Содержание

Шестиденна війна — Вікіпедія

Ізраїльські солдати біля Стіни плачу після її захоплення.

Шестиденна війна (івр. מלחמת ששת הימים‎, Мільхемет Шешет га-Ямім; араб. حرب الأيام الستة‎, Ḥarb al‑Ayyam as‑Sitta або араб. حرب 1967‎, Ḥarb 1967) — війна на Близькому Сході між Ізраїлем, з одного боку, і Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром з другого (5—10 червня 1967).

На кінець війни Ізраїль встановив контроль над Синайським півостровом, Сектором Гази, Західним берегом річки Йордан, Східним Єрусалимом та Голанськими висотами. Наслідки війни досі визначають політичну ситуацію в регіоні.

  • У листопаді 1966 року Єгипет та Сирія уклали союз (частково — внаслідок постійного дезінформування урядів як Єгипту, так і Сирії представниками СРСР про плани Ізраїлю щодо нападу на Сирію)[1].
  • Ізраїль оголосив, що в разі закриття Тиранської протоки, виведення військ ООН, відправки іракських військ до Єгипту та підписання військового пакту між Єгиптом та Йорданією залишає за собою право почати військові дії.
  • 16 травня 1967 року Єгипет звинуватив Ізраїль в загрозі агресії стосовно Сирії та стягнув до кордону на сході Синайського півострова декілька дивізій. Інформація щодо стягування озброєних військових підрозділів Ізраїлю до кордонів надійшла від СРСР.[1]
  • 17 травня Йорданія почала мобілізацію.
  • 18 травня Єгипет висунув вимогу ООН вивести війська, які патрулювали лінію припинення вогню 1948—1956 років. Генеральний секретар ООН У Тан віддав розпорядження вивести війська. Того ж дня почалася мобілізація в Кувейті.
  • 19 травня війська ООН було виведено, в Ізраїлі почалася часткова мобілізація.
  • 20 травня часткова мобілізація в Ізраїлі була завершена.
  • 22 травня президент Єгипту Насер Гамаль Абдель розмістив гарнізон в Шарм-ель-Шейху, оголосив блокаду Тиранської протоки.
  • 23 травня Саудівська Аравія оголосила готовність взяти участь у військовому конфлікті.
  • 24 травня Йорданія завершила мобілізацію.
  • 28 травня почав проводити мобілізацію Судан.
  • 29 травня до Єгипту було перекинуто алжирські війська.
  • 30 травня Єгипет та Йорданія підписали договір про взаємодопомогу, Єгипет направив генерала Абдула Мунім Ріяда командувати силами союзників на Йорданському фронті.
  • 31 травня до Йорданії направлено іракські війська.
  • 4 червня у телефонних переговорах між королем Йорданії Хусейном та Насером, перехоплених Ізраїлем, Хусейн погодився підтримати Єгипет та звинуватити США в підтримці Ізраїлю. Більшість арабських держав, окрім Йорданії, розірвали дипломатичні стосунки з США.

Операція на Синайському півострові[ред. | ред. код]

Операція на Синайському півострові

5 червня. Початок війни. Ізраїль вирішив завдати превентивний повітряний та наземний удар. Рано вранці ізраїльські ВПС завдали ударів по всіх аеродромах Єгипту, фактично знищивши єгипетські ВПС. Пізніше були розгромлені ВПС Йорданії та Сирії, частково знищені іракські ВПС в районі Мосула.

5 червня. Перший день. Розгорнені уздовж фронту по осі північ-південь, ізраїльські війська посилені механізованою дивізією полковника Ехуда Решефа, механізованою дивізією генерал-майора Ісраеля Таля, механізованою дивізією генерал-майора Аріеля Шарона, бронетанковою дивізією генерал-майора Авраама Йоффе. Дивізія Таля почала наступ у напрямі Хан-Юніс — Рафах — Ель-Аріш. Бригада Решефа вирушила на південь, в Газу. Дивізія Шарона атакувала ворожі війська в районі Абу-Агейла — Куссейма. Пізніше Йоффе завдав удару в центр Синаю.

6 червня. Другий день. О 12:00 війська Решефа захопили Газу. Шарон, який в цей час захопив Абу-Агейла, відправив частину своїх військ очистити Рафах та Ель-Аріш. Із рештою військ він атакував ущелину Мітла. Йоффе успішно атакував основні єгипетські сили в центрі Синаю в Джебель-Лібні. Єгипетський головнокомандуючий віддав наказ про відступ усіх військ із Синаю.

7 червня. Третій день. Основні сили Таля підійшли до Бір-Гіфгафу. Передова бригада Йоффе, досягши східного краю ущелини Мітла, залишилась без палива та боєприпасів, зупинилася та була оточена відступаючими єгипетськими військами. Шарон зайняв Нахлю, інші підрозділи ізраїльської армії очистили Північно-Східний Синай та захопили Шарм-ель-Шейх.

8 червня. Четвертий день. Єгипетські бронетанкові частини намагалися прикрити відступ єгипетських військ, але були відкинуті військами Ісраеля Таля. Дивізія Йоффе прорвалася через ущелину Мітла. Дивізія Шарона взяла Нахль та попрямувала в ущелину Мітла. Синай повністю перейшов під контроль ізраїльтян.

9 червня. П'ятий день. Припинення вогню. Рада безпеки ООН зажадала припинення вогню. Ізраїль припинив вогонь негайно, Єгипет — наступного дня.

Операція на Йорданському фронті[ред. | ред. код]

Операція на Йорданському фронті

Ізраїль планував уникати військових операцій проти Йорданії та Сирії поки не закінчаться військові дії на Синайському півострові. У той же час Ізраїль прагнув встановити контроль над Єрусалимом.

Ізраїль запропонував королю Хуссейну зберігати нейтралітет в обмін на обіцянку про ненапад, але інші арабські країни вимагали від короля вступити у війну. Очевидно, він сподівався, що його далекобійні гармати (155-мм M40 (САУ)), направлені на Тель-Авів, задовольнять союзників, не спровокувавши Ізраїль. Проте ці гармати становили загрозу для основної ізраїльської північної авіабази в Рамат-Давіде. Тому після початку обстрілу

[2], Ізраїль вирішив почати операцію проти Йорданії.

Битва за Єрусалим[ред. | ред. код]

5 червня. Перший день. У Єрусалимі почалися бої. Вирішальну роль в цій операції відіграли парашутисти підрозділів полковника Мордехая Гура. Того ж дня вони наблизилися до стін Старого міста, де були розгорнуті йорданські війська.

6 червня. Другий день. Ізраїльський наступ на Старе місто був зупинений. Проте, оточення міста було завершене — частини ізраїльської танкової бригади захопили Рамаллу на півночі, інша бригада зайняла Латрун на південному заході. Вперше після 1947 року дорога Тель-Авів — Єрусалим була відкрита для ізраїльського руху.

7 червня. Третій день. Полковник Гур штурмом взяв Старе місто. Близько полудня було захоплено Вифлеєм, трохи пізніше — Гуш Еціон. Згідно з пропозицією Ради безпеки ООН з 20:00 бої були припинені.

Дженін-Наблуська битва[ред. | ред. код]

5 червня. Перший день. Ізраїльські Північні війська, очолювані генерал-майором Давидом Елазаром, опівночі підійшли до міста Дженін.

6 червня. Другий день. Дженін захоплений ізраїльськими військами.

7 червня. Третій день. Ізраїльтяни захопили місто Наблус.

Операція на Сирійському фронті[ред. | ред. код]

Операція на Сирійському фронті

5 — 8 червня. Перший — четвертий день. На Голанських висотах перебувало шість сирійських бригад (з шістьма в резерві). Увечері 5 червня ударами ізраїльських ВПС було знищено приблизно дві третини всіх сирійських ВПС. Протягом чотирьох днів відбувалися артилерійські обстріли, сторони не робили спроб оволодіти ініціативою.

9 червня. П'ятий день. Елазар отримав наказ терміново почати наступ рано вранці. Він сконцентрував війська для атаки через район Дан-Баніас на північ від Голанського плато, уздовж підніжжя гори Хермон. Ці сили прорвали сирійську оборону, а вранці наступного дня три бригади вийшли на плато. Одночасно інші частини пробивалися через пагорби на північ від Тиверіадського озера. Елазар наказав військам, які недавно билися в Дженін-Наблуському районі, рухатися на північ та завдати удар по Голанських висотах на південь від озера.

10 червня. Шостий день. Ізраїльтяни прорвалися через сирійську оборону на півночі Голанських висот, потім здійснили лобову атаку через плато, щоб підійти до Тиверіадського озера з півночі, заходу та південного заходу. Одночасно група військ, передислокована з Йорданського фронту, підійшла з півдня. До вечора Тиверіадське озеро було оточено.

10 червня — Болгарія, Угорщина, Польща, СРСР, Чехословаччина та Югославія розірвали дипломатичні стосунки з Ізраїлем.

17 червня — 21 липня в Нью-Йорку відбулася 5-а надзвичайна спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, скликана за пропозицією СРСР. Жоден з трьох проектів резолюції з приводу арабо-ізраїльського конфлікту не було ухвалено. 4 та 14 липня прийнято три резолюції про захист цивільного населення та статусу Єрусалиму. 21 липня сесія була формально перервана, а офіційно закрита 18 вересня.

22 листопада — Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила резолюцію 242, що вимагала «встановлення справедливого та міцного миру на Близькому Сході, який повинен включати два принципи:

  1. Виведення ізраїльських сил з територій, окупованих під час конфлікту.
  2. Пошана та визнання суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності кожної держави в даному районі та їх права жити в безпечних та визнаних кордонах».

У різних країнах арабського світу відбулися масові маніфестації на підтримку Сирії, Йорданії та Єгипту.

Допомога СРСР Єгипту[ред. | ред. код]

  • І. Д. Коміренко. Арабо-ізраїльська війна 1967 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  • О. А. Коппель. Палестинська проблема // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • Ginor I., Remez G. The Soviet-Israeli War, 1967–1973: The USSR’s Military Intervention in the Egyptian-Israeli Conflict. Oxford University Press, 2017.
  • Gluska A. The Israeli Military and the Origins of the 1967 War: Government, Armed Forces and Defence Policy 1963-67. Routledge, 2006.
  • Louis W.R., Shlaim A. The 1967 Arab-Israeli War: Origins and Consequences. Cambridge University Press, 2012.
  • Sharnoff M. Nasser’s Peace: Egypt’s Response to the 1967 War with Israel. Routledge, 2017.

Шестиденна війна та її наслідки.

Шестиденна війна та її наслідки.

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.

Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву «шестиденної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

ШЕСТИДЕННИЙ ВІЙНА, ПІДСУМКИ, АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ 1967 РОКУ, ЯКІ СИЛИ СТОРІН, КОРОТКИЙ ОПИС ПОДІЙ

Після Другої світової війни стало ясно, що стара тактика, якою користувалися країни світу з початку XX століття, абсолютно непридатна для використання в сучасних війнах. Бурхливий розвиток авіації і бронетехніки, а також принципи їх взаємодії, вивірені і перевірені в ході найбільшого конфлікту XX століття, сформували нову доктрину. Найбільш вдало ця доктрина була використана Ізраїлем в так званій Шестиденної війни 1967 року.

Передісторія і причини Шестиденної війни

Історія сучасних арабо-ізраїльських відносин сходить своїм початком до 1948 року, коли була утворена держава Ізраїль. Освіта цієї держави викликало велике невдоволення серед арабського населення Палестини, а також Сирії та Єгипту, що мали види на ці землі і бажали мати на них своїх союзників. Саме з цією метою арабські сусіди Ізраїлю почали військові дії з метою захоплення території (власне бойові дії почалися ще в 1947 році; в 1948-му вони набули характеру війни проти єврейської держави). Однак перемога Ізраїлю у війні не дозволила арабам "вирішити єврейське питання" вже тоді.

сили сторін

Суецький криза і короткочасна війна істотно посилили неприязнь між Ізраїлем і Єгиптом, які були в цьому конфлікті протиборчими сторонами. Іншим важливим наслідком стало дистанціювання Єгипту від західних країн і зближення з СРСР, який надавав країні істотну економічну допомогу. У той же час Єгипет зблизився з Сирією, так само як і з рядом інших арабських держав. У листопаді 1966 года Египет і Сирія підписали договір про військовий союз між двома країнами.

Протягом першої половини 1960-х років відносини Єгипту з Ізраїлем дещо стабілізувалися, і незабаром напруга між країнами практично припинилося.

Однак відносини Ізраїлю і Сирії стрімко погіршувалися. Причин для конфлікту було кілька. Першою і, можливо, найголовнішою, була проблема водних ресурсів. Після підписання перемир'я в 1949 році гирлі річки Йордан виявилося на території демілітаризованої зони між двома країнами. Ця річка живила озеро Кінерет, частково знаходилося на території Ізраїлю і чинить серйозний вплив на господарську та економічну життя держави. Роботи Сирії зі зміни русла річки Йордан з метою відведення її води від озера викликали запеклий прикордонний конфлікт, що завершився перемогою Ізраїлю. Другою причиною стало прагнення обох країн отримати повний контроль над демілітаризованою зоною, що також часто вихлюпується в прикордонні інциденти. Третя ж причина полягала в тому, що Сирія надавала підтримку арабським партизанським формуванням на території Ізраїлю, в тому числі і Організації Визволення Палестини (ООП). Збройні зіткнення на сирійсько-ізраїльському кордоні в початку 1967 року почастішали, іноді переростаючи в повноцінні бойові дії із застосуванням танків, авіації і артилерії.

У травні 1967 року Єгипет попередив СРСР, що Ізраїль готує війну проти Сирії, для чого і зосередив на сирійському кордоні від 10 до 13 бригад. У зв'язку з цим єгипетське керівництво було змушене почати мобілізацію і зосередження військ на Синаї, на ізраїльському кордоні. Ці заходи повинні були мати стримуючі заходи для Ізраїлю.

У відповідь на мобілізацію в Єгипті і Сирії, була розпочата мобілізація і в Ізраїлі. Слідом за цим мобілізацію початку і Йорданія, також не відрізнялася симпатіями в Ізраїлю. Також до коаліції проти Ізраїлю приєдналися Алжир, який направив свої війська до Єгипту, на Синайський півострів, Судан і Ірак, перекинув війська до Йорданії. Таким чином, загальна картина майбутнього конфлікту практично сформувалася. Ізраїлю належало битися по суті проти оточили його ворожих держав.

В цей же час за наполяганням єгипетського керівництва з зони на Синаї були виведені миротворчі війська ООН, і на початок червня ізраїльська межа практично повсюдно виявилася неприкритою. Тепер конфлікт був практично неминучий.

Війна стала фактом (5 червня 1967 г.)

Моше Даян

До ранку 5 червня 1967 року ізраїльському керівництву стало ясно, що війна почнеться в найближчі дні, якщо не години. Це підтвердилося початком атак єгипетських військ на Синайському фронті. У випадку, якби війська арабських країн завдали одночасного удару по Ізраїлю з усіх боків, то наслідки для нього були б жахливими зважаючи на абсолютну неможливість відображення вторгнення на всіх фронтах одночасно.

З метою випередити противника і нанести йому превентивний удар, а також нейтралізувати по можливості його авіацію, ізраїльськими ВПС зі схвалення міністра оборони Моше Даяна (одного з авторів ізраїльської доктрини "сучасного бліцкригу") була проведена операція "Мокед". Дана операція була спрямована проти ВПС Єгипту. Перша хвиля штурмовиків "Міраж" пішла на завдання о 7 годині ранку за ізраїльським часом. Вже о 7:45 вони раптово нанесли удари по ряду єгипетських аеродромів, за допомогою спеціальних бетонобійних бомб вивівши з ладу їх злітно-посадочні смуги. Після цього були нанесені потужні повітряні удари безпосередньо по єгипетської авіації, в результаті яких під кінець 5 червня втрати Єгипту в авіації склали

Шестиденна війна 1967 року

III Арабо-ізраїльська війна.

Події 1956 єгипетське керівництво розцінило як перемогу. Насер, заручившись підтримкою СРСР (допомагали зброєю і військовими радниками), бере курс з кінцевою метою фізичного знищення єврейства. Насер, зокрема, привселюдно заприсягся, що помститься євреям за арабські втрати на Синаї. У 1966 Сирія і Єгипет підписали пакт про спільну оборону. У 1967 аналогічні угоди були підписані Єгиптом і з Йорданією та Іраком. Єгиптом були зроблені конкретні заходи, блокований вихід Ізраїлю до Червоного моря (22 травня 1967 президент Насер оголосив про закриття Аккабского затоки для ізраїльських та інших кораблів, які постачали Ізраїлю стратегічні вантажі). У розпалюванні війни велика провина була і Ізраїлю, який проголосив мету створення "Великого Ізраїлю", який повинен був включити території ряду арабських країн. Війна була неминучою.

На початку 1967 були посилені бомбардування сирійцями ізраїльських сіл. Коли в помсту ізраїльські ВПС збили 6 сирійських Мигово, Насер мобілізував свої сили близько Синайській кордону (80 000 тис. чол.). 5 червня 1967 близько 8 ранку вся ізраїльська авіація була піднята в повітря. Були розбомблені військові аеродроми в Каїрі (Каїро-Вест) та в Аль-Аріша ... Єгипетські літаки були знищені прямо на аеродромах. Ізраїльське командування вибрало для нападу саме ті кілька хвилин, коли відбувалася зміна нічних і денних чергових, що сиділи в кабінах літаків. Таким чином за короткий час були знищені єгипетські ВВС і Ізраїль встановив свою перевагу в повітрі. Потім почалася наземна атака. Основну ударну силу ізраїльтян представляли бронетанкові частини. Ізраїльські війська наступали в чотирьох напрямках: на Газу, Абу-Агіль, Аль-Кантарія та Шарм-аль-Шейх. На подальший розвиток подій позначився і той факт, що значна частина єгипетської армії перебувала далеко від батьківщини, в Ємені.

Украй важка ситуація склалася і на йорданському фронті. 6 червня ізраїльськими військами був захоплений весь Єрусалим. У цей же день Рада Безпеки ООН зажадала припинення військових дій проте ізраїльські війська продовжували наступ. Через катастрофічне становище єгипетської армії, був відданий наказ про негайне відведення військ на західний берег Суецького каналу. 10 червня ізраїльські війська завдають удару по Сирії і займають Голландські висоти. У цей же день Ізраїль припиняє воєнні дії, захопивши велику територію. 10 червня СРСР розриває дипломатичні відносини з Ізраїлем.

Війна 1967 закінчилася серйозною поразкою арабів. Вона коштувала арабам Старого міста Єрусалиму (арабської його частини), Синая, Сектора Газа, Західного берега річки Йордан (територія Йорданії) і Голландських висот (на сирійсько-ізраїльському кордоні). Кількість палестинських біженців зросла ще на 400 000 чоловік. 22 листопада 1967 Рада Безпеки ООН приймає резолюцію 242 засуджує ізраїльську агресію і тебующую виведення ізраїльських військ з окупованих ними територій. Ізраїль виконувати резолюцію відмовився.

Wikizero - Шестиденна війна

Ізраїльські солдати біля Стіни плачу після її захоплення.

Шестиденна війна (івр. מלחמת ששת הימים‎, Мільхемет Шешет га-Ямім; араб. حرب الأيام الستة‎, Ḥarb al‑Ayyam as‑Sitta або араб. حرب 1967‎, Ḥarb 1967) — війна на Близькому Сході між Ізраїлем, з одного боку, і Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром з другого (5—10 червня 1967).

На кінець війни Ізраїль встановив контроль над Синайським півостровом, Сектором Гази, Західним берегом річки Йордан, Східним Єрусалимом та Голанськими висотами. Наслідки війни досі визначають політичну ситуацію в регіоні.

  • У листопаді 1966 року Єгипет та Сирія уклали союз (частково — внаслідок постійного дезінформування урядів як Єгипту, так і Сирії представниками СРСР про плани Ізраїлю щодо нападу на Сирію)[1].
  • Ізраїль оголосив, що в разі закриття Тиранської протоки, виведення військ ООН, відправки іракських військ до Єгипту та підписання військового пакту між Єгиптом та Йорданією залишає за собою право почати військові дії.
  • 16 травня 1967 року Єгипет звинуватив Ізраїль в загрозі агресії стосовно Сирії та стягнув до кордону на сході Синайського півострова декілька дивізій. Інформація щодо стягування озброєних військових підрозділів Ізраїлю до кордонів надійшла від СРСР.[1]
  • 17 травня Йорданія почала мобілізацію.
  • 18 травня Єгипет висунув вимогу ООН вивести війська, які патрулювали лінію припинення вогню 1948—1956 років. Генеральний секретар ООН У Тан віддав розпорядження вивести війська. Того ж дня почалася мобілізація в Кувейті.
  • 19 травня війська ООН було виведено, в Ізраїлі почалася часткова мобілізація.
  • 20 травня часткова мобілізація в Ізраїлі була завершена.
  • 22 травня президент Єгипту Насер Гамаль Абдель розмістив гарнізон в Шарм-ель-Шейху, оголосив блокаду Тиранської протоки.
  • 23 травня Саудівська Аравія оголосила готовність взяти участь у військовому конфлікті.
  • 24 травня Йорданія завершила мобілізацію.
  • 28 травня почав проводити мобілізацію Судан.
  • 29 травня до Єгипту було перекинуто алжирські війська.
  • 30 травня Єгипет та Йорданія підписали договір про взаємодопомогу, Єгипет направив генерала Абдула Мунім Ріяда командувати силами союзників на Йорданському фронті.
  • 31 травня до Йорданії направлено іракські війська.
  • 4 червня у телефонних переговорах між королем Йорданії Хусейном та Насером, перехоплених Ізраїлем, Хусейн погодився підтримати Єгипет та звинуватити США в підтримці Ізраїлю. Більшість арабських держав, окрім Йорданії, розірвали дипломатичні стосунки з США.

Операція на Синайському півострові[ред. | ред. код]

Операція на Синайському півострові

5 червня. Початок війни. Ізраїль вирішив завдати превентивний повітряний та наземний удар. Рано вранці ізраїльські ВПС завдали ударів по всіх аеродромах Єгипту, фактично знищивши єгипетські ВПС. Пізніше були розгромлені ВПС Йорданії та Сирії, частково знищені іракські ВПС в районі Мосула.

5 червня. Перший день. Розгорнені уздовж фронту по осі північ-південь, ізраїльські війська посилені механізованою дивізією полковника Ехуда Решефа, механізованою дивізією генерал-майора Ісраеля Таля, механізованою дивізією генерал-майора Аріеля Шарона, бронетанковою дивізією генерал-майора Авраама Йоффе. Дивізія Таля почала наступ у напрямі Хан-Юніс — Рафах — Ель-Аріш. Бригада Решефа вирушила на південь, в Газу. Дивізія Шарона атакувала ворожі війська в районі Абу-Агейла — Куссейма. Пізніше Йоффе завдав удару в центр Синаю.

6 червня. Другий день. О 12:00 війська Решефа захопили Газу. Шарон, який в цей час захопив Абу-Агейла, відправив частину своїх військ очистити Рафах та Ель-Аріш. Із рештою військ він атакував ущелину Мітла. Йоффе успішно атакував основні єгипетські сили в центрі Синаю в Джебель-Лібні. Єгипетський головнокомандуючий віддав наказ про відступ усіх військ із Синаю.

7 червня. Третій день. Основні сили Таля підійшли до Бір-Гіфгафу. Передова бригада Йоффе, досягши східного краю ущелини Мітла, залишилась без палива та боєприпасів, зупинилася та була оточена відступаючими єгипетськими військами. Шарон зайняв Нахлю, інші підрозділи ізраїльської армії очистили Північно-Східний Синай та захопили Шарм-ель-Шейх.

8 червня. Четвертий день. Єгипетські бронетанкові частини намагалися прикрити відступ єгипетських військ, але були відкинуті військами Ісраеля Таля. Дивізія Йоффе прорвалася через ущелину Мітла. Дивізія Шарона взяла Нахль та попрямувала в ущелину Мітла. Синай повністю перейшов під контроль ізраїльтян.

9 червня. П'ятий день. Припинення вогню. Рада безпеки ООН зажадала припинення вогню. Ізраїль припинив вогонь негайно, Єгипет — наступного дня.

Операція на Йорданському фронті[ред. | ред. код]

Операція на Йорданському фронті

Ізраїль планував уникати військових операцій проти Йорданії та Сирії поки не закінчаться військові дії на Синайському півострові. У той же час Ізраїль прагнув встановити контроль над Єрусалимом.

Ізраїль запропонував королю Хуссейну зберігати нейтралітет в обмін на обіцянку про ненапад, але інші арабські країни вимагали від короля вступити у війну. Очевидно, він сподівався, що його далекобійні гармати (155-мм M40 (САУ)), направлені на Тель-Авів, задовольнять союзників, не спровокувавши Ізраїль. Проте ці гармати становили загрозу для основної ізраїльської північної авіабази в Рамат-Давіде. Тому після початку обстрілу[2], Ізраїль вирішив почати операцію проти Йорданії.

Битва за Єрусалим[ред. | ред. код]

5 червня. Перший день. У Єрусалимі почалися бої. Вирішальну роль в цій операції відіграли парашутисти підрозділів полковника Мордехая Гура. Того ж дня вони наблизилися до стін Старого міста, де були розгорнуті йорданські війська.

6 червня. Другий день. Ізраїльський наступ на Старе місто був зупинений. Проте, оточення міста було завершене — частини ізраїльської танкової бригади захопили Рамаллу на півночі, інша бригада зайняла Латрун на південному заході. Вперше після 1947 року дорога Тель-Авів — Єрусалим була відкрита для ізраїльського руху.

7 червня. Третій день. Полковник Гур штурмом взяв Старе місто. Близько полудня було захоплено Вифлеєм, трохи пізніше — Гуш Еціон. Згідно з пропозицією Ради безпеки ООН з 20:00 бої були припинені.

Дженін-Наблуська битва[ред. | ред. код]

5 червня. Перший день. Ізраїльські Північні війська, очолювані генерал-майором Давидом Елазаром, опівночі підійшли до міста Дженін.

6 червня. Другий день. Дженін захоплений ізраїльськими військами.

7 червня. Третій день. Ізраїльтяни захопили місто Наблус.

Операція на Сирійському фронті[ред. | ред. код]

Операція на Сирійському фронті

5 — 8 червня. Перший — четвертий день. На Голанських висотах перебувало шість сирійс

Утворення Ізраїлю. Близькосхідна проблема та шляхи її врегулювання

Всесвітня історія. Рівень стандарту. 11 клас. Щупак

1. СТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ

1.1. Близькосхідна проблема в міжнародних відносинах

Питання про створення єврейської держави обговорювалось на тлі боротьби, що розгорнулася між британською колоніальною адміністрацією в Палестині, арабським і єврейським національними рухами.

Терміни і поняття

Палестина (назва походить від слова «філістімляни», місця їхнього розселення; після Юдейської війни, у 73 р. н. е. римський імператор Тит наказав усю територію між Середземним морем і річкою Йордан називати Палестиною) — історична область на Близькому Сході.

З початку ХХ ст. від слова «Палестина» було утворено назву «палестинці», так англійці називали усіх жителів регіону — євреїв та арабів. Після Шестиденної війни 1967 р. палестинцями почали називати арабів, що жили на захоплених Ізраїлем територіях.

У 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. Ідею створити Державу Ізраїль ситуативно підтримав СРСР. Йосип Сталін розраховував на соціалістичні перетворення в новоствореній єврейській державі, а також прагнув послабити позиції Великої Британії.

У керівництві США не було єдності в питанні створення єврейської держави. Майже весь істеблішмент США противився цьому. Проте президент Гаррі Трумен надавав підтримку сіоністам ще тоді, коли був сенатором. Був у нього й практичний інтерес: єврейських виборців тоді в Штатах було більше, ніж мусульманських. Зрештою, Трумен віддав вказівку голосувати в ООН за розділ Палестини.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію № 181, згідно з якою було ліквідовано британський мандат на управління Палестиною, та схвалила рішення про утворення на її території двох держав — єврейської (57 % території) й арабської (43 %). Місто Єрусалим, що стало самостійною адміністративною одиницею під контролем ООН, було відкрите для обох народів.

Подробиці

США у 1947 р. змінили свою позицію щодо створення двох держав — єврейської і арабської. У Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході матиме небажані для США наслідки. Тож у Вашингтоні взяли курс на союз із арабським світом та внесли на розгляд ООН пропозицію щодо скасування резолюції №181. За резолюцію продовжував виступати СРСР. У ході дипломатичної боротьби представник Української РСР в ООН В. Тарасенко здійснив демарш, завдяки якому резолюція № 181 набула сили. Такою є роль України у створенні Держави Ізраїль.

Єврейська сторона рішення ООН прийняла. Ліга арабських держав (ЛАД) рішення ООН відхилила.

У Палестині відновилися арабо-єврейські сутички. У січні 1948 р. арабські загони блокували Єрусалим з його 100-тисячним єврейським населенням й інші міста, нападали на єврейський транспорт. Ліга арабських держав надавала гроші й зброю місцевим арабам.

Керівники єврейської громади Ізраїлю на зібрані в американських євреїв гроші намагалися придбати зброю в Європі, але цьому перешкоджало американське ембарго. Лише Чехословаччина за згоди СРСР погодилась поставити зброю та боєприпаси.

14 травня 1948 р. Д. Бен-Гуріон проголосив створення Держави Ізраїль.

Палестинці, які відмовились визнавати резолюцію ООН від 29 листопада 1947 р., не зуміли створити свою державу.

Пригадайте визначення поняття «сіонізм».

Давід Бен-Гуріон проголошує створення незалежної Держави Ізраїль, Тель-Авів, 14 травня 1948 р.

Визначте, портрет якої особи висить у залі засідань.

У чому полягає символізм розміщення цього портрета саме в той день?

Особа в історії

Давід Бен-Гуріон (1886-1973 рр.) — один з лідерів сіоністського руху, один із творців Держави Ізраїль. Прем'єр-міністр Держави Ізраїль у 1948-1953, 1955-1959, 1959-1961, 1961-1963 рр. Народився у м. Плонську (нині Польща). Його батько був другом Теодора Герцля. У 1906 р. як сільськогосподарський робітник Бен-Гуріон вирушив до Палестини, де брав участь у створенні єврейської організації самооборони. У 1910 р. був призначений редактором єврейського журналу «Гаахдут» («Єдність»). Під час Першої світової війни брав участь у формуванні Єврейського легіону, одним з перших вступив до нього і служив рядовим. Після війни повернувся до Палестини і став одним із творців підпільної армії Хагана і профспілки Гистадрут. У 1935 р. Бен-Гуріона обрали головою Єврейського агентства (Сохнут). З 1948 р. він очолив Тимчасовий уряд Ізраїлю. У 1971 р., у віці 85 років, Бен-Гуріон відійшов від політичного життя і почав писати мемуари. Помер у кібуці Сде-Бокер.

1.2. Війна 1948—1949 рр.

Сусідні арабські країни також не визнали Ізраїлю і відразу оголосили йому війну. Вже 15 травня 1948 р. об'єднані збройні сили Єгипту, Трансйорданії (пізніше — Йорданія), Сирії, Іраку, Лівану, Саудівської Аравії та Ємену розпочали наступ.

Арабський легіон, найбоєздатніше військове з'єднання Трансйорданії, швидко захопив Юдею, Самарію та східну частину Єрусалима. Сирійські та ліванські війська окупували єврейські поселення на півночі. Єгипетська танкова колона перебувала в 35 км від Тель-Авіва. Проте військові підрозділи щойно створеної єврейської держави зупинили арабські армії та завдали їм поразки.

У червні 1949 р. між Ізраїлем і Єгиптом, Трансйорданією, Ліваном і Сирією було підписане перемир'я. Територію, відведену для арабської держави за рішенням ООН, захопили Ізраїль, а також Єгипет (сектор Гази) і Трансйорданія (Західний берег річки Йордан).

2. АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКІ ВІЙНИ

2.1. Війна 1956 р.

Після націоналізації в липні 1956 р. Суецького каналу президентом Єгипту Г. А. Насером єгипетська влада заборонила прохід через канал ізраїльських кораблів, а також транспортних суден, що йшли в порти Ізраїлю. Розцінивши це як акт агресії, 30 жовтня 1956 р. ізраїльські війська вторглися на Синайський півострів; їх активно підтримали війська Великої Британії та Франції.

День в історії. Арабо-ізраїльська війна.

24 канал, 14.05.2015 р.

СРСР, виступаючи вже на боці арабських держав, вимагав від Ізраїлю, Британії та Франції зупинити наступ; відповідну резолюцію було ухвалено Радою Безпеки ООН. Бойові дії припинили. Наприкінці 1956 р. Велика Британія та Франція, а в березні 1957 р. й Ізраїль вивели свої війська з єгипетської території. Контроль за кордони між Ізраїлем і Єгиптом поклали на миротворчі війська ООН.

2.2. Радянсько-арабське зближення та підготовка нової війни

Подробиці

Церемонія перекриття русла Нілу в ході 11-річного будівництва Асуанської греблі, що коштувало 11 млрд дол. США. На фото: Г. А. Насер, М. Хрущов, лідери Іраку, Південного Ємену та ін. 13.05.1964 р.

На чолі Єгипту стояв харизматичний лідер Гамаль Абдель Насер — соціаліст і панарабіст. Він мріяв про об'єднання всіх арабів в одній державі. Після Суецької кризи Насер взяв курс на зближення з Радянським Союзом. СРСР почав надавати Єгипту велику економічну та військову допомогу. Хрущов нагородив Насера орденом «Золота Зірка Героя Радянського Союзу» і Орденом Леніна. Цікаво, що під час Другої світової війни Г. А. Насер не приховував своїх пронацистських поглядів, а за свого правління він переслідував комуністів у Єгипті.

16—18 травня 1967 р. на вимогу Каїра «блакитні шоломи» ООН терміново залишили свої пости вздовж кордону. Після цього агресивна риторика арабських лідерів посилилась.

Слово політика

Абдель ар-Рахман Ареф, Президент Іраку: «Існування Ізраїлю є помилкою, яку необхідно виправити. Наша мета зрозуміла: змести Ізраїль з лиця землі».

Хусейн, король Йорданії: «...Усі арабські армії зараз оточили Ізраїль... ОАЕ, Ірак, Сирія, Йорданія, Ємен, Ліван, Алжир, Судан і Кувейт. Немає жодної відмінності між одним арабським народом й іншим, однією арабською армією і іншою».

Гамаль Абдель Насер, президент Єгипту: «Єдиним методом впливу, який ми застосуємо щодо Ізраїлю, стане тотальна війна. Ми повинні скинути євреїв у море, знищивши їх як націю!».

22 травня Насер оголосив про початок морської блокади Ізраїлю: артилерія мала топити ізраїльські судна в разі спроб проходження ними Тиранської протоки. Проте морська блокада, згідно з резолюцією Генасамблеї ООН № 3314, є актом агресії. Тому Ізраїль звернувся до країн, що гарантували безпеку єврейської держави в обмін на виведення військ із Синайського півострова в 1956 р. — США, Великої Британії і Франції. У відповідь Вашингтон і Лондон висловили «глибоке занепокоєння» і засудили акт блокади. А де Ґолль в ультимативній формі зажадав від Ізраїлю не розпочинати бойових дій першими.

Однак Ізраїль отримав привід для війни.

Наведіть інші приклади, коли держави-гаранти договорів про безпеку під час їх порушення обмежувалися «глибоким занепокоєнням».

2.3. Шестиденна війна 1967 р.

Збройні сили арабських країн значно переважали ізраїльські. У цих умовах ізраїльський уряд вирішив завдати превентивного удару. Вранці 5 червня 1967 р. ВПС Ізраїлю знищили за день 451 літак Єгипту, Йорданії, Сирії й Іраку. Втрати Ізраїлю становили 19 літаків. Завоювання панування в повітрі дало змогу ізраїльським військам розпочати успішні наземні операції. Вже 8 червня підрозділи Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) вийшли до Суецького каналу, завершивши розгром синайського угруповання єгиптян. 9 червня вогонь на єгипетському напрямку було припинено.

Ізраїльські солдати біля Стіни Плачу в Єрусалимі. До Шестиденної війни євреї не мали доступу до своєї святині. Фото: AP/EAST NEWS 09.06.1967 р.

Цього ж дня ізраїльтяни розпочали наступ проти сирійських військ, і 10 червня встановили контроль над Голанськими висотами. Сирійські війська відступили до околиць Дамаска.

Особливо запеклі бої точилися на йорданському фронті. З 5 по 7 червня ізраїльтяни встановили контроль над Східним Єрусалимом, а також над усім західним берегом річки Йордан. За 80 годин Ізраїль розгромив армії, що в кілька разів перевищували за чисельністю і оснащенням його власну, і захопив території, які в 3,5 раза були більшими за площу єврейської держави.

Слово політика

Зеєв Ханін, з інтерв'ю «Радіо Свобода» 5 червня 2017 р.

...У Ізраїлю не було іншого шансу, крім як мобілізувати всі сили і ресурси і вкотре поставити все на карту. Бо світова історія показує, що покладатися на зовнішні гарантії для ізраїльтян, як і для всіх євреїв в цілому, — ...не мало сенсу. [Після Шестиденної війни] питання про те, чи буде взагалі існувати Ізраїль або не буде„ більше не порушували.

Унаслідок дій Ради Безпеки ООН війна була припинена. СРСР і «країни соціалістичного табору» (окрім Румунії) розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. Арабські держави продовжували не визнавати право Ізраїлю на існування.

2.4. «Війна Судного дня» 1973 р.

Після Шестиденної війни Єгипет, а також Сирія та Ірак отримували величезну військову допомогу від Радянського Союзу. США надавали військову техніку Ізраїлю.

6 жовтня 1973 р., коли в Ізраїлі відзначали релігійне свято й армію, яка складалася здебільшого з резервістів, було розпущено по домівках, єгипетські війська форсували Суецький канал та вийшли на його західний берег. Так розпочалася «Війна Судного дня» (або «Війна Йом Кіпур»). Єгипетська армія прорвала ізраїльські укріплення, і отримала можливість для стрімкого просування до Тель-Авіва. На іншому фронті сирійці захопили велику частину Голанських висот. Ізраїль швидко мобілізував солдатів запасу, більшість з яких протягом 15 год були на фронті. Незабаром війська Ізраїлю перейшли в контрнаступ.

Подробиці

До складу арабської коаліції, де головну військову силу становили війська Єгипту та Сирії, також входили Алжир, Ірак, Йорданія, Марокко, Туніс, Пакистан, Судан, а також палестинці. В Єгипті діяла група радянських льотчиків. Куба спрямувала до Сирії близько 3000 солдатів.

10 жовтня на північному фронті були розбиті бронетанкові з'єднання Сирії, Іраку та Йорданії.

Уранці 14 жовтня єгипетська й ізраїльська армія зійшлися в найбільшій після Другої світової війни танковій битві. До вечора єгиптяни втратили 260 танків і 200 інших одиниць бронетехніки; ізраїльтяни на чолі з Аріелєм Шароном втратили лише близько 40 танків. Війська ЦАХАЛу форсували Суецький канал і вступили в Єгипет, захопивши 1600 км2 єгипетської території і зупинившись лише в 100 км від Каїра.

Єгипет попросив перемир'я. Бойові дії припинилися 24 жовтня на вимогу Ради Безпеки ООН і за посередництвом СРСР і США.

Голда Меїр, уродженка Києва, одна із засновниць Держави Ізраїль, пішла у відставку з посади прем'єр-міністра в 1974 р. через прорахунки розвідки і командування армії напередодні «Війни Судного дня»

Арабські країни вважають, що в 1973 р. вони перемогли, знищивши міф про непереможність армії ізраїльтян. У Єгипті 6 жовтня відзначають як День Перемоги. В Ізраїлі, навпаки, вважають, що перемогли вони, бо через 18 днів ЦАХАЛ опинився в сотні кілометрів від Каїра, Дамаск лежав перед ізраїльськими артилеристами, а арабська коаліція зазнала набагато більших втрат, ніж Ізраїль.

2.5. Мирне врегулювання між Єгиптом та Ізраїлем

Після війни новий президент Єгипту Анвар Садат переорієнтував зовнішню політику своєї країни на співробітництво із США. У 1976 р. Садат оголосив про розірвання договору з СРСР про дружбу і співробітництво; всі радянські військові покинули країну.

Незабаром А. Садат здійснив перші кроки для нормалізації відносин з Ізраїлем, що зі схваленням сприйняла ізраїльська сторона. У вересні 1978 р. А. Садат і прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін зустрілися в Кемп-Девіді, заміській резиденції президента США, і погодили текст мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем. Ізраїль погодився вивести свої війська із Синайського півострова (цей процес завершився у 1982 р.). Підписання мирного договору відбулося у Вашингтоні в березні 1979 р.

Історичне рукостискання в Кемп-Девіді

Назвіть, кого з політичних діячів на фото Ви можете впізнати.

Арабські країни вкрай негативно сприйняли ці дії Єгипту і виключили його з Ліги арабських держав, а А. Садата у жовтні 1981 р. убили ісламські терористи під час військового параду в Каїрі.

3. БЛИЗЬКОСХІДНА КРИЗА І ПАЛЕСТИНСЬКА ПРОБЛЕМА

3.1. Палестинські біженці

Після закінчення першої арабо-ізраїльської війни (1949 р.) палестинські біженці розмістилися в таборах на території Єгипту, Йорданії та Сирії. Проте лідерам цих арабських країн палестинці були потрібні передусім як приклад дій «ізраїльського імперіалізму» і «гарматне м'ясо» на випадок нової арабо-ізраїльської війни. Більшість вигнанців змушені були жити на допомогу ООН. У таких умовах ідеї боротьби з Ізраїлем за допомогою тероризму знаходили відгук серед палестинців.

На 2006 р. кількість палестинських біженців становила 4,4 млн осіб, з яких 2,5 млн жили в арабських країнах. За винятком Йорданії, жодна арабська держава не надала палестинським біженцям громадянства.

3.2. Організація визволення Палестини (ОВП)

Палестинські збройні угруповання, які сформувалися в таборах палестинських біженців, розпочали боротьбу проти Ізраїлю. Вагоме місце серед них зайняв ФАТХ (Рух за національне визволення Палестини). У 1964 р. представники ФАТХу та інших палестинських рухів утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Її метою було створення незалежної арабської держави на території всієї Палестини, що передбачало знищення Ізраїлю. У 1969 р. головою виконкому ОВП обрали очільника ФАТХу Ясіра Арафата.

У 1970-х роках палестинці розпочали терористичну війну проти Ізраїлю. Одним із найвідоміших і кривавих терористичних актів є вбивство 11 ізраїльських спортсменів і тренерів під час Олімпіади 1972 р. у м. Мюнхені (Німеччина). Проте в 1982 р. ОВП зазнала поразки у відкритому протистоянні з ізраїльською армією в Лівані, і палестинцям довелося перебратися до Тунісу. У 1987 р. на окупованих Ізраїлем унаслідок Шестиденної війни палестинських територіях ОВП вдалося підняти загальне повстання — «інтифаду» («війну каменів»).

3.3. Миротворчий процес наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст.

У 1993 р. двосторонні переговори в м. Осло (Норвегія) між Ізраїлем та ОВП завершились підписанням «Декларації про принципи», яка передбачала шляхи врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. У 1994 р. внаслідок Угод в Осло була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА).

У 1994 р. Ізраїль і Йорданія підписали повномасштабний мирний договір. Це була третя угода після Єгипту й ОВП, за якою арабська сторона визнавала право Держави Ізраїль на існування.

За посередництвом Білла Клінтона (президента США у 19932001 рр.) прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин, батьки якого походять з Київщини, та лідер ОВП Ясір Арафат підписали угоду в м. Осло, у якій обидві сторони офіційно визнали одна одну

Однак у вересні 2000 р. розпочалася друга інтифада, яка вилилася в сутички з ізраїльською поліцією та супроводжувалася серією терактів. У 2002 р. уряд Ізраїлю ухвалив рішення щодо спорудження «стіни безпеки» завдовжки 364 км, що відгороджує Ізраїль від палестинських територій. Також гостро постає проблема єврейських поселень на окупованих територіях.

У 2004 р. помер лідер палестинців Я. Арафат. Главою Палестинської автономії був обраний Махмуд Аббас (А. Мазен), який декларував припинення насильства й активізацію переговорів з Ізраїлем.

Ситуація загострилася у 2006 р. після перемоги на виборах у Палестинській автономії ХАМАСу — руху, визнаного багатьма країнами як терористичного.

5 січня 2013 р. видано указ Махмуда Аббаса, щоб надалі замість назви «Палестинська національна адміністрація» використовувати в офіційних цілях назву «Держава Палестина». Ізраїль, США та деякі інші країни це рішення не визнали.

«Палестинська автономія» (або «Палестинська держава») розділена територією Ізраїлю; одна частина — сектор Гази — контролюється ХАМАСом, інша — Західний берег ріки Йордан — ФАТХом. Ці палестинські організації перебувають у стані конфлікту між собою. Так, у 2017 р. палестинська адміністрація опублікувала заяву, у якій наголосила, що ХАМАС «перетворив сектор Гази на пекло». Гуманітарний стан в Газі погіршується. Економіка Палестинської автономії залежна від Ізраїлю, тому всі збройні конфлікти негативно позначаються на її стані. Як тиск на палестинських бойовиків ізраїльська сторона часто застосовує економічну блокаду. ХАМАС і ОВП наполягають, щоб з Гази зняли блокаду. Натомість Ізраїль вимагає припинити теракти.

Для захисту від обстрілів Ізраїль створив систему протиракетної оборони «Залізний купол». Ланцюжок насильства зазвичай виглядає так: терористичний акт проти ізраїльтян — операція зі знищення терористів та їхніх баз у секторі Гази — обстріл території Ізраїлю некерованими ракетами — удари авіації Ізраїлю по військових об'єктах бойовиків і командних пунктах ХАМАСу і Ісламського джихаду. До того жертвами обстрілів стає і мирне населення.

Складова арабо-ізраїльського конфлікту — статус Єрусалима.

Західний Єрусалим входить до складу Ізраїлю від 1948 р., у 1949 р. був проголошений столицею Держави Ізраїль.

Східний Єрусалим був захоплений у 1948 р. Трансйорданією під час арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. Саме на теренах Східного Єрусалима розташоване Старе місто і святі місця юдаїзму, християнства й іслама — Храмова гора, Стіна Плачу, Храм Гробу Господнього, Гетсиманський сад, мечеть Аль-Акса і Купол Скелі. Під час трансйорданської окупації, не визнаної більшістю країн світу, євреї не мали доступу до своїх святинь.

Сутички за Єрусалим між палестинцями та ізраїльтянами загострилися, є жертви.

ICTV, 17.05.2018 р.

Після Шестиденної війни 1967 р. Ізраїль відвоював Східний Єрусалим у Трансйорданії. Єрусалим було об'єднано під контролем Ізраїлю; віряни всіх релігій, зокрема і євреї, отримали можливість відвідувати святі місця «вічного міста». У 1980 р. Кнесет (парламент Ізраїлю) ухвалив Закон про Єрусалим, який оголосив Єрусалим «єдиною і неподільною столицею Ізраїлю». Право Ізраїлю на Єрусалим не визнала міжнародна спільнота. Натомість палестинці вважають, що Східний Єрусалим — столиця їхньої майбутньої держави.

У грудні 2017 р. президент США Дональд Трамп оголосив про визнання Єрусалима столицею Ізраїлю і заявив про намір перенести в це місто посольство США в Ізраїлі, яке досі розташовувалося в Тель-Авіві. Це рішення Трампа призвело до масових заворушень серед палестинців і викликало критику Генасамблеї ООН і світової спільноти.

Проте 14 травня 2018 р. США відкрили своє посольство в Єрусалимі. Єрусалим визнали столицею Ізраїлю ряд країн Латинської Америки та Європи. Питання про статус Єрусалима лишається невирішеним, як і увесь комплекс проблем близькосхідного врегулювання.

4. УКРАЇНА Й ДЕРЖАВА ІЗРАЇЛЬ

Ізраїль був серед перших країн, які визнали суверенну Українську державу. Дипломатичні відносини між Україною та Ізраїлем були встановлені 26 грудня 1991 р. Важливою подією у двосторонніх відносинах було впровадження у 2011 р. безвізового режиму між Україною та Державою Ізраїль.

Активно розвивається співпраця між країнами в галузі сільського господарства, у якому Ізраїль володіє передовими технологіями.

Hi-tech є одним із найперспективніших напрямів співпраці між Україною та Ізраїлем. Також серед пріоритетів співробітництва між двома країнами є медицина та сучасна освіта.

Активізувалася співпраця України з Ізраїлем у сфері озброєння та військової техніки. Від початку російсько-української війни ізраїльські медики допомагають у лікуванні поранених українських військових;

у бойовому вишколі українських бійців беруть участь ізраїльські інструктори. 21 січня 2019 р. під час візиту Президента України П. Порошенка до Ізраїлю представники двох країн підписали угоду про зону вільної торгівлі.

5. УКРАЇНА Й ПАЛЕСТИНСЬКА АВТОНОМІЯ

У 1974 р. Україна як член ООН визнала ОВП єдиним законним представником палестинського народу. У 2001 р. між Палестинською автономією та Україною були встановлені дипломатичні відносини.

Палестинська сторона зацікавлена в імпорті українських будівельних матеріалів, дерева, металу та участі України в розбудові палестинської інфраструктури, будівництві мостів, доріг, будинків. Перспективним напрямом є розвиток туризму.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Систематизуємо нову інформацію

  • 1. Коли і за яких обставин виникла Держава Ізраїль?
  • 2. Визначте причини арабо-ізраїльського конфлікту.
  • 3. Порівняйте початок і хід бойових дій під час Шестиденної війни 1967 р. та «Війни Судного дня» 1973 р.
  • 4. Зівставте результати арабо-ізраїльських війн 1948-1949, 1956, 1967 і 1973 рр.
  • 5. Проаналізуйте витоки проблеми палестинських біженців.
  • 6. Визначте причини, що сприяють появі та розвиткові терористичних організацій на Близькому Сході.
  • 7. Поясніть значення понять: Палестина, палестинці.
  • 8. Покажіть на карті територію Держави Ізраїль; територію Палестинської автономії; арабські країни, які брали участь в арабо-ізраїльських війнах.

II. Обговорюємо в групі

  • 1. Визначте економічні передумови політичної та військової нестабільності у Близькосхідному регіоні.
  • 2. Чому Шестиденну війну 1967 р. вивчають у військових академіях?

III. Мислимо творчо й самостійно

  • 1. У яких творах світової літератури описується Єрусалим? Яке місце посідає «вічне місто» у світовій історії та культурі?
  • 2. Спробуйте визначити раціональне зерно та недоречності в словах Олександра Вайлі, сенатора США: «Євреї та араби повинні вести діалог у дусі істинно християнського милосердя».
  • 3. Що з досвіду державотворення Ізраїлю може бути корисним для сучасної України?

ВАЖЛИВІ ДАТИ

травень 1948 р. — утворення Держави Ізраїль

червень 1967 р. — Шестиденна війна

жовтень 1973 р. — «Війна Судного дня»

1993 р. — утворення Палестинської автономії і палестинської адміністрації



Арабо-ізраїльський конфлікт — Вікіпедія

Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт або Арабо-ізраїльські війни — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.

Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу.

Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки в Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до територіальних домагань обох сторін на підмандатну Палестину. В ході загострення ситуації в другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна та культурна, що підсилюють міжнаціональну ворожнечу. В 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореній єврейській державі. Таким чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс у конфлікт між Ізраїлем та всіма іншими арабськими державами в регіоні. З підписанням мирної угоди з Єгиптом (в 1979 році) і з Йорданією (в 1994 році) число ворожих Ізраїлю держав скоротилося. У рамках великомасштабного арабо-ізраїльського конфлікту прийнято виділяти регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт, обумовлений, в першу чергу, зіткненням інтересів територіальних євреїв і арабів, що проживають в Палестині. В останні роки саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та відкритих збройних зіткнень в регіоні.

Позиція прибічників Ізраїлю[ред. | ред. код]

  • Сіоністський рух, на основі якого була створена держава Ізраїль, вбачає в Палестині історичну батьківщину єврейського народу, і виходить із твердження, що цей народ має право на власну суверенну державу. Це твердження ґрунтується на кількох основних принципах:
    • Принцип рівності народів: подібно іншим народам, у яких є своя суверенна держава, євреї також мають право жити в своїй країні і керувати нею.
    • Принцип необхідності захисту євреїв від антисемітизму: явище антисемітизму змушує євреїв організуватися з метою самозахисту і знайти територію, яка служила б притулком у разі повторення катастрофи Голокосту. Це можливо тільки зі створенням єврейської держави.
    • Принцип історичної батьківщини: як показують численні антропологічні й археологічні дослідження, на території Палестини починаючи з XIII століття до н. е. проживали єврейські племена, з XI по VI століття до н. е. існували єврейські держави. Переважна присутність євреїв на цій території зберігалася й після завоювання останньої єврейської держави давнини, Юдеї, вавилонським царем Навуходоносором II, протягом наступних століть з почерговим переходом земель з рук в руки, і аж до повстання Бар-Кохби в 132 році, після якого значна кількість євреїв була вигнана римлянами з країни. Але навіть після цього вигнання до V століття н. е. в Галілеї зберігалася єврейська більшість[1]. В юдаїзмі ця територія називається «Ерец Ісраель», що в перекладі означає «Земля Ізраїлю». Вона була обіцяна Якову (Ізраїлю) Богом як Земля Обітована, яку Він призначає для євреїв. З часу виникнення єврейського народу однією з основоположних і проповідуючих юдаїзмом ідей є зв'язок цього народу з землею Ізраїлю.
  • Група громадських організацій, що представляють інтереси євреїв, вигнаних з арабських країн в 1948-1970-ті рр., чиї нащадки складають до 40 % населення Ізраїлю[2], вважає, що території, отримані євреями в Ізраїлі, невідповідно менше, ніж втрачена ними в ході вигнання нерухомість, а матеріальні втрати зігнаних зі своїх земель палестинців також менше, ніж втрати вигнаних євреїв[3].

Позиція противників Ізраїлю[ред. | ред. код]

  • Арабські держави і місцеві араби спочатку були категорично проти створення держави Ізраїль на території Палестини.
  • Радикально налаштовані політичні і терористичні рухи, а також уряди деяких країн, принципово заперечують право Ізраїлю на існування.
  • З тенденцією посилення фундаменталістських настроїв в арабському світі починаючи з другої половини XX століття, арабська позиція доповнюється поширенням продиктованого релігією переконання, згідно з яким ця територія є частиною споконвічно мусульманських земель.
  • Противники і критики Ізраїлю вважають, що політика цієї держави на окупованих територіях перейшла в расизм і апартеїд, поступово позбавляючи палестинців їх землі і грубо порушуючи їх права.
  • У 2002 році Ліга Арабських Держав (ЛАГ) прийняла програму відому як «Саудівська мирна ініціатива», що висуває умову остаточного миру з Ізраїлем (див.нижче).

Період Британського мандата[ред. | ред. код]

Після створення Держави Ізраїль (1948)[ред. | ред. код]

Взаємини з арабськими країнами[ред. | ред. код]

Протягом перших десятиліть існування єврейської держави арабські країни продовжували оскаржувати легітимність її створення, а арабські націоналісти, очолювані Насером, продовжували закликати до його знищення.[7]

В 1956 році Ізраїль приєднався до секретного союзу Великої Британії та Франції, які прагнули повернути контроль над Суецьким каналом, націоналізованим Єгиптом. Після захоплення Синайського півострова в ході Суецької кризи, Ізраїль був змушений відступити під тиском США та СРСР в обмін на гарантії проходу ізраїльських суден через Суецький канал і їх виходу в Червоне море.[8]

У 1967 році Єгипет, Сирія та Йорданія стягнули свої війська до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. На півдні продовжувалися атаки бойовиків-федаїнів. У своєму виступі по радіо Насер закликав арабські держави скинути Ізраїль у море.[9] Ці дії стали для керівництва Ізраїлю приводом для превентивної атаки і початку війни (casus belli), що увійшла в історію під назвою Шестиденна війна.[10] У цій війні Ізраїль за лічені дні досяг переконливої перемоги, захопивши Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Голанські висоти. Зелена лінія 1949 року стала адміністративним кордоном між Ізраїлем і новими територіями. Межі Єрусалиму були розширені й на східну частину міста.

6 жовтня 1973 року, в Йом-Кіпур (Судний день) — найбільш священний день в єврейському календарі, коли всі віруючі євреї знаходяться в синагогах — Єгипет і Сирія одночасно атакували Ізраїль. Для уряду Ізраїлю ця війна стала повною несподіванкою. Війна Судного дня закінчилася 26 жовтня. Незважаючи на значні втрати, напад єгипетської і сирійської армій було успішно відбито ЦАГАЛом, після чого війська повернулися на колишні позиції.[11] Хоча внутрішнє розслідування результатів війни зняло з уряду відповідальність за те, що трапилося, невдоволення громадськості змусило прем'єр-міністра Голду Меїр піти у відставку.

У листопаді 1977 року відбувся історичний візит Садата до Ізраїлю, де він виступив перед Кнесетом в Єрусалимі, визнавши за єврейською державою, таким чином, право на існування.[12] Тим самим, Єгипет — найбільша і сильна у військовому відношенні арабська країна — першою порушила проголошений в 1967 році в Хартумській декларації принцип «трьох ні» — «ні» миру з Ізраїлем, «ні» — визнанню Ізраїля, «ні» — переговорам з Ізраїлем. Цей безпрецедентний акт поклав початок серйозного мирного процесу.

Візит президента Садата до Єрусалиму викликав обурення в більшості арабських країн. Уряди та ЗМІ Сирії, Іраку, Алжиру, Лівії, а також ОВП звинуватили Садата в зраді арабської справи і прислужництві «імперіалістично-сіоністської змови».[13] Йорданія та Саудівська Аравія, що зайняли спочатку нейтральну позицію, згодом приєдналися до протесту проти мирної ініціативи Садата. Разом з тим, такі арабські країни, як Судан, Марокко та Оман, надали Садату певну підтримку, а Туніс, Ємен та Сомалі не стали засуджувати Єгипет.[13]

Сирія, Йорданія та Ліван, а також представники палестинців категорично відкинули пропозицію Садата взяти участь у переговорах з Ізраїлем у рамках Каїрської конференції. Йорданія також відкинула і всі запрошення приєднатися до переговорів за посередництва США.[13]

В грудні 1977 року в Триполі глави держав «Фронта відмови»[en]: Сирії, Алжиру та Лівії, а також представники Іраку, Південного Ємену і ОВП різко засудили єгипетського президента, оголосивши політичний бойкот зустрічам Арабської ліги в Каїрі та торговий бойкот єгипетським компаніям, які будуть мати справу з Ізраїлем. Було також оголошено про «заморожування» дипломатичних відносин цих країн з Єгиптом. Єгипет, у свою чергу, розірвав відносини з цими країнами, позбавивши ОВП своєї підтримки.[13]

Рік по тому, президент США Джиммі Картер запросив А. Садата і М. Бегіна на саміт в Кемп-Девіді, щоб обговорити з ними можливість остаточного мирного договору. Переговори проходили з 5 по 17 вересня 1978 року і закінчилися підписанням у Вашингтоні двох документів, озаглавлених «Принципи для підписання мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» і «Принципи миру на Близькому Сході».[14] 26 березня 1979 року Бегін і Садат підписали у Вашингтоні мирну угоду між Ізраїлем і Єгиптом, що поклала край війні між двома державами і встановила між ними дипломатичні та економічні відносини. За умовами угоди, Ізраїль повертав Єгипту Синайський півострів і визнав «законні права палестинського народу». Було також досягнуто обопільно принципової згоди на надання автономії жителям контрольованих Ізраїлем територій до остаточного вирішення питання про їхній майбутній політичний статус.[14]

Після підписання мирної угоди між Ізраїлем і Єгиптом нова зустріч глав арабських держав ухвалила привести в дію заходи проти Єгипту, намічені раніше: Єгипет був виключений з Арабської ліги, будь-яка економічна допомога арабських країн Єгипту була припинена, ті арабські держави, які до цього моменту ще підтримували з Єгиптом дипломатичні відносини (крім Судану, Сомалі та Омана), розірвали їх. Таким чином, арабський світ виступив проти найбільшої арабської держави, що претендувала на роль його лідера.[13]

В 1979 році Ізраїль вивів всі свої війська та евакуював поселенців з Синайського півострова.

7 червня 1981 року, в ході операції «Опера», ізраїльська авіація розбомбила на території Іраку недобудований ядерний реактор «Осірак». Це військове вторгнення було засуджено резолюцією 487 радбезу ООН.[15]

В 1982 році Ізраїль втрутився в Ліванську громадянську війну для того, щоб знищити бази ОВП, з яких велися атаки на Ізраїль і проводився обстріл північної частини країни. Ця операція була названа «Мир Галілеї», але згодом отримала назву Перша ліванська війна. У результаті ізраїльського вторгнення загинуло, за ліванськими даними (газета «Ан-Нахар»), 18 000 осіб, з яких більше половини — комбатанти (бойовики ОВП, сирійські військовослужбовці та інші), що становить приблизно 13 % загиблих в ході громадянської війни в Лівані.[16]. В 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, крім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року.

В 1994 році була підписана Ізраїльсько-йорданська мирова угода, що зробило Йорданію другою арабською країною, якій вдалося нормалізувати відносини з Ізраїлем.[17]

У 2000 році прем'єр-міністр Егуд Барак вивів війська з Південного Лівану.

У 2002 році Ліга Арабських Держав (ЛАГ) прийняла програму відому як Саудівська Ініціатива. У ній ЛАГ пропонує Ізраїлю відступити з окупованих ним у ході Шестиденної війни територій до кордону 1967 року, визнати Палестинську державу на території західного берега річки Йордан та сектора Газа зі столицею в Східному Єрусалимі та подбати про справедливе вирішення проблеми палестинських біженців. У відповідь на ці дії Ізраїлю, країни члени ЛАГ зобов'язуються вважати арабо-ізраїльський конфлікт закінченим, визнати Ізраїль, укласти з ним мир і встановити дипломатичні відносини[18]. Ізраїль станом на кінець 2009 року досі не дав офіційної відповіді на цю пропозицію.

12 липня 2006 року ліванська шиїтська терористична організація Хезболла, підтримувана Сирією та Іраном, запустила кілька ракет по ізраїльських населених пунктах і атакувала позиції ізраїльських військ.[19][20] [21] [22] [23] [24] [25] Бойовики Хезболли перетнули ізраїльський кордон, захопивши двох солдатів в заручники. Провокаційні дії Хезболли розпалили Другу ліванську війну. Під тиском ООН конфлікт закінчився припиненням вогню. Після закінчення війни начальник ізраїльського генштабу Дан Халуц пішов у відставку.[26]

У травні 2008 року стало відомо про непрямі переговори з Сирією в Туреччині,[27] які були перервані в грудні 2008 року у зв'язку з початком операції «Литий Свинець» в секторі Газа.

Взаємини з палестинськими арабами[ред. | ред. код]
Від Шестиденної війни 1967 року до «Угод в Осло» 1993 року[ред.

Шестидневная война 1967 года | Wilson Center

Перейти к основному содержанию

ЗакрытьПоискПоиск

  • ТемыОткрыть / Закрыть
    • Избранные темы
      • USMCA
      • Коронавирус
      • 5G
      • Конкуренция великих держав
      • Polar
      • 0
      • Правило холодной жизни 5 0005
      • Правило 50005 Правило 50005 Правило 5 0005 Правило
      • Правило 50005 Правило 50005 Правило 5255 Правило 5255 Правило 5255 Правило 5305 Правило 5305 Правило 5305 Правило 5255 Правило 5255 Война
      • Разрешение конфликтов и миростроительство
      • Демократия
      • Борьба со стихийными бедствиями
      • Экономика и глобализация
      • Образование
      • Новые технологии
      • Энергетика
      • Окружающая среда
      • Продукты питания и сельское хозяйство
      • Пол
      • Глобальное здравоохранение
      • Глобальное управление
      • Глобальное управление
      • Управление
      • История
      • Права человека
      • Международное развитие
      • ИГИЛ
      • Миграция
      • Население
      • Безопасность и оборона
      • Общество и культура
      • Урбанизация
      • U.S. Внешняя политика
      • Уилсон @ 50
      • Женское лидерство
    • РегионыОткрыто / Закрыто
      • Арктика / Антарктика
      • Африка
      • Азия
      • Европа
      • Латинская Америка
      • Ближний Восток и Северная Африка
      • Северная Америка
      • Россия и Евразия
    • ПрограммыOpen / Close
      • Africa Program
      • Asia Program
        • Hyundai Motor-Korea Foundation Центр корейской истории и государственной политики
      • Канадский институт
      • Отношения Конгресса
      • Глобальная европейская программа
      • Глобальная программа риска и устойчивости
        • Программа изменения окружающей среды и безопасности
        • Инициатива охраны материнства
        • Лаборатория устойчивого развития городов
      • Программа
      • по истории и государственной политике
          Проект
        • по истории международной холодной войны
        • Проект по международной документации Северной Кореи
        • 9005
        • Международный исторический проект по ядерному распространению
      • Институт Кеннана
      • Институт Киссинджера в Китае и Соединенных Штатах
        • Китайский экологический форум
      • Латиноамериканская программа
    .
    Опрос о правовой основе превентивной войны Джона Квигли
    Полезная короткая книга.

    5 июня 1967 года Израиль начал то, что для всех целей выглядело как агрессивная война против Египта. Сначала он явно лгал о том, что подвергся нападению - имея в виду некоторые израильские деревни, предположительно обстрелянные египетской армией, - чтобы получить время для своего военного прогресса. Когда ложь стала очевидной для всех, что произошло в основном в течение нескольких дней, она переключилась на концепцию «упреждающей самообороны», нового понятия в международном праве.Миф об израильском самоопределении

    Полезная короткая книга.

    5 июня 1967 года Израиль начал то, что для всех целей выглядело как агрессивная война против Египта. Сначала он явно лгал о том, что подвергся нападению - имея в виду некоторые израильские деревни, предположительно обстрелянные египетской армией, - чтобы получить время для своего военного прогресса. Когда ложь стала очевидной для всех, что произошло в основном в течение нескольких дней, она переключилась на концепцию «упреждающей самообороны», нового понятия в международном праве.Миф об израильской самообороне зародился и действительно имеет потрясающе прочную основу, поэтому книга Куигли очень пригодится.

    Куигли подробно разбирает все аспекты мифа. Он показывает, что (1) даже если мы примем во внимание египетское и сирийское владение краем и воинственную риторику, ни один из них не готовил вторжение и, более того, израильтяне знали об этом; (2) закрытие Тиранского пролива - технический casus belli - не только не представлял собой «блокаду» и «удушение» в каком-либо значимом смысле (таком как, например, удушение Израилем Газы), поскольку экономические последствия для Израиль был ничтожен, но Египет, возможно, был юридически оправдан, чтобы закрыть проливы; (3) Израильтяне и США хорошо знали о своем военном превосходстве и ожидали, что война закончится через несколько дней - так много для мифов о Давиде и Голиафе; и (4) тот факт, что Совет Безопасности и Генеральная Ассамблея формально не призывали к агрессии Израиля, является результатом политических соображений, и, по правде говоря, в основном все считали это агрессией, но считали, что называть ее таковой политически «бесполезно».Чтобы добавить оскорбление ране, одна страна, которая навсегда потеряла территорию, - Иордания - была наименее готова вступить в конфликт, и ее действия - в основном коллективная самооборона в знак солидарности с Египтом - были в основном мотивированы внутренними проблемами (поскольку Иордания принимала ООП в то время, которое пользовалось массовой поддержкой).

    Для всех целей война 1967 года была агрессивной войной и - теперь мы знаем - фактической завоевательной войной, которую Израиль решил вести, и частично - в том, что касается молодых израильских военных кадров (Шарон является ярким примером) - хотел вести.

    С точки зрения существующего международного права, это был преступный акт, который не только остался безнаказанным, но и создал мифологию, которая стала основой для оправдания других преступных действий, совершенных в аналогичных «упреждающих» рамках (вторжение в Ирак является один, но Куигли услужливо упоминает, например, о бомбардировке завода в Аш-Шифе и так далее).

    Конечно, было бы ошибкой возлагать ответственность за это ослабление международного права на Израиль. Рамки для войны в правопорядке после Второй мировой войны, конечно же, рассматривались как слишком ограничивающие, особенно со стороны сильных в военном отношении стран (Суэцкая война 1956 года является другим очевидным примером).Есть определенные особенности в отношении Израиля - это был очень поздний западный проект поселенцев-колониалов, который в 20-м веке возник с его множеством неразрешимых противоречий - но, с другой стороны, это просто оказалось, что это легальное расширение окна для ведения Война, которая отныне будет доступна и другим, от Америки Буша до России Путина, разыгралась. В том же духе, это потенциально может быть этап, на котором начнется разворот этой тенденции. Но пессимист во мне на самом деле не убежден, что потребность военно-влиятельных государств в ведении войн в конечном итоге не возобладает.

    Советский Союз и шестидневная война: откровения из польских архивов
    Перейти к основному содержанию

    ЗакрытьПоискПоиск

    • ТемыОткрыть / Закрыть
      • Избранные темы
        • USMCA
        • Коронавирус
        • 5G
        • Конкурс великой державы
        • Верховенство закона
        • Торговля дикими животными
      • Холодная война
      • Урегулирование конфликтов и миростроительство
      • Демократия
      • Управление стихийными бедствиями
      • Экономика и глобализация
      • Образование
      • Новые технологии
      • Энергетика
      • Окружающая среда
      • Окружающая среда
      • Сельское хозяйство
      • Пол
      • Глобальное здравоохранение
      • Глобальное управление
      • Управление
      • История
      • Права человека
      • Международное развитие
      • ИГИЛ
      • Миграция
      • Население
      • Безопасность и защита
      • Общество и Культура
      • Урбанистика
      • У.S. Внешняя политика
      • Уилсон @ 50
      • Женское лидерство
    • РегионыОткрыто / Закрыто
      • Арктика / Антарктика
      • Африка
      • Азия
      • Европа
      • Латинская Америка
      • Ближний Восток и Северная Африка
      • Северная Америка
      • Россия и Евразия
    • ПрограммыOpen / Close
      • Africa Program
      • Asia Program
        • Hyundai Motor-Korea Foundation Центр корейской истории и государственной политики
      • Канадский институт
      • Отношения Конгресса
      • Глобальная европейская программа
      • Глобальная программа риска и устойчивости
        • Программа изменения окружающей среды и безопасности
        • Инициатива охраны материнства
        • Лаборатория устойчивого развития городов
      • Программа
      • по истории и государственной политике
          Проект
        • по истории международной холодной войны
        • Проект по международной документации Северной Кореи
        • 9005
        • Международный исторический проект по ядерному распространению
      • Институт Кеннана
      • Институт Киссинджера в Китае и США
    .
    военных историй: журналисты войны во Вьетнаме делятся примерами мужества - 1967

    Военные корреспонденты времен Вьетнама были одеты в форму, ели полевые рационы и разделяли многие лишения и опасности обычных воинов.

    Пять десятилетий спустя их ряды истощаются, но те, кто остаются, все еще рассказывают истории о «последней хорошей войне» для боевых журналистов.

    Когда весной 1966 года Роберт Ходьерн приехал во Вьетнам в качестве 21-летнего фрилансера, его считали самым молодым аккредитованным иностранным корреспондентом в стране.

    «У меня никогда не было опубликованной фотографии», - вспоминает он в телефонном интервью. «Тот факт, что кто-то, похожий на меня, мог получить полномочия и зарабатывать на жизнь в качестве иностранного корреспондента, говорит о том, насколько откровенными и бесполезными были вещи для журналистов».

    Аккредитованные журналисты во Вьетнаме свободно общались с военнослужащими и подавали сообщения о конфликте без цензуры Открытая дверь для прессы была визитной карточкой войны.

    «Это единственная война в США.С. участвовал там, где журналисты не подвергались цензуре, и это была последняя хорошая война для журналистов », - сказал Ходьерн.

    В те дни журналистам было просто заезжать на военном самолете США и связываться с передовыми подразделениями.

    «Как корреспондент, вы могли бы выйти и взмахнуть вертолетом или самолетом, а также взлететь и отправиться куда угодно», - сказал Джим Шоу, гражданское лицо, которое в 1966 году искало назначение для наблюдения за 10 сотрудниками в сайгонском бюро «Звезды и полосы». ,

    Он сказал, что Ходьерн сражался со всеми крупными американскими подразделениями во Вьетнаме, «от ДМЗ до Дельты».

    «У ворчаний был такой же темный юмор, как и у меня», - сказал он. «Я восхищался их способностью терпеть. Я сделал карьеру, чтобы американцы понимали, через что проходят эти молодые мужчины и женщины, когда мы отправляем их на войну ».

    Установка в

    Жизнь журналиста, работающего во Вьетнаме, временами была сюрреалистична.

    По словам Ходьерна, в обычный день он, возможно, проснулся в своей квартире в Сайгоне, сбил немного кофе и бублик, направился в аэропорт, чтобы совершить полет в джунгли, связанный с подразделением, наблюдал за дракой и ездил на вертолете обратно в Сайгон.

    Репортеры не могли подавать документы прямо с поля битвы, как сегодня. Во Вьетнаме они позвонили по счетам с ближайшей базы в США или вернулись в Сайгон для подачи.

    «Сложно было вернуться в Сайгон как можно быстрее», - сказал Ходьерн. «Вы должны были нести свой фильм или передать его пилоту, и иногда он делал это, а иногда нет. Сохранение пленки в сухом виде, когда она была снята с камеры, было еще одной проблемой ».

    Ходьерн был так впечатлен войсками, которые он встретил во Вьетнаме, что он вернулся в Штаты, присоединился к армии и снова оказался на войне репортером «Звезд и полос» в 1969 году.

    В эпоху до появления социальных сетей и интернета телефонные звонки в США были редкими и дорогими. Большая часть связи со штаб-квартирой осуществлялась через телекс - машину, которая отправляла и получала печатные текстовые сообщения.

    «Во Вьетнаме вы чувствовали себя далеко от дома», - сказал лауреат Пулитцеровской премии Питер Арнетт, проработавший 13 лет в Ассошиэйтед Пресс во Вьетнаме, начиная с 1962 года.

    По словам Шоу, сотрудники «Звезд и полос», даже гражданские лица, носили форму во Вьетнаме, хотя в этом не было необходимости.

    Арнетт вспоминает, что другие журналисты покупали униформу на черном рынке. «Мы были очень похожи на обычных солдат, когда покрывали их», - сказал он.

    Репортеры проводили дни или недели в компании пехотных подразделений, свободно общаясь с мужчинами и офицерами.

    «Мы могли написать все, что хотели», - сказал он. «Однако вырезки из наших историй, опубликованных в американских газетах и« Звездах и полосах », будут возвращены к хрюканью их родственниками, и солдаты узнают, что мы говорили о войне, через несколько недель.Поскольку мы полагались на частое возвращение к одним и тем же исключительным военным снаряжениям, мы, понятно, будем осторожны, чтобы быть точными в наших наблюдениях », - сказал Арнетт.

    Временами возникало напряжение между талантливыми молодыми военными журналистами - некоторых из них посылали в «Звезды и полосы» прямо из развернутых подразделений - и руководством, вспоминал Ходьерн.

    Он сказал, что ему угрожали военным судом, когда он написал историю о солдатах 23-й «Американской» пехотной дивизии, которые отказались сражаться.

    Часть о лагере спецназа, которая была почти захвачена, также получила некоторый отклик, сказал он.

    «Сотрудники по связям с общественностью утверждали, что он не был в осаде, но я был там в ТОС (Центре тактических операций), поэтому я знаю, что происходит», - сказал он, напомнив, что артиллерия была вызвана на каждую клетку вокруг лагеря. отразить атаку.

    Потери и обиды

    По мере увеличения численности войск США, жажда новостей о войне со стороны американской общественности возросла, и сотни журналистов были направлены для освещения боевых действий.

    Ник Тернер, который работал в информационном агентстве Reuters в Сайгоне в течение трех лет с 1962 года и оставался фрилансером до 1971 года, сказал, что он мало что знал о Вьетнаме до того, как попал туда.

    «Об этом было не так много книг, и в 1962 году не было Google», - сказал он.

    Работа Тернера привела его к соседям Вьетнама в Юго-Восточной Азии, которые также боролись за сдерживание коммунистических мятежей, спонсируемых Советским Союзом и Красным Китаем.Существовали опасения, что в случае падения Вьетнама другие капиталистические режимы в регионе рухнут, как домино.

    Переломный момент наступил в 1965 году, когда Индонезия - крупнейшее домино в «теории домино» - сорвала попытку захвата власти коммунистами. В том же году американские войска сражались с северными вьетнамцами в тупике у Плей-Ме и Иа Дранга, что, по его словам, было по сути победой американцев.

    «Американцы достигли своей цели - остановить коммунистическое продвижение в Юго-Восточной Азии», - сказал он.«Они достигли того, чего хотели во Вьетнаме, но оставались слишком долго».

    Во время экскурсии по лаосской границе Тернер спросил командующего вооруженными силами США во Вьетнаме генерала Уильяма Уэстморленда, почему он не подражает успешной тактике Великобритании в Малайзии, где коммунистическое восстание было избито небольшими частями, живущими среди местного населения.

    «Американцы делали все с вертолетами, самолетами и артиллерией и доставляли мороженое в полевые войска», - вспоминает Тернер.«Когда компания на местах столкнулась с проблемой, был вызван тяжелый материал. Это вызвало много жертв и недовольства среди вьетнамцев».

    Уэстморленд утверждал, что его руку принуждают политики, отвечающие родителям призванных солдат, сказал Тернер.

    «Великое братство»

    Общественное внимание к Вьетнаму возросло до предела, поскольку конфликт и потери увеличились в конце 1960-х годов. Американские газеты и вещатели вкладывали значительные средства в освещение военных событий, делая ежедневные истории с поля боя.

    Некоторые истории и образы из Вьетнама оставили неизгладимые впечатления в американской психике.

    Кто бы мог забыть пулитцеровскую фотографию Малкольма Брауна о самосожжении монаха на Сайгонской улице в 1963 году; Изображение Ника Ута 1972 года, когда девушка сожгла напалмом для Ассошиэйтед Пресс; или фотография Эдди Адамса, где начальник полиции казнил вьетнамского заключенного.

    Некоторые из журналистов во Вьетнаме стали нарицательными, например, лауреат Нобелевской премии Джон Стейнбек, работавший там в «Дне новостей» в 1968 году.

    Гонзо-журналист Хантер Томпсон также появился в Сайгоне в апреле 1975 года, за шесть дней до того, как южно-вьетнамская столица пала перед коммунистами. По словам Арнетта, Томпсон был назначен для начинающего журнала «Роллинг Стоун», но, похоже, находился за пределами своей глубины в городе, находящемся на грани краха. Он вернулся домой через несколько дней после приезда.

    Вьетнамские корреспонденты пошли по стопам журналистов, освещавших вторую мировую и корейскую войны, сказал он.

    «Мы были частью великого братства, которого я не видел с тех пор», - сказал Арнетт.

    Сегодняшние ограничения

    Открытое освещение в прессе войны во Вьетнаме было расценено властями как политически необходимое для сохранения общественной поддержки проекта. По словам Арнетта, сегодняшние вооруженные силы, состоящие из добровольцев, означают, что поддержка менее важна, а это означает, что журналистам предоставляется меньше доступа к полю боя.

    «Случайная близость вьетнамских лет между журналистами и солдатами сменилась настороженной терпимостью со стороны СМИ», - сказал он. «Лишь немногие встроенные журналисты постоянно проживают в подразделениях, потому что новостные организации не получают таких историй, которые представляют реальную ценность для читателей и зрителей.”

    Некоторые обвиняли прессу в провале во Вьетнаме.

    Ведущий CBS Вальтер Кронкайт, который посетил Вьетнам в 1968 году и в шоке от разрушений, вызванных наступлением Тета на Север, объявил войну «застрявшей в безвыходном положении», часто приписывают превращение американского народа в войну.

    Репортеры, освещавшие Вьетнам, были сосредоточены на важных историях, таких как войска, участвующие в боевых действиях или неисправное оружие. По словам Арнетта, было много историй об успехах и храбрости на поле боя, но редакторы не интересовались сплетнями в те дни.

    «Общение с девушкой из Красного Креста - это не история, а командир, сообщающий, что его люди отказываются сражаться, - это новость», - сказал он.

    Опыт работы в Ираке и Афганистане дает Арнетту хорошее представление о том, как с годами менялись репортажи о войне.

    «Требуется, чтобы писатель и фотограф как можно ближе подошли к действию. Рассказы очевидцев о действиях остаются наиболее значимым сообщением о войнах.Что меняется от эпохи к эпохе, так это важность конфликта, который освещает репортер, и аппетит рынка к опасному освещению », - сказал он.

    Длительные впечатления

    Война осталась с корреспондентами эпохи Вьетнама. Арнетт написал несколько книг о конфликте. Его контракт с CNN не был возобновлен после того, как он работал над спорной историей о операции Tailwind во Вьетнаме в 1970 году

    Он был показан в 1998 году. Позже он был уволен из NBC после того, как дал интервью государственному иракскому телевидению в 2003 году.

    Тернер работает над собственной книгой. Ходьерне поддерживает связь с ветеранами Вьетнама и время от времени посещает встречи.

    На фотографии, которую Ходьерн сделал в патруле, изображен штаб армии. Сержант Джо Мюзиал, сбитый вражеским огнем рядом с убитыми и ранеными товарищами.

    «Его прозвище было сержант. Рок », - вспоминает он. «Он совершил три тура по Вьетнаму и был награжден двумя Серебряными Звездами и тремя Бронзовыми Звездами» и тремя Пурпурными Сердцами.

    После войны Ходьерн связался с Мюзиалом и собрал воедино свою историю из интервью с военными, с которыми он служил во Вьетнаме.

    «Он был провалом гарнизона», - сказал он. «Он ввязывался в драки, напивался и попирался (по званию), но давал ему потерять себя на поле битвы, и он был адом на колесах. Такие парни не очень хорошо выживают в мирное время ».

    Он написал о встрече с Мюзиалом, которому тогда было 65 лет, и страдающим от рака легких.

    После войны Musial начал работать на нефтяных вышках в Мексиканском заливе и потерял ногу в результате несчастного случая там. Он использовал поселение и свою армейскую пенсию, чтобы купить дом в сельской местности на юго-западе Мичигана.

    История, написанная для Reader's Digest в 2002 году, заканчивается следующей строкой:

    «... Звонок пришел холодным днем. Джо Мюзиал, сержант Скала, умершая рано утром 11 ноября 2001 года. День ветеранов ».

    В эти дни Ходьерне все еще поддерживает связь с другими ветеранами Вьетнама.

    «Вероятно, не проходит и недели, когда я получаю случайный контакт от ветерана Вьетнама, который видел мои материалы в Интернете», - сказал он.

    Арнетт сказал, что у него не было психологических проблем в результате его военного опыта и приписывает это его «крепкому» воспитанию и твердой вере в его миссию. Однако его самые стойкие воспоминания о войне - о погибших там коллегах. Фотографы Анри Хью и Ларри Берроуз погибли, когда их вертолет был сбит над Лаосом в 1971 году.

    Репортеры Бернард Фолл был убит минами в 1967 году, а Джон Кантвелл был застрелен в засаде во Вьетнаме в 1968 году.

    Более 60 журналистов, работающих в западных СМИ, были убиты в бою во время войны.

    «Они делали все, чтобы достичь тех профессиональных целей и успеха, которые, по их мнению, стоили, чтобы получить информацию о происходящем. Их примеры мужества и преданности журналистике вдохновляли меня на протяжении многих лет », - сказал Арнетт.

    [email protected]
    Twitter: @ sethrobson1

    ,

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *