень наших предків про духовності, моральності…
читати далі>>>>

Російська мальований лубок — одна з різновидів народного образотворчого мистецтва. Його виникнення і широке побутування припадає на порівняно пізній період історії народної творчості — середину XVIII і XIX століття, коли багато інших…
читати далі>>>>

«Сказання російського народу зібрані Іваном Петровичем Сахаровим» — Перекази і оповіді про російською чернокнижии. Стародавні російські оповіді. Джерела російських переказів. Народний щоденник. Російські народні ігри. Народні свята та звичаї…
читати далі>>>>

Бойові нагороди царської Росії і Радянського Союзу — найяскравіші пам’ятники нашої військової історії, що нагадують про славні сторінки боротьби з ворогами Вітчизни. Розповідь про ці нагороди, про героїв, які заслужили їх, про події, що стали причиною нагородження…
читати далі>>>>

Російська народна різьба і розпис по дереву кінця 18 — початку 20 століття. Прядки, Лобові дошки селянських хат, Наличники селянських хат з віконницями, шпаківні, вулики, коклюшки, скрині, козуб, туесок, різьблена посуд, ендова, виносний ківш, хлібниці з лубу…
читати далі>>>>


Творчість Антона Павловича Чехова: У 1879 році він поступив на медичний факультет Московського університету. Вже студентом Чехов почав друкувати в гумористичних журналах маленькі розповіді і підписував їх — «Антоша Чехонте». Спочатку він писав…
читати далі>>>>

Ісаак Ілліч Левітан. Картини й біографія. Левітан народився 30 серпня 1860 року в невеликому литовському містечку Кібарти Ковенської губернії. Батько його був дрібним службовцем, сім’я була великою і жила небагато. На початку 70-х років Сім’я Левітана переїжджає…
читати далі>>>>

Збірка «Від Радянського Інформбюро…» перш за все, важливий історичний, а не просто літературно-публіцистичний документ. Його зміст охоплює найбільш драматичні роки минулого століття: 1941-1945. Роки, коли вирішувалася доля людства…
читати далі>>>>


100 нарисів Василя Розанова про творчість багатьох вітчизняних і зарубіжних письменників — Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Достоєвського, Толстого, Блоку, Чехова, Мережковського, Гете, Діккенса, Мопассана та інших, а також майстерність російських філософів…
читати далі>>>>

«Загальна Історія Мистецтв. Середні віки»: Середньовічним мистецтвом називають мистецтво пори раннього і зрілого феодалізму в країнах Західної та Центральної Європи (до 14 століття), візантійське і давньоруське мистецтво (до 17 століття). Щодо країн Сходу…
читати далі>>>>

Мистецтво Стародавнього Єгипту: Гробниця Тутанхамона. Золота маска мумії, скарабеї, Гробниця Мериба: камера для жертвоприношень, Сфінкс Сенусерта, Статуї Рахотепа і Нофрет, Голова статуї Мікеріна, Тріада Мікеріна, Статуя Хефрена
читати далі>>>>

Мистецтво Давнього Китаю: керамічні судини неолітичних культур V-II тисячоліть до н.е.; монументальна скульптура, ритуальні судини, дзеркала і світильники, ханьські похоронні рельєфи; буддійські пагоди; живопис; фарфор…
читати далі>>>>

ЛУВР: картини — Лоррен, Якоб Йорданс, Жорж де Латур, Бартоломео Мурільйо, Рембрандт, Ян Вермеєр Делфтський, Антуан Ватто, Жан Батист Шарден, Джошуа Рейнолдс, Жан Оноре Фрагонар, Гойя, Жан Огюст Домінік Енгр, Теодор Жеріко, Ежен Делакруа…
читати далі>>>>

Нове в бібліотеці: :: «Альбом штандартів, прапорів і вимпелів Російської Імперії» 1890

:: Аксаков в Ярославлі

:: З автобіографії Генріха Штадена (опричник Івана Грозного)

:: Теорія літератури

:: Економічна географія Росії

:: «Садова терапія»

:: Російська мова та культура мовлення

:: Династії Європи

:: Маркіз де Кюстин «Росія в 1839 році»

:: Судова реформа 1864 р.

:: Йосип Флавій

:: Історія календаря

:: Покликання варягів на Русь (Початок Вітчизни)

:: Спогади Нестора Махна

:: Пушкін «Історія Пугачовського бунту»

:: С.Соловьев про Петра 1

:: Генерал Єрмолов у 1812 році

:: Система Станіславського

:: Велика княгиня Ольга Олександрівна (Романова)

:: Котовський Р.

:: Сто три дні з дитинства імператора Павла 1

:: Російський театр. Мочалов і Каратигіна

:: Василь Кандинський

:: Лев Толстой очима сучасників

:: Князь Волконський

:: Листування Дідро і Катерини Другої

:: «Бабин Яр»

:: Денис Давидов, партизанів і поет (РС: 1872)

:: Радянська Росія

:: Радянсько-німецькі угоди 1939 року

:: Аракчеєв і мистецтво

:: Ухвалення у масони в Росії в 1815 році

:: Федір Шаляпін

:: Перші кроки академічної науки в Росії

:: П. А. Столипін

:: Маскаради за часів Катерини Великої

:: Соборне Уложення царя Олексія, 1649 рік

:: Історія європейського мистецтва

:: Культурологія

:: Михайло Горбачов

:: Російсько-японська війна

:: Сергій Єсенін

:: Санкт-Петербург у 1710 р.

:: Революція 1917 року очима очевидця: щоденники Зінаїди Гіппіус

:: Хасан і Халхін-Гол

:: Таємна Канцелярія

:: «Салтичиха»

:: Варлам Шаламов. Колимські розповіді

:: Картини Зінаїди Серебрякової

:: «Полководці Давньої Русі»

:: Часів військових поселень (оповідання селянина)

:: Адмірал Нахімов

:: Спогади дочки Сталіна

:: Спогади особистого секретаря Григорія Распутіна

:: Степан Разін і його соратники

:: Імператриця Єлизавета і король Людовик 15

:: Фінська війна 1939-40 років

:: Калібрування інструментів гідронасос

:: Промислові будівлі

:: Вентиляція матеріали і відходи

:: Збірні фундаменти

:: «Енциклопедія техніки»

:: Ілюстрації до казок Івана Білібіна

:: Штурм Малахова кургану (1855)

:: Жінки Пугачовського повстання ( «Імператриця Устинья» та інші)

:: «Білі проти Червоних. Генерал Денікін»

:: Архів новин >>>

bibliograph.com.ua

Війна всіх проти всіх

Про те, чому в українському суспільстві й досі немає згоди — у блозі Максима Розумного на ONLINE.UA

Останнім часом важко пережити свята. Будь-які. Якщо це радянські, то конфлікт ідентичностей перетворює публічну комунікацію на пекло. Якщо християнські — проблема з датами і конфесіями. Прийшли державні й національно-визвольні — патріоти піднімаються на боротьбу, а посполиті одразу з претензіями: що ваша незалежність дала?

Те саме з пам’ятниками.

Те саме з назвами міст і вулиць.

Те саме з піснями, логотипами, архітектурними рішеннями і т.д.

Ситуація загалом зрозуміла. Вона нагадує «війну всіх проти всіх» Томаса Гоббса, що, як відомо, є природним станом людства в умовах відсутності суспільного договору.

Так, ми не маємо нашого українського суспільного договору. І поки він не з’явиться, ми не станемо нацією і не зможемо встановити контроль над своєю державою.

Тобто держава ніби і є, але вона не наша і ніби як не справжня. Путін казав західним партнерам, що Україна це навіть і не держава. Загалом, він був правий: нема суспільного договору, значить немає колективного власника держави. А нічийна держава — це просто адміністративний ресурс для внутрішніх групових війн.

Ми можемо скільки завгодно говорити про «перезавантаження» влади, нову конституцію, але політичні рішення та інститути лише закріплюють суспільний договір, але не заміняють його.

Укласти суспільний договір нелегко. Треба всім пересваритися, вийти на конструктив і знайти норми і цінності, які стануть однозначними і домінуючими. Так колись творилися церкви. У нас поки що безліч пророків і радикальних сект. Вони діють у середовищі тотальної недовіри і взаємної агресії.

Цей «бульйон» може булькати довго й безрезультатно. Час від часу його підігрівають якісь зовнішні імпульси.

Дистанція, що пролягла між Євромайданом і нашими днями — це просто лабораторний експеримент. Ми стрімко пройшли цей шлях від єдності до розбрату, від ясності до невизначеності, від любові до ненависті.

Якщо на Майдані об’єдналися всі з усіма — вся гіпотетична політична українська нація, то сьогодні розсварилися вже олігархи з олігархами, радикали з революціонерами, блокадники з експропріаторами, україномовні з іншими україномовними і нема кінця цьому поділу.

Чому так сталося? Тому що цей Майдан (як і попередній) — це штучні пологи. Абсолютно штучні. Пологи були, а плода — не було.

Не відбулося запліднення. Не сталося диво, не почалося нове життя, бо немає ще того синтезу колективного самопроектування, який називають національною ідеєю і який суспільство фіксує в якості колективного договору.

Треба з цим щось робити.

blogs.online.ua

Війна всіх проти всіх

Про те, чому в українському суспільстві й досі немає згоди — у блозі Максима Розумного на ONLINE.UA

Останнім часом важко пережити свята. Будь-які. Якщо це радянські, то конфлікт ідентичностей перетворює публічну комунікацію на пекло. Якщо християнські — проблема з датами і конфесіями. Прийшли державні й національно-визвольні — патріоти піднімаються на боротьбу, а посполиті одразу з претензіями: що ваша незалежність дала?

Те саме з пам’ятниками.

Те саме з назвами міст і вулиць.

Те саме з піснями, логотипами, архітектурними рішеннями і т.д.

Ситуація загалом зрозуміла. Вона нагадує «війну всіх проти всіх» Томаса Гоббса, що, як відомо, є природним станом людства в умовах відсутності суспільного договору.

Так, ми не маємо нашого українського суспільного договору. І поки він не з’явиться, ми не станемо нацією і не зможемо встановити контроль над своєю державою.

Тобто держава ніби і є, але вона не наша і ніби як не справжня. Путін казав західним партнерам, що Україна це навіть і не держава. Загалом, він був правий: нема суспільного договору, значить немає колективного власника держави. А нічийна держава — це просто адміністративний ресурс для внутрішніх групових війн.

Ми можемо скільки завгодно говорити про «перезавантаження» влади, нову конституцію, але політичні рішення та інститути лише закріплюють суспільний договір, але не заміняють його.

Укласти суспільний договір нелегко. Треба всім пересваритися, вийти на конструктив і знайти норми і цінності, які стануть однозначними і домінуючими. Так колись творилися церкви. У нас поки що безліч пророків і радикальних сект. Вони діють у середовищі тотальної недовіри і взаємної агресії.

Цей «бульйон» може булькати довго й безрезультатно. Час від часу його підігрівають якісь зовнішні імпульси.

Дистанція, що пролягла між Євромайданом і нашими днями — це просто лабораторний експеримент. Ми стрімко пройшли цей шлях від єдності до розбрату, від ясності до невизначеності, від любові до ненависті.

Якщо на Майдані об’єдналися всі з усіма — вся гіпотетична політична українська нація, то сьогодні розсварилися вже олігархи з олігархами, радикали з революціонерами, блокадники з експропріаторами, україномовні з іншими україномовними і нема кінця цьому поділу.

Чому так сталося? Тому що цей Майдан (як і попередній) — це штучні пологи. Абсолютно штучні. Пологи були, а плода — не було.

Не відбулося запліднення. Не сталося диво, не почалося нове життя, бо немає ще того синтезу колективного самопроектування, який називають національною ідеєю і який суспільство фіксує в якості колективного договору.

Треба з цим щось робити.

blogs.online.ua

«Левіафан» Томаса Гоббса | Минуле життя

«Левіафан» — слово, яке у всіх на слуху. Для більшості освічених людей Левіафан — це старозавітне чудовисько, а ще — знаменита філософська праця Томаса Гоббса. Навіть ті, хто ніколи не відкривав її, знають, що Левіафаном Гоббс називав державу, могутню і мало не всевладну. Праця Гоббса, дуже об’ємна, наполовину присвячена не політиці, а богослов’ю, привертає до себе увагу і викликає суперечки протягом століть. Розібратись в ній непросто, але дивним чином вона зберігає привабливість для широких мас, нових і нових поколінь читачів. Спробуємо хоча б частково розібратися в тому, про що в ній йдеться.

Епоха «Левіафана»

«Левіафан» з’явився в хворобливі часи. Книга вийшла в Англії англійською мовою у 1651 році. Потім через 16 років вона вийшла ще раз латинською мовою, вже в Нідерландах. В Англії 1649 рік — це криваве завершення Англійської революції, страта короля Карла I. Потім відбулось встановлення диктатури Кромвеля.

А в континентальній Європі Тридцятирічна війна завершилась Вестфальським миром. Це серія мирних договорів, які призвели до встановлення того, що іноді не зовсім правильно називають Вестфальською системою. Це система взаємних визнань суверенних держав і, зокрема, визнання того, що на території цих держав віросповідання визначається не кимось ще, а саме світською суверенною владою. Формула Аугсбурзького релігійного миру, так звана «Чия влада, того й віра», фактично перенесена також і у формули Вестфальських договорів.

Громадянські війни тогочасної Європи були важкими не лише кровопролиттям, але й тим, що супроводжувались конфесійними чварами, а лінії поділу часто проходили навіть усередині однієї сім’ї. При цьому ворогуючі сторони були налаштовані непримиренно. І кількість людей з різних сторін, які вирішили, що саме вони є носіями останнього одкровення, істинного релігійного знання, росло.

Зі світоглядного боку це епоха становлення нової наукової філософії, яка різко протиставляє себе схоластиці. В Англії це Френсіс Бекон, якого традиційно вважають основоположником англійського емпіризму, а у Франції це, звичайно, Декарт.

І сам себе Гоббс теж вважав ученим-філософом, який розправляється з темрявою невігластва, який спростовує сміховинні побудови схоластів, який відкриває шлях розумному, раціональному науковому дослідженню, в тому числі у всіх областях політичної науки.

Образ Левіафана

Серед вчених досі немає остаточної ясності, чому Гоббс назвав свій твір саме так. Дивно, але в книзі, яка називається «Левіафан», Левіафан згадується лічені рази. І навіть в ці лічені рази Гоббс не пускається в подробиці, щоб пояснити, як він виглядає, які джерела нам дають знання про Левіафана.

Коли ми беремо в руки книгу, будь-яке видання, ми бачимо на фронтиспісі досить складний малюнок з великим символічним значенням. Зверху напис латиною «Немає сили на землі, яка б зрівнялася із ним». Це з біблійної Книги Йова, і слова ці стосуються саме Левіафана. У вступі Гоббс з самого початку говорить про те, що людина наслідує Бога: «Як Бог створив своїм мистецтвом природу, так само і людина у своєму наслідуванні як ремісник, як митець створює цього великого Левіафана, який називається держава».

Карл Шмітт, який написав книгу «Левіафан у вченні про державу Томаса Гоббса», припустив, що Гоббс торкнувся дуже глибоких культурно-історичних шарів свідомості людей, які інтуїтивно відчували, що образ Левіафана пов’язаний з жахливою загрозою, що він — це щось страшне. Гоббс хотів представити його могутнім і сильним. Як говорить Біблія, Левіафан народжений безстрашним. Це буквальна цитата. Тобто це той, хто може дати раду будь-якому гордію. Відомий іудейський переказ, що в кінці часів на Страшному суді Господь буде пригощати праведників м’ясом Левіафана.

Шмітт вважав промахом Гоббса, що його Левіафана сприйняли як щось настільки жахливе і погане, від чого люди в страху побіжать. Замість того щоб створити привабливий образ держави-захисника, він створив страхітливий символ, який викликав у всіх жах, паніку і огиду. Це один бік.

Інший бік, на який теж іноді звертають увагу, — це чи був Левіафан морським чи сухопутним чудовиськом. Як морська істота він повинен був відповідати новим англійським уявленням про морське панування, про панування над морськими шляхами, заморською торгівлею, про всі інші речі.

Ще один момент, пов’язаний з символікою Левіафана, — це його протистояння іншій міфічній тварині, яка іменується в Біблії Бегемотом. У Гоббса, крім прославленого «Левіафана», є ще памфлет, який називається «Бегемот, або Довгий парламент». Там він намагався сказати, що Бегемот — це той, з ким бореться Левіафан, Бегемот означає смуту, чвари та інші погані речі, а Левіафан — мир, спокій і порядок.

Концепція держави-левіафана

Це дуже складна концепція. На перший погляд вона здається досить простою. З нею пов’язано безліч непорозумінь, які обумовлені саме зовнішньою простотою і внутрішньою складністю того, про що говорить Гоббс.

По-перше, ця складність пов’язана зі словом «держава». У Гоббса в заголовку його книги англійською написано про «commonwealth». Це слово не дуже добре перекладається іншими мовами. За ним довга традиція, яка йде від латинського «res publica», тобто «спільна справа». Інше слово, яке часто використовується у «Левіафані», — це «state», порівняно нове для того часу. Держава-state і меншою мірою держава-commonwealth — це щось таке, що може розглядатись зовсім окремо від суверена, від того, хто нею править. Вона може розглядатись як якийсь апарат, або машина, або організм, що не дорівнює ні народу (людям, які її населяють), ні суверену (князю, начальнику, королю, правителю), який здійснює політичне правління.

У Гоббса держава з’являється в результаті суспільного договору. Суспільний договір — це договір кого з ким? До Гоббса, коли використовувались поняття договору, найчастіше виходили з того, що є якийсь народ, який може вступити в договірні відносини з якимось запрошеним правителем. Гоббс припустив щось більш радикальне. Він припустив, що народ тільки і виникає в результаті договору, а договір — це не договір з якимось князем або сувереном, це договір людей між собою. Люди між собою домовляються про те, що у них тепер буде держава, про те, що у них тепер буде commonwealth, про те, що у них буде Левіафан, і у цієї держави повинен бути суверен. Це найскладніше місце у гоббсівській аргументації.

Справа в тому, що перетворення розрізнених людей на громадян держави шляхом договору означає відмову від якогось права. Головне право, від якого люди відмовляються, — це право карати смертю інших людей за ті неприємності, ушкодження, за ті загрози, які вони могли б нам заподіяти.

Війна всіх проти всіх

Люди до суспільного договору перебувають у стані, який Гоббс називає «війною всіх проти всіх». Ці слова дуже часто трактують невірно. Колись, мовляв, був такий час, коли люди воювали-воювали, втомилися воювати і почали об’єднуватись. І коли вони об’єднались, щоб більше не воювати, з’явилась держава. Нібито так міркує Гоббс.

Гоббс так ніколи не міркував. У його творах можна знайти прямі вказівки на те, що таке міркування було б абсолютно неправильним. Скоріше, все виглядає зовсім інакше. Не війна всіх проти всіх знаходиться на початку всього, а суспільний стан, державний стан людей постійно загрожує війною.

Люди в принципі, за Гоббсом, досить вороже налаштовані по відношенню один до одного. Навіть у мирному, солідарному стані, коли війни немає, коли є держава, люди такі, що їм доводиться швидше побоюватися сусіда, побоюватися іншої людини, ніж розраховувати на те, що він виявиться їм другом. Під час війни, як каже Гоббс, «людина людині вовк», а треба, щоб в стані миру людина людині була Богом. Цього, на жаль, не відбувається. Ми боїмося іншої людини, ми замикаємо двері, ми, виходячи з дому, беремо зброю. Вирушаючи в подорож, запасаємося охороною і так далі. Цього б не було, якби ми довіряли іншій людині.

Левіафан як гарант

Значить, ніяке нормальне життя між людьми неможливе, поки угоди, які вони між собою укладають, будуть просто угодами, заснованими на довірі, в очікуванні того, що інша сторона буде просто дотримуватися угоди.

Що ж потрібно? Гоббс вважає, що потрібен такий договір, який неможливо було б порушити. Неможливо порушити тільки такий договір, у якого є гарант. Гарантом цього договору не може бути ніхто з учасників договору, тому що вони всі однакові, вони однаково сильні і однаково слабкі. А раз гарантом договору не може бути ніхто з учасників, значить, цей гарант повинен з’явитися звідкись ззовні. Але звідки він візьме сили, звідки він візьме права, щоб гарантувати всім іншим учасникам? Як це може бути? Тільки в один спосіб. Вони повинні домовитись про те, що вони йому в процесі договору дають певного роду права і після цього йому нічого не можуть зробити. «Тому що він отримує від них ті права, яких у них більше немає, саме право смертної кари за порушення договору».

І він поєднує в собі ті сили, яких вони позбавляються, поєднує в собі ті права, які вони на його користь відчужують, і він стає тим, хто говорить «pacta sunt servanda» — договору потрібно дотримуватись. І звідси береться вже все інше, всі інші закони. Так з’являється суверен.

І тільки суверен може видавати будь-який закон, тільки він може інтерпретувати будь-який закон, карати за порушення закону, призначати суддів, призначати будь-яку виконавчу владу, всіх міністрів, всіх чиновників, всіх контролерів, абсолютно всіх. Тільки суверен може визначати, які думки шкідливі в державі, а які корисні. Тільки він може авторитетним рішенням покласти край суперечкам, які можуть закінчитись, скажімо, громадянською війною.

Завдяки цьому встановлюється мир, спокій і безпека — стара формула поліцейської держави. І хоча Гоббс не говорить про поліцію, він веде розмову в цю сторону. Він прихильник того, щоб за рахунок певного обмеження прав, свобод і всього іншого були встановлені мир, спокій і порядок. А в іншому, що не загрожує існуванню держави, люди абсолютно вільні. Вони можуть займатися будь-якими видами діяльності, можуть отримувати власність, вони можуть укладати договори між собою, вони можуть навіть сповідувати будь-які вірування, але з одним обмеженням: щоб це не було на шкоду державі.

Богословський бік «Левіафана»

Важливо згадати богословський бік «Левіафана». Це роздуми Гоббса про те, як треба правильно трактувати Священне Писання в окремих його аспектах. Що таке християнська держава, яке місце релігії в державі, як співвідноситься обіцянка спасіння в християнстві з тим, що верховною владою на землі є суверен, світський властитель; як повинен поводити себе християнин, найбільше спраглий до порятунку, по відношенню до суверена, який може віддавати йому якісь накази, за невиконання яких йому загрожує смерть? Християнину смерть не страшна, оскільки благочестива людина може очікувати відплату, винагороду на небесах, і спасіння душі для нього важливіше, ніж все, що може йому дати тут, на землі, суверен.

Але саме ця позиція, на думку Гоббса, тягне за собою розбрат у державі, громадянську війну, найнебезпечніші наслідки. Ми можемо легко уявити, наскільки ослаблений буває суверен, якщо люди нічого не бояться, якщо вони йдуть на смерть, очікуючи натомість відплати і спасіння.

Тому Гоббс вважав дуже важливим обґрунтувати таку богословську концепцію, в якій було б не лише місце абсолютному підпорядкуванню світській владі, але і пояснення того, чому ніякої відплати на тому світі за протистояння владі як світській, так і духовній насправді бути не може. І все, що людина може отримати хорошого або поганого, вона отримує за життя, в даному конкретному тілі. А після того, як люди вмирають, вони вмирають цілком і повністю. Ні церква, ні молитви не мають ніякого впливу на долю їх душі, яка перебуває, за вченням Католицької церкви, в чистилищі. Те, що буде вирішено на Страшному суді, буде вирішено після тотального воскресіння і саме в ході суду над воскреслими, а зовсім не в проміжку між земною кончиною і подальшим загробним життям. Це дуже важлива концепція, те, від чого Гоббс ніколи не хотів відмовлятись. Через це він й посварився з церковниками.

Цей богословський бік у Гоббса останнім часом актуалізується. Не потрібно навіть додаткових роздумів і відомостей, щоб зрозуміти, чому в наш час він знову стає настільки важливим, чому про нього знову починають говорити.

Ми надто добре розуміємо, що якщо вчення про допустимість поневірянь і смерті людини заради спасіння суперечить постановам світської влади, то це стає вибухонебезпечною темою політичної філософії. Гоббс формулює ці проблеми з класичною ясністю. Саме тому він став безсмертним політичним філософом.

mynule.com

«Война всех против 📝 всех», обьесните? «Війна всіх проти

    1) сущность государства это то, что для него наиболее характерно, важно, значимо. г лавным, основополагающим в государстве являются власть, ее принадлежность, назначение и функционирование в обществе. сущность государства — это вопрос о том, кому принадлежит государственная власть, кто ее осуществляет и в чьих интересах. эволюция сущность государства проходила на  протяжении всего развития. государство защищало интересы рабовладельцев, феодалов, других лиц. сейчас большинство государств являются социальными, т.е. защищают интересы всех граждан;       2) марксиская теория   — сущность государства при таком подходе заключается в организации власти господствующего класса с целью обеспечения своего процветания за счёт эксплуатации подчиненных классов; либеральная — сущность государства заключается в обеспечении компромисса всех слоев и групп населения; интегративная — сущность государства в поддержании права; теория элит -для осуществление государственной власти необходимы определённые знания и способности, которые есть не у всех, а только у лучших. они и допускаются к власти; технократическая теория — общество делиться на подчиняющихся и . являются профессиональные менеджеры    знаниями и информацией;     3) типология государства — это их классификация по определённым факторам. факторы классификация разнятся в разных классификации.  формационный подход — все государства развиваются по одному сценарию и в итоге придут к одной форме. формационная классификация: рабовладельческое государство -> феодально -> капиталистическое -> социальное. основные факторы и классовая борьба.  достоинства формационного подхода — это продуктивность деления государств на основе социально- факторов и объяснение поэтапности, естественно- характера развития государства. недостатки   — это односторонность, формализм и недооценка духовных факторов; цивилизационный подход — каждое общество представляет собой цивилизацию, по своему специфичную и у каждого государство свой путь развития. типы : западная, православно-христианскую, исламскую и д.р. преимущества: учёт особенностей  различных государств, учёт культурных и духовный ценностей. недостатки: не учитываются факторы, в государствах могут быть различные культуры и цивилизации.

yznay.com

Війна — Вікіцитати

Війна в Боснії та Герцеґовині (Сараєво, 1992)

Цитати та вислови про війну:

Щоб Бог дарував перемогу, солдати повинні битися.[1]

 — Жанна д’Арк

Війна — це продовження політики іншими засобами.[2]

 — Карл фон Клаузевіц, прусський військовий теоретик

Війна — це нормальний стан людини.

 

La guerra es el estado normal del hombre. [1]

 — Артуро Перес-Реверте, іспанський письменник і журналіст

Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою.

 — Анрі Барбюс

Війна в однаковій мірі обкладає даниною чоловіків і жінок, але з одних стягає кров, з інших — сльози.

 — Вільям Теккерей

Війна війною, а обід за розкладом.

 — прислів’я

А раптом війна, а я заморений[3].

 — прислів’я

Війна є лихо та злочин, що укладає в собі всі лиха і всі злочини.

 — Вольтер

uk.wikiquote.org

Влада у Черкасах: війна всіх проти всіх

Якось покійний Ілько Кучерів начебто пожартував, що коли треба провести загальноукраїнське соцопитування, але фінансів на це немає, то достатньо провести дослідження громадської думки в Черкасах. І дійсно, Черкаси регулярно виступають у ролі авангарду суспільно-політичних трендів України. Варто було усунути від влади Сергія Тулуба і зафіксувати більш-менш гарантовану перемогу над регіоналами, як черкаський політикум поринув у звичну справу — bellum omnium contra omnes (війна всіх проти всіх). Поки хлопці з тральщика «Черкаси» до останнього мужньо відбивалися від окупантів, у місті, на честь якого його назвали, продовжували воювати колишні соратники по опозиційній боротьбі.

Ледве колишні союзники якось з’ясували своє бачення щодо нового голови Черкаської ОДА, як боротьба перемістилася до районів. Наступною гарячою точкою став Черкаський район, де затверджений Народною радою кандидат у голови РДА Костянтин Омаргалієв звинуватив черкаського політика і бізнесмена Петра Чернявського у спробі купити посаду за 20 тисяч доларів. Не менші інтриги локального розливу тривають і в інших районах. Маємо парадоксальну ситуацію, коли громада замість того, аби контролювати роботу бюрократичного інструменту належним чином, починає експериментувати в стилі «хто в нас ще не був головою РДА». З цього приводу хотілося би нагадати дві тези:

— перша – орган формує функція. Якщо функціонально чиновника змушують плодити корупцію (красти, якщо коротко), то опиратися затребуваній функції зможуть лише ідеальні, морально чисті люди. В нас, нажаль, таких наразі немає;

— друга – сам по собі будь-який інструмент є нейтральним. Позитивною чи негативною дією його наділяє суб’єкт. По-людськи кажучи, ножем можна нарізати хліба з салом, а можна наштрикнути сусіда.

До чого це все? 80% працівників усіх держадміністрацій різних рівнів тримаються керівного тренду. За умови дотримання базових принципів права, жоден бюрократ не посміє брати хабара або приймати завідомо незаконне рішення. Бо знатиме, що отримає по шапці від принципового керівника. Або від слідчого з прокуратури.

Якщо голів РДА призначатиме Ткаченко – відповідальність нестиме теж він. Якщо Народні ради – то хто? Колективна відповідальність – це насправді безвідповідальність. Бо крайнього, як правило, ніколи не знайдеш.

Але попри те – дамо новим обличчям шанс. А раптом вийде?

Тим часом у Черкаській обласній раді продовжуються підкилимові інтриги — голова облради Валентина Коваленко одночасно розгрібає старі завали і розплітає нові інтриги. То говорять про те, що на її місце нібито претендує Черевко, то їй погрожує Булатецький, за якого вона серце рвала під час виборів, а то з’ясовується, що соратники по об’єднаній опозиції готують таку собі свиню підкласти.

Микола Іванович, який з відльотом Тулуба до Іспанії і від’їздом Поплавського до Києва втратив сенс буття, знаходиться в творчому пошуку нової парадигми. Наразі чогось конструктивного традиційно не спостерігаємо.

Булатецький-старший взагалі, як бог Шива.

Більше по руйнуванню. До основанья, а затєм… вже як вийде.

Водночас більш-менш окреслилась основна інтрига мерських виборів — Одарич іде до посади міського голови, йому протистоїть колишній соратник Радуцький, який став основною зброєю його повалення і головним флагманом коаліції «Усі проти Одарича». Основним медіа-кілером виборів стає усе той же Булатецький, який перед цим обіцяв нікуди вже не балотуватися. Ну як без Миколи Івановича? Він, як амброзія – де не посій, там і вродиться.

Навіть його бойовий побратим Леонід Даценко безнадійно закликав МІБа повернутись у команду, але складається враження, що ці заклики вже — як санкції для Путіна. Жодного ефекту. Втім в колишнього очільника опозиційної адміністрації області свої турботи. Одна справа перший опозиціонер на область, інша – один з 450 мандатоносців. Приємно, урочисто, але медіа-присутність падає.

Проте повернемося до міста. Рішення Верховної ради про дострокові вибори міського голови і міської ради неабияк збурили політичний тераріум Черкащини. Поки що більшість гравців на авансцену не вийшли. Втім видовище обіцяє бути цікавим. Звісно, якщо наш послідовний парламент не перенесе дату місцевих виборів на жовтень. Позитивів у цьому кілька. Люди зможуть роздивитися достоїнства експонатів черкаського політикуму не на тлі потужних фігур кандидатів в президенти, а в усій провінційній красі. Крім того, тоді відпаде питання про терміни повноважень і їх розбіжності у різних органів місцевого самоврядування по всій країні. З негативів – до осені ще треба дожити. Ну й звісно ж – Черкаси шкода. Адже ніхто так ефективно не руйнує, як тимчасова влада, яка наостанок поспішає урвати своє.

Втім, якби ж то все обмежувалося Черкасами. Очевидно, що війна усіх проти усіх стартувала в загальноукраїнському масштабі. «Батьківщина», яка успішно допереварює «Фронт змін» разом з Арсенієм Петровичем, почала активно зачищати політичний оперативний простір. Тимчасово пославши в ігнор УДАР, акцент було зроблено на «Правому секторі». Відразу після суб’єктуалізації нової сили з проекту в партію на базі УНА-УНСО, поліційний апарат почав умиротворення бойового авангарду Майдану. Було затримано шестеро активістів полтавського осередку, але знаковим стало вбивство Сашка Білого, легендарного авантюриста і відчайдуха, що курував «ПС» в Західній Україні. Можна по різному оцінювати махновські вибрики покійного Олександра Музичка, але є факт, що його вбито представниками не менш одіозного угрупування МВС. З купою запитань і невідповідностей. І це на тлі десятків і сотень не вбитих, ні — навіть незатриманих сепаратистів і відвертих українофобів зі зброєю в східних і південних областях. Вже мовчу про Януковича, Захарченка енд компані. Боїмося роздратувати наших кремлівськомовних братів? Чи провокуємо вибух радикально налаштованих патріотичних організацій?

Одначе це вже зовсім інша історія.

І поговоримо ми про неї наступного разу.

Після усіх з’їздів, де нам презентують убогий асортимент кандидатів в політичні очільники України.

Сергій ПАСІЧНИК, керівник Академії стратегічних досліджень, запис у блозі

provce.ck.ua

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *