Содержание

Битва під Дубном — Вікіпедія

Битва під Дубном
Друга світова війна

Тільки 22-й мехкорпус за п'ять днів боїв втратив 119 танків.
На фото: горить підбитий радянський легкий танк БТ-7
Дата: 23—29 червня 1941 року
Місце: Трикутник Дубно—Луцьк—Броди
Результат: Німецьке командування зуміло відбити контрудар Червоної армії і завдати поразки військам Південно-Західного фронту.
Сторони
СРСР Третій Рейх
Командувачі
Михайло Кирпонос

uk.wikipedia.org

Міф 14. Найбільша танкова битва війни відбулася під Прохоровкою у 1943 році

Прохоровка — селище міського типу, районний центр Бєлгородської області, у районі якого 12 липня під час Курської битви 1943 року відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни.

«Военный энциклопедический словарь», 1984 рік

Суть міфу

Найбільша танкова битва Другої світової війни відбулася влітку 1943 року під Прохоровкою. У ній зійшлися до 1 200 танків та самохідних артилерійських установок. Втрати сторін склали близько 700 танків. Німецькі сили було розбито, а їхні залишки перейшли до оборони. Це стало переломним моментом Битви на Курській дузі.

Факти стисло

Найбільша танкова битва німецько-радянської війни відбулася улітку 1941 року на території Західної України. Вона тривала тиждень у районі міст Дубно, Броди та Луцьк. У ній брали участь понад 3 000 радянських та більше 700 німецьких танків та самохідних артилерійських установок — САУ. Ця битва закінчилася ганебною поразкою радянських військ.

Факти докладніше

Традиційно найбільшою танковою битвою Другої світової війни прийнято вважати бій під Прохоровкою влітку 1943 року. За офіційною радянською версією у ній з обох сторін було задіяно до 1 200 танків та САУ. Німецькі сили було знищено, їхні залишки змушені були перейти до оборони, і це стало переломним моментом у Битві на Курській дузі.

Акцентуючи увагу на битві під Прохоровкою, радянська пропаганда залишає за лаштунками іншу танкову битву. Вона відбулася влітку 1941 року на території Західної України у районі міст Дубно, Броди та Луцьк. Але за радянських часів шукати подробиць про неї було справою марною. Якщо в офіційній історіографії вона і згадувалася, то лише мимохідь.

На сторінках «Військового енциклопедичного словника» під редакцією начальника Генштабу СРСР Миколи Огаркова танкова битва 1941 року є такою собі «білою плямою».

Радянський танк Т-34 з 8-го механізованого корпусу 26 армії Південно-Західного фронту, підбитий в районі м. Дубно німецькими 111-ю дивізією і полком «Герман Ґерінґ»

Офіційне видання Інституту історії СРСР «Радянський Союз у роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945» присвячує їй лише одне речення:

«…контрудари по військах 1-ї німецької танкової групи вилилися у великі танкові бої у обширному районі Луцьк, Броди, Рівне, Дубно, які тривали до початку липня та призвели до зриву запланованих гітлерівським командуванням строків захоплення Києва

».

Так само небагатослівно згадували про неї у мемуарах і радянські воєначальники.

Між тим, порівняння лише кількості задіяної техніки буде явно не на користь Прохоровки. Судіть самі.

Бій під Прохоровкою тривав лише один день. Битва у районі Дубно —Броди — Луцьк розтягнулася на цілий тиждень — з 23 до 30 червня 1941 року.

З радянського боку у ній брали участь 5 механізованих корпусів, а це — більше 2 800 танків.

Німці протиставили цій армаді свої чотири дивізії, які мали 585 танків та САУ.

Потім на допомогу сторонам прийшли ще одна радянська (325 танків) та одна німецька (143 танки) танкові дивізії.

Тож загалом у битві брали участь більш ніж 3 000 радянських та понад 700 німецьких танків і САУ. У Битві під Прохоровкою сили сторін були майже утричі менші.

У чому ж причина того, що танкова битва на Західній Україні залишилася майже непоміченою радянською історіографією?

Ще увечері 22 червня війська радянського Південно-Західного фронту отримали завдання оточити та знищити німецьке угрупування у районі Володимира-Волинського та Дубна, а вже 24 червня зайняти район польського міста Люблін. Координувати дії фронту особисто прибув начальник Генштабу Георгій Жуков.

Проте радянські танкові з’єднання вступили у бій розрізнено, й їхні контратаки захлинулися. Війська не отримали підкріплення та потрапили в оточення. 29 червня командування віддало наказ на відхід практично знекровлених механізованих корпусів. Наступного дня розпочався загальний відступ, який більше нагадував утечу.

Загалом з радянського боку було знищено понад 2 500 танків. Надзвичайно великими були також небойові втрати техніки. В окремих частинах вони сягали 40-80%! Німецькі втрати були значно скромнішими — усього 260 бойових машин. Причому переважна частина цих танків та САУ після ремонту знову повернулися у стрій.

Жодної з поставлених цілей радянські сили у цій битві не досягли. Незважаючи на кількісну перевагу, вони відкотилися назад до лінії давнього радянсько-польського кордону. Вже за кілька днів німецькі війська прорвали нашвидкуруч організовану там лінію оборони і 10 липня вступили до Житомира.

Покинуті радянські танки 67-го танкового полку 34-ї танкової дивізії, район Дубна, червень 1941 р.

Радянська пропаганда стверджувала, нібито на початку війни Вермахт за кількістю та якістю танків значно переважав Червону армію (докладніше про це — у міфі 11). Через це багато хто й досі вірить, що погано озброєні радянські бійці зупиняли армади німецьких танків зв’язками гранат або ж просто пляшками з запальною сумішшю. Вписати у цю картину велику танкову битву червня 1941 року було складно. Так само складно було пояснити, чому ця битва закінчилася такою ганебною поразкою, якщо нею керував сам майбутній «Маршал Перемоги» Жуков.

Ось чому танковій битві у районі Дубна, Луцька та Бродів не знайшлося належного місця в офіційній радянській історії війни.

Сергій Рябенко

Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”

Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.

“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.

Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.

“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.

Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.

www.ww2.memory.gov.ua

Як Жуков "спалив" п'ять радянських мехкорпусів у перший тиждень війни

Цю сторінку історії в Москві згадувати не люблять, роблять це дуже побіжно, в загальному контексті поразок. Адже велика танкова битва під Дубном мала всі шанси стати переломною у ході щойно початої війні з Рейхом.

Тaнкове побїще під Дубном (відоме також як битва під Бродами, битва за Дубно—Луцьк—Броди) — чомусь на довгі роки було скромно забуте радянськими істориками та пропагандистами. «Броньований кулак» Червоної Армії, котрий кинувся в шалену контратаку проти групи армій «Південь», за різними оцінками переважав сили ворога у 3-6 разів, зазначають Патріоти України.

Упродовж 23-29 червня 1941 р. на ділянці Броди – Луцьк – Дубно відбувалася наймасштабніша за всю Другу світову війну танкова битва між Першою танковою групою групи армій «Південь» вермахту і радянськими механізованими корпусами Південно-Західного фронту. З радянського боку у ній брали участь 3 356 (за іншими підрахунками 2500, 4201) танків (5 механізованих корпусів), а з німецького – 728 танків (за іншими підрахунками 600 танків) та САУ (чотири дивізії).

На початку війни 22 червня 1941 р. німці мали 6 852 броньовані машини, включаючи танки серії PzI (що доцільніше вважати танкетками) та французькі і чеські трофейні танки. На цей час у РСЧА налічувалося 25 886 танків, включаючи 1 225 танків Т-34 і 636 танків КВ-1 і КВ-2, тобто 1 861 танк, броню якого не могли пробити німецькі танки і протитанкова артилерія. Напередодні війни з СРСР німці взагалі не підозрювали про танковий потенціал СРСР, а про існування танків Т-34 і КВ довідалися безпосередньо на полі бою.

У перші години війни на Південно-Західному фронті несподівано для радянського командування гітлерівці завдали головного удару 1-ю танковою групою Е.Клейста на Луцьк. У випадку розвитку успіху німців у пастку потрапляли три радянські армії, що перебували на львівському виступі — 6-а, 26-а та 12-а. Ламаючи опір радянських військ, наступаюче угрупування вже 23-го червня захопило Володимир-Волинський і розгорнуло наступ на Луцьк, а наступного дня між радянськими 5-ю і 6-ю арміями утворився 50-кілометровий розрив.

Нарком оборони С.Тимошенко віддав наказ про контрудар по противнику, що вклинився в радянську оборону і намагався прорватися на Рівне. Для безпосереднього керівництва цією операцією до штабу Південно-Західного фронту в Тернопіль прибув начальник Генерального штабу Г.Жуков. Планувалося створити пів­нічну ударну групу у складі 22-го, 9-го і 19-го механізованих корпусів та 19-го стрілецького корпусу і південну ударну групу (4-й, 8-й, 15-й мехкорпуси та 37-й стрілецький корпус). Північній ударній групі з району Луцька, а південній з району Бродів належало вдарити по флангах наступаючого німецького угруповання, розгромити його і вийти в район польського міста Любліна. Сил для цього біло більш ніж достатньо. Крім вказаних мехкорпусів, Південно-Західний фронт мав у своєму складі 24-й і 16-й мехкорпуси, а всього їх було 8 із загальною чисельністю понад 4 тисячі танків, з яких 761 були найновішими (Т-34 і КВ). До речі, вони становили 50 відсотків загальної кількості нових танків Червоної Армії. Німецька група армій «Південь» мала 799 танків, а безпосередньо у Е.Клейста їх було 624. Червона Армія також мала чисельну перевагу в особовому складі, артилерії та авіації.

У результаті раптового німецького повітряного удару по двадцяти трьох летовищах фронту радянська аві­ація втратила в перший день війни понад 250 літаків. Але і після цих великих втрат чисельна перевага авіації фронту була майже п’ятиразовою. На жаль, командування не зуміло її використати. Багато аеродромів прикордонної зони було захоплено у перші години війни. Не була організована належна повітряна розвідка і взаємодія авіації з сухопутними військами. Радянські танкові з’єднання змушені були вести бої без авіаційного прикриття. Крім того, броньовані частини були дислоковані за сотні кілометрів один від одного і на їх зосередження потрібен був час.

Командуючий Південно-Західним фронтом М.Кирпонос, не чекаючи зосередження всіх корпусів, вирішив завдавати ударів по противнику по мірі їх підходу до лінії фронту. Та ніхто в Ставці і не дозволив би йому «впадати в паніку» і переходити до оборони. Всі спроби начальника штабу фронту генерала М.Пуркаєва заговорити про оборону викликали гнів­ну реакцію головного «політкомісара фронту» Н.Вашугіна. Крім того, на контрударі наполіг генерал армії Г.Жуков.

Прологом цієї багатоденної битви була спроба вже 22 червня контратакувати противника силами 4-го мехкорпусу — наймогутнішого броньованого з’єднання фронту, що за кількістю машин переважало всі німецькі танкові сили групи армій «Південь». Але, будучи розпорошеним і воюючи на фронті понад сто кілометрів, корпусу досягти успіху не вдалося.

Початком битви можна вважати ранок 23 червня, коли в бій вступили підрозділи 10-ї танкової дивізії 15-го механізованого корпусу. Наступаючи на Радехів, командири і бійці діяли грамотно і завдали відчутних втрат 48-му моторизованому корпусу Клейста. На жаль, цей успіх не був своєчасно підтриманий головними силами, а Радехів було знову захоплено німцями.

На другий день вступили в бій частини 22-го мехкорпусу, вдаривши з північного напрямку. Діючи ізольовано, без підтримки авіації й піхоти, їхні бійці, проявляючи ініціативу і героїзм, збили наступаючий темп агресора. Корпус зазнав значні втрати, а його командир, генерал С.Кондрусєв, загинув. Проте перша танкова група, незважаючи на втрати, як лезо ножа продовжувало проникати в радянську оборону.

Зустрівши великий опір у напрямку Луцьк-Рівне, втративши частину живої сили і техніки, фашисти зосередили свої зусилля південніше на 8-й і 19-й мехкорпуси генералів Рябишева і Фекленка.

В найскрутнішому становищі опинився 8-й мехкорпус. В ході перших боїв це добре укомплектоване механізоване з’єднання являло собою три ізольовані групи, які частинами наказав ввести у бій член Військради фронту, корпусний комісар М.Вашугін. Як згадував свідок тих подій, бригадний комісар М.Поппель, Вашугін прибув у корпус з численною свитою — штабістами, охороною, прокурором, головою військового трибуналу. Не вислухавши рапорту командира корпусу, корпусний комісар звинуватив його у зрадництві. Не давши часу ні на розвідку, ні на перегрупування військ, генералу Рябишеву було віддано наказ через двадцять хвилин наступати на Дубно. «Доводилося приймати самовбивче рішення — частинами вводити корпус в бій», — згадував автор спогадів. «Все, що було поблизу — 34-у танкову дивізію і мотоциклетний полк — включили в рухому групу і кинули в наступ вздовж шосе Броди-Дубно». Цей відчайдушний удар був для фашистів несподіваним, група розгромила кілька підрозділів противника і вийшла до міста, де була оточена і, незважаючи на героїчні зусилля танкістів, знищена. Пізніше командир рухомої групи М.Поппель з її залишками вийшов із оточення. Вашугін же, усвідомивши скоєне, застрілився.

27 червня 1941 р. наступ 9-го і 19-го мехкорпусів призупинився. Їх авангардні частини були майже знищені і відрізані на відстані до 10 км від решти сил, змушених відступити. 29 червня радянське командування наказало механізованим корпусам відходити. Наступного дня розпочався загальний відступ, який більше нагадував утечу. До 1 липня 1941 р. мехкорпуси Південно-Західного фронту були практично знищені. 22-й корпус зберіг бл. 10 % танків, 8-й та 15-й – до 15 %, 9-й та 19-й – бл. 30 %.

У цій битві радянські корпуси втратили 3464 танки з 4201 (за іншими підрахунками 2500, 3 356). Німецькі втрати були значно меншими – 260 бойових машин. Більшість цих танків та САУ після ремонту знову перебувала в бойовій готовності.

Та найстрашніші й найжахливіші втрати людські, адже тут бійці гинули ще й за наказами головнокомандувачів. Отож на полі бою між Бродами, Луцьком і Дубном екіпажі сотень підбитих радянських танків змушені були або підривати себе, або стріляти у скроню. Коли танкісти, нерідко у вигляді живих палаючих факелів, вистрибували з танків, їх «косили» свої, виконуючи ворошиловський наказ.

Жодної зі своїх цілей радянські сили у цій битві не досягнули. Незважаючи на кількісну перевагу, вони повернулися до лінії давнього радянсько-польського кордону. Вже через декілька днів німецькі війська прорвали нашвидкуруч організовану лінію оборони та 10 липня вступили до Житомира.

Як же так сталося, що, роками готуючись до війни, витрачаючи на військову техніку колосальні кошти (а не слід забувати, що кожен побудований танк — це не одна розорена колективізацією голодна селянська сім’я), тодішнє військове командування так бездарно всім цим розпорядилося?

Серед причин танкового погрому 1941 року слід виділити такі:

1) Відсутність розвідки і чітко налагодженої взаємодії військ.

Для ілюстрації можна навести фрагмент тексту бойового донесення командира 43-ї танкової дивізії полковника Цибіна: «Дивізія, здійснивши безперервний тридобовий марш, досягла вказаного рубежу. Подальший вихід в район зосередження командиром корпусу було затримано на добу через незрозумілу обстановку і необхідність підтягнути війська…Під час здійснення маршу дивізія мала великі труднощі із запчастинами і пальним, котрі доводилося розшукувати на відстані 150-200 кілометрів від військ …Протягом маршу ніякої інформації від вищих штабів про ситуацію на фронті штаб дивізії не мав… О 6-й годині 26 червня танкова група дивізії виступила із завданням розгромити угруповання противника в районі Дубно. Під час проходження міста Рівне наша колона була піддана бомбардуванню противником з повітря. Артилерія дивізії, що рухалася на тракторній тязі зі швидкістю 6 кілометрів за годину, була ще в дорозі і на початку нашої атаки відкрити вогонь не могла. В нашому розпорядженні не було жодного літаковильоту, тому отримати хоч якісь дані про те, що діється в глибині оборони противника, штаб дивізії не міг, в той час як німецька авіація повністю панувала в повітрі».

А ось свідчення майбутнього маршала Ротмістрова про ці події: «Механізовані корпуси Південно-Західного фронту вступили в цю битву після 200-400-кілометрового маршу в умовах панування в повітрі німецької авіації. Введення в бій цих корпусів здійснювалося без належної організації наступу, без розвідки сил противника і місцевості. Була відсутня авіаційна та артилерійська підтримка. Тому противник міг відбивати атаки наших військ почергово, маневруючи частиною своїх сил і одночасно продовжуючи наступ на неприкритих нами напрямках».

2) Плутанина в підпорядкуванні радянських танкових підрозділів і частин, коли військам віддавалися суперечливі взаємовиключні накази зі штабу фронту, штабу армії і штабу корпусу.

Ось як про це згадував командир 32-ї танкової дивізії 4-го мехкорпусу полковник Пушкін: «23.06.41. Дивізія отримала наказ у взаємодії з 8-ю танковою і 81-ю мотострілковою дивізіями оточити і ліквідувати противника в районі Немирова. На пройшовши і 30 кілометрів, вона отримала інше завдання — ліквідувати танки противника в районі м. Мости Великі. Колону дивізії довелося розвертати по дорозі на 180 градусів. Після прибуття до м. Мостів Великих дивізія танків противника не виявила. О 17-й годині отримано новий наказ — ліквідувати авіадесант і 300 танків противника в районі Кам’янки Струмилової. Дивізія почала виконувати наказ, але й там противника не виявила, в Кам’янці Струмиловій були наші частини. За добу танкові полки дивізії зробили марш 100 кілометрів…».

Отримуючи все нові і нові накази, 4-й мехкорпус, кружляючи в пошуках противника в трикутнику поблизу Львова, наїздив до 400 кілометрів за п’ять днів. А згадуваний раніше 8-й мехкорпус через плутанину в підпорядкуванні, виконуючи накази різних інстанцій, протягом трьох днів війни «накрутив» в сумі 500 кілометрів безцільних пересувань уздовж лінії фронту на ділянці Львів — Броди, долаючи кілька річок з болотистими заплавами і долинами, залишаючи там загрузлу техніку.

В результаті цих «горе-маневрів» найкраще укомплектовані і підготовлені корпуси залишали на дорозі понад 30 відсотків наявної бойової матеріальної частини, а 8-й мехкорпус втратив до 50 відсотків техніки. Через спекотну погоду частіше виходили з ладу двигуни. Курява на піщаних дорогах змушувала не рідше ніж через годину промивати масляні фільтри, але цих елементарних технічних норм майже ніхто не дотримувався. Найчастіше ж танки зупинялися, тому що закінчувалося пальне.

3) Недосконала структура й організація механізованих корпусів.

4-го липня 1940 року постановою Ради Народних Комісарів СРСР затверджувалась нова штатна організація мехкорпусів-гігантів, кількість танків у яких повинна була становити понад 1000 машин, а особовий склад налічував би 36 тисяч. Корпус, крім того, мав на озброєнні сотні автомашин, бронеавтомобілів, мотоциклів і тракторів. Теоретично така маса людей і техніки могла пройти повз одну точку за сім діб, але на практиці це тривало значно довше. Техніка рухалася з різною швидкістю і доводилося або «повзти по-черепашому», орієнтуючись на найповільніших, або залишати трактори і автомобілі в далекому тилу. Використати такий корпус в обороні було неможливо, бо тисячі машин були зручною ціллю для ворожої авіації. А без машин з пальним, запчастинами і боєприпасами танки нічого не були варті. В умовах українського Полісся зі слаборозвиненою сіткою доріг і заболоченою місцевістю корпуси ставали неповороткими, втрачали маневреність, створюючи численні затори на дорогах, збільшуючи хаос і безлад.

4) Непрофесіоналізм вищого командування Червоної Армії. «Головною причиною катастрофи 1941 року стала не раптовість німецького нападу, а переваги вермахту у бойовій підготовці, у стратегічному, оперативному і тактичному мисленні німецького командного складу та високий рівень організації і взаємодії військ агресора», — зазначив у своїй роботі воєнний історик В.Бешанов. Загальновідомо, що у 1937-38 роках Сталін знищив професійні командні кадри, які могли б уміло командувати у майбутній війні. Репресовані воєначальники, на відміну від молодих вихованців, що пройшли «сталінську селекцію», насамперед відрізнялися ініціативою, самостійністю мислення. «Нова генерація» вищих командирів на це була не здатна і в перші дні війни розгубилася. Це було помітно з дій перших осіб округу. Постать «головного фронтового комісара» Вашугіна взагалі не потребує коментарів. Віддаючи ж належне героїзму і самопожертві тодішнього командувача фронтом, ще раз процитую спогади К.Рокоссовського, де він змальовує його останню зустріч з М.Кирпоносом 14 липня 1941-го року в штабі фронту в Броварах: «Зустріч з командуючим фронтом справила на мене тяжке враження… Він був помітно пригнічений, слухав неуважно… По телефону віддавав вказівки, в яких ішлося про «рішучі контрудари» силами то однієї, то двох дивізій. Я помітив, що він не питав при цьому, чи можуть ці дивізії контратакувати. Складалося враження, що командувач не хоче глянути в обличчя фактам». Як бачимо, оновлений вищий командний склад Червоної Армії, до якого належав і генерал Кирпонос, хоч і мав досвід бойових дій у Китаї, Іспанії, на Халхін-Голі та радянсько-фінській війні, але тоталітарний режим створив таку атмосферу страху, зашореності та безініціативності в армії, підготував такий командний склад, який по-іншому діяти і не міг у перші дні війни.

Своєрідним лакмусовим папірцем якості війни, яку вела Червона Армія, була ефективність використання танків. «Перші танкові операції росіян закінчувалися повним провалом, — згадував у своїх спогадах німецький генерал Меллентін. — Щільними масами танки зосереджувалися перед фронтом німецької оборони. В їх русі відчувалась невпевненість і відсутність будь-якого плану. Вони заважали один одному, наштовхувались на наші протитанкові гармати, а у випадку прориву наших позицій припиняли рух і зупинялися, замість того щоб розвивати успіх… Нам здавалося, що росіяни створили інструмент, котрим вони ніколи не навчаться володіти…»

Таким чином, танковий контрудар Червоної Армії на західноукраїнських землях влітку 1941 року не вийшов концентрованим. Це був, образно кажучи, удар не кулаком і навіть не розчепіреною п’ятірнею, а поштовхи окремими пальцями.

Проблема ефективного використання танкових частин залишалася болючою протягом усієї війни. Навесні 1942 року, наступаючи під Харковом, радянські війська за лічені дні втратили значну перевагу в танках над противником. На прохання Військової ради фронту про допомогу Сталін відповів: «Якщо ви не навчитеся краще управляти військами, то вам не вистачить усього озброєння, що виробляється в державі…»

20 вересня 1942 року у Ставці Верховного головнокомандування відбулася нарада, на якій розглядалася проблема ефективного використання танкових під­роз­ділів і частин, але до кінця її вирішити так і не вдалося.

«Дубенський синдром» виявився довготривалою застарілою хворобою. Вищий командний склад Червоної Армії та її танкові війська довго і болісно набували бойового досвіду, часто всупереч порядкам тодішнього режиму. У післявоєнний період через замовчування і відверту неправду знакові події минулої війни не були належно й об’єк­тивно висвітлені. Ще й досі в літературі і пресі зустрічаються публікації, де йдеться про колосальну перевагу вермахту над Червоною Армією влітку 1941 року як головну причину поразок початкового періоду війни. Правда ж у тому, що агресор створював перевагу в живій силі і техніці тільки на вузькій ділянці фронту. Брати лише кількісні показники при оцінці бойових дій не варто, бо на війні воюють не числом, а вмінням. Сконцентрована зброя і техніка, правильно і в потрібний момент застосована проти головних сил противника, є запорукою воєнного успіху. Якщо ж цього нема, то вона перетворюється на тягар для військ (її потрібно вивозити, евакуйовувати, а то й знищувати, щоб вона не дісталася ворогові), а потрапивши до рук противника, використовується проти своїх.

Сталінський режим не спромігся використати свій потужний збройний і технічний потенціал та організувати ефективну оборону на початку війни. Кривава драма розтягнулася на довгі чотири роки, а перемога була оплачена величезними жертвами.

Джерело

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

patrioty.org.ua

Найбільша танкова битва всіх часів і народів, або як Жуков загробив 5 мехкорпусів

Танкове побоїще під Дубном (відоме також як битва під Бродами, битва за Дубно—Луцьк—Броди) —  чомусь на довгі роки було скромно забуте радянськими істориками та пропагандистами.

Упродовж 23-29 червня 1941 р. на ділянці Броди – Луцьк – Дубно відбувалася наймасштабніша за всю Другу світову війну танкова битва між Першою танковою групою групи армій «Південь» вермахту і радянськими механізованими корпусами Південно-Західного фронту. З радянського боку у ній брали участь 3 356 (за іншими підрахунками 2500, 4201) танків (5 механізованих корпусів), а з німецького – 728 танків (за іншими підрахунками 600 танків)  та САУ (чотири дивізії).

На початку війни 22 червня 1941 р. німці мали 6 852 броньовані машини, включаючи танки серії PzI (що доцільніше вважати танкетками) та французькі і чеські трофейні танки. На цей час у РСЧА налічувалося 25 886 танків, включаючи 1 225 танків Т-34 і 636 танків КВ-1 і КВ-2, тобто 1 861 танк, броню якого не могли пробити німецькі танки і протитанкова артилерія.  Напередодні війни з СРСР німці взагалі не підозрювали про танковий потенціал СРСР, а про існування танків Т-34 і КВ довідалися безпосередньо на полі бою.

У перші години війни на Південно-Західному фронті несподівано для радянського командування гітлерівці завдали головного удару 1-ю танковою групою Е.Клейста на Луцьк. У випадку розвитку успіху німців у пастку потрапляли три радянські армії, що перебували на львівському виступі — 6-а, 26-а та 12-а. Ламаючи опір радянських військ, наступаюче угрупування вже 23-го червня захопило Володимир-Волинський і розгорнуло наступ на Луцьк, а наступного дня між радянськими 5-ю і 6-ю арміями утворився 50-кілометровий розрив.

Нарком оборони С.Тимошенко віддав наказ про контрудар по противнику, що вклинився в радянську оборону і намагався прорватися на Рівне. Для безпосереднього керівництва цією операцією до штабу Південно-Західного фронту в Тернопіль прибув начальник Генерального штабу Г.Жуков. Планувалося створити пів­нічну ударну групу у складі 22-го, 9-го і 19-го механізованих корпусів та 19-го стрілецького корпусу і південну ударну групу (4-й, 8-й, 15-й мехкорпуси та 37-й стрілецький корпус). Північній ударній групі з району Луцька, а південній з району Бродів належало вдарити по флангах наступаючого німецького угруповання, розгромити його і вийти в район польського міста Любліна. Сил для цього біло більш ніж достатньо. Крім вказаних мехкорпусів, Південно-Західний фронт мав у своєму складі 24-й і 16-й мехкорпуси, а всього їх було 8 із загальною чисельністю понад 4 тисячі танків, з яких 761 були найновішими (Т-34 і КВ). До речі, вони становили 50 відсотків загальної кількості нових танків Червоної Армії. Німецька група армій «Південь» мала 799 танків, а безпосередньо у Е.Клейста їх було 624. Червона Армія також мала чисельну перевагу в особовому складі, артилерії та авіації.

У результаті раптового німецького повітряного удару по двадцяти трьох летовищах фронту радянська аві­ація втратила в перший день війни понад 250 літаків. Але і після цих великих втрат чисельна перевага авіації фронту була майже п’ятиразовою. На жаль, командування не зуміло її використати. Багато аеродромів прикордонної зони було захоплено у перші години війни. Не була організована належна повітряна розвідка і взаємодія авіації з сухопутними військами. Радянські танкові з’єднання змушені були вести бої без авіаційного прикриття. Крім того, броньовані частини були дислоковані за сотні кілометрів один від одного і на їх зосередження потрібен був час.

Командуючий Південно-Західним фронтом М.Кирпонос, не чекаючи зосередження всіх корпусів, вирішив завдавати ударів по противнику по мірі їх підходу до лінії фронту. Та ніхто в Ставці і не дозволив би йому «впадати в паніку» і переходити до оборони. Всі спроби начальника штабу фронту генерала М.Пуркаєва заговорити про оборону викликали гнів­ну реакцію головного «політкомісара фронту» Н.Вашугіна. Крім того, на контрударі наполіг генерал армії Г.Жуков.

Прологом цієї багатоденної битви була спроба вже 22 червня контратакувати противника силами 4-го мехкорпусу — наймогутнішого броньованого з’єднання фронту, що за кількістю машин переважало всі німецькі танкові сили групи армій «Південь». Але, будучи розпорошеним і воюючи на фронті понад сто кілометрів, корпусу досягти успіху не вдалося.

Початком битви можна вважати ранок 23 червня, коли в бій вступили підрозділи 10-ї танкової дивізії 15-го механізованого корпусу. Наступаючи на Радехів, командири і бійці діяли грамотно і завдали відчутних втрат 48-му моторизованому корпусу Клейста. На жаль, цей успіх не був своєчасно підтриманий головними силами, а Радехів було знову захоплено німцями.

На другий день вступили в бій частини 22-го мехкорпусу, вдаривши з північного напрямку. Діючи ізольовано, без підтримки авіації й піхоти, їхні бійці, проявляючи ініціативу і героїзм, збили наступаючий темп агресора. Корпус зазнав значні втрати, а його командир, генерал С.Кондрусєв, загинув. Проте перша танкова група, незважаючи на втрати, як лезо ножа продовжувало проникати в радянську оборону.

Зустрівши великий опір у напрямку Луцьк-Рівне, втративши частину живої сили і техніки, фашисти зосередили свої зусилля південніше на 8-й і 19-й мехкорпуси генералів Рябишева і Фекленка.

В найскрутнішому становищі опинився 8-й мехкорпус. В ході перших боїв це добре укомплектоване механізоване з’єднання являло собою три ізольовані групи, які частинами наказав ввести у бій член Військради фронту, корпусний комісар М.Вашугін. Як згадував свідок тих подій, бригадний комісар М.Поппель, Вашугін прибув у корпус з численною свитою — штабістами, охороною, прокурором, головою військового трибуналу. Не вислухавши рапорту командира корпусу, корпусний комісар звинуватив його у зрадництві. Не давши часу ні на розвідку, ні на перегрупування військ, генералу Рябишеву було віддано наказ через двадцять хвилин наступати на Дубно. «Доводилося приймати самовбивче рішення — частинами вводити корпус в бій», — згадував автор спогадів. «Все, що було поблизу — 34-у танкову дивізію і мотоциклетний полк — включили в рухому групу і кинули в наступ вздовж шосе Броди-Дубно». Цей відчайдушний удар був для фашистів несподіваним, група розгромила кілька підрозділів противника і вийшла до міста, де була оточена і, незважаючи на героїчні зусилля танкістів, знищена. Пізніше командир рухомої групи М.Поппель з її залишками вийшов із оточення. Вашугін же, усвідомивши скоєне, застрілився.

27 червня 1941 р. наступ 9-го і 19-го мехкорпусів призупинився. Їх авангардні частини були майже знищені і відрізані на відстані до 10 км від решти сил, змушених відступити. 29 червня радянське командування наказало механізованим корпусам відходити. Наступного дня розпочався загальний відступ, який більше нагадував утечу. До 1 липня 1941 р. мехкорпуси Південно-Західного фронту були практично знищені. 22-й корпус зберіг бл. 10 % танків, 8-й та 15-й – до 15 %, 9-й та 19-й – бл. 30 %.

У цій битві радянські корпуси втратили 3464 танки з 4201 (за іншими підрахунками 2500, 3 356). Німецькі втрати були значно меншими – 260 бойових машин. Більшість цих танків та САУ після ремонту знову перебувала в бойовій готовності.

Та найстрашніші й найжахливіші втрати людські, адже тут бійці гинули ще й за наказами головнокомандувачів. Отож на полі бою між Бродами, Луцьком і Дубном екіпажі сотень підбитих радянських танків змушені були або підривати себе, або стріляти у скроню. Коли танкісти, нерідко у вигляді живих палаючих факелів, вистрибували з танків, їх «косили» свої, виконуючи ворошиловський наказ.

Жодної зі своїх цілей радянські сили у цій битві не досягнули. Незважаючи на кількісну перевагу, вони повернулися до лінії давнього радянсько-польського кордону. Вже через декілька днів німецькі війська прорвали нашвидкуруч організовану лінію оборони та 10 липня вступили до Житомира.

Як же так сталося, що, роками готуючись до війни, витрачаючи на військову техніку колосальні кошти (а не слід забувати, що кожен побудований танк — це не одна розорена колективізацією голодна селянська сім’я), тодішнє військове командування так бездарно всім цим розпорядилося?

Серед причин танкового погрому 1941 року слід виділити такі:

1) Відсутність розвідки і чітко налагодженої взаємодії військ.

Для ілюстрації можна навести фрагмент тексту бойового донесення командира 43-ї танкової дивізії полковника Цибіна: «Дивізія, здійснивши безперервний тридобовий марш, досягла вказаного рубежу. Подальший вихід в район зосередження командиром корпусу було затримано на добу через незрозумілу обстановку і необхідність підтягнути війська…Під час здійснення маршу дивізія мала великі труднощі із запчастинами і пальним, котрі доводилося розшукувати на відстані 150-200 кілометрів від військ …Протягом маршу ніякої інформації від вищих штабів про ситуацію на фронті штаб дивізії не мав… О 6-й годині 26 червня танкова група дивізії виступила із завданням розгромити угруповання противника в районі Дубно. Під час проходження міста Рівне наша колона була піддана бомбардуванню противником з повітря. Артилерія дивізії, що рухалася на тракторній тязі зі швидкістю 6 кілометрів за годину, була ще в дорозі і на початку нашої атаки відкрити вогонь не могла. В нашому розпорядженні не було жодного літаковильоту, тому отримати хоч якісь дані про те, що діється в глибині оборони противника, штаб дивізії не міг, в той час як німецька авіація повністю панувала в повітрі».

А ось свідчення майбутнього маршала Ротмістрова про ці події: «Механізовані корпуси Південно-Західного фронту вступили в цю битву після 200-400-кілометрового маршу в умовах панування в повітрі німецької авіації. Введення в бій цих корпусів здійснювалося без належної організації наступу, без розвідки сил противника і місцевості. Була відсутня авіаційна та артилерійська підтримка. Тому противник міг відбивати атаки наших військ почергово, маневруючи частиною своїх сил і одночасно продовжуючи наступ на неприкритих нами напрямках».

2) Плутанина в підпорядкуванні радянських танкових підрозділів і частин, коли військам віддавалися суперечливі взаємовиключні накази зі штабу фронту, штабу армії і штабу корпусу.

Ось як про це згадував командир 32-ї танкової дивізії 4-го мехкорпусу полковник Пушкін: «23.06.41. Дивізія отримала наказ у взаємодії з 8-ю танковою і 81-ю мотострілковою дивізіями оточити і ліквідувати противника в районі Немирова. Нt пройшовши і 30 кілометрів, вона отримала інше завдання — ліквідувати танки противника в районі м. Великі Мости. Колону дивізії довелося розвертати по дорозі на 180 градусів. Після прибуття до м. Великих Мостів дивізія танків противника не виявила. О 17-й годині отримано новий наказ — ліквідувати авіадесант і 300 танків противника в районі Кам’янки Струмилової. Дивізія почала виконувати наказ, але й там противника не виявила, в Кам’янці Струмиловій були наші частини. За добу танкові полки дивізії зробили марш 100 кілометрів…».

Отримуючи все нові і нові накази, 4-й мехкорпус, кружляючи в пошуках противника в трикутнику поблизу Львова, наїздив до 400 кілометрів за п’ять днів. А згадуваний раніше 8-й мехкорпус через плутанину в підпорядкуванні, виконуючи накази різних інстанцій, протягом трьох днів війни «накрутив» в сумі 500 кілометрів безцільних пересувань уздовж лінії фронту на ділянці Львів — Броди, долаючи кілька річок з болотистими заплавами і долинами, залишаючи там загрузлу техніку.

В результаті цих «горе-маневрів» найкраще укомплектовані і підготовлені корпуси залишали на дорозі понад 30 відсотків наявної бойової матеріальної частини, а 8-й мехкорпус втратив до 50 відсотків техніки. Через спекотну погоду частіше виходили з ладу двигуни. Курява на піщаних дорогах змушувала не рідше ніж через годину промивати масляні фільтри, але цих елементарних технічних норм майже ніхто не дотримувався. Найчастіше ж танки зупинялися, тому що закінчувалося пальне.

3) Недосконала структура й організація механізованих корпусів.

4-го липня 1940 року постановою Ради Народних Комісарів СРСР затверджувалась нова штатна організація мехкорпусів-гігантів, кількість танків у яких повинна була становити понад 1000 машин, а особовий склад налічував би 36 тисяч. Корпус, крім того, мав на озброєнні сотні автомашин, бронеавтомобілів, мотоциклів і тракторів. Теоретично така маса людей і техніки могла пройти повз одну точку за сім діб, але на практиці це тривало значно довше. Техніка рухалася з різною швидкістю і доводилося або «повзти по-черепашому», орієнтуючись на найповільніших, або залишати трактори і автомобілі в далекому тилу. Використати такий корпус в обороні було неможливо, бо тисячі машин були зручною ціллю для ворожої авіації. А без машин з пальним, запчастинами і боєприпасами танки нічого не були варті. В умовах українського Полісся зі слаборозвиненою сіткою доріг і заболоченою місцевістю корпуси ставали неповороткими, втрачали маневреність, створюючи численні затори на дорогах, збільшуючи хаос і безлад.

4) Непрофесіоналізм вищого командування Червоної Армії.

«Головною причиною катастрофи 1941 року стала не раптовість німецького нападу, а переваги вермахту у бойовій підготовці, у стратегічному, оперативному і тактичному мисленні німецького командного складу та високий рівень організації і взаємодії військ агресора», — зазначив у своїй роботі воєнний історик В.Бешанов. Загальновідомо, що у 1937-38 роках Сталін знищив професійні командні кадри, які могли б уміло командувати у майбутній війні. Репресовані воєначальники, на відміну від молодих вихованців, що пройшли «сталінську селекцію», насамперед відрізнялися ініціативою, самостійністю мислення. «Нова генерація» вищих командирів на це була не здатна і в перші дні війни розгубилася. Це було помітно з дій перших осіб округу. Постать «головного фронтового комісара» Вашугіна взагалі не потребує коментарів. Віддаючи ж належне героїзму і самопожертві тодішнього командувача фронтом. Процитую спогади К.Рокоссовського, де він змальовує його останню зустріч з М.Кирпоносом 14 липня 1941-го року в штабі фронту в Броварах: «Зустріч з командуючим фронтом справила на мене тяжке враження… Він був помітно пригнічений, слухав неуважно… По телефону віддавав вказівки, в яких ішлося про «рішучі контрудари» силами то однієї, то двох дивізій. Я помітив, що він не питав при цьому, чи можуть ці дивізії контратакувати. Складалося враження, що командувач не хоче глянути в обличчя фактам». Як бачимо, оновлений вищий командний склад Червоної Армії, до якого належав і генерал Кирпонос, хоч і мав досвід бойових дій у Китаї, Іспанії, на Халхін-Голі та радянсько-фінській війні, але тоталітарний режим створив таку атмосферу страху, зашореності та безініціативності в армії, підготував такий командний склад, який по-іншому діяти і не міг у перші дні війни.

Своєрідним лакмусовим папірцем якості війни, яку вела Червона Армія, була ефективність використання танків. «Перші танкові операції росіян закінчувалися повним провалом, — згадував у своїх спогадах німецький генерал Меллентін. — Щільними масами танки зосереджувалися перед фронтом німецької оборони. В їх русі відчувалась невпевненість і відсутність будь-якого плану. Вони заважали один одному, наштовхувались на наші протитанкові гармати, а у випадку прориву наших позицій припиняли рух і зупинялися, замість того щоб розвивати успіх… Нам здавалося, що росіяни створили інструмент, котрим вони ніколи не навчаться володіти…»

Таким чином, танковий контрудар Червоної Армії на західноукраїнських землях влітку 1941 року не вийшов концентрованим. Це був, образно кажучи, удар не кулаком і навіть не розчепіреною п’ятірнею, а поштовхи окремими пальцями.

Проблема ефективного використання танкових частин залишалася болючою протягом усієї війни. Навесні 1942 року, наступаючи під Харковом, радянські війська за лічені дні втратили значну перевагу в танках над противником. На прохання Військової ради фронту про допомогу Сталін відповів: «Якщо ви не навчитеся краще управляти військами, то вам не вистачить усього озброєння, що виробляється в державі…»

20 вересня 1942 року у Ставці Верховного головнокомандування відбулася нарада, на якій розглядалася проблема ефективного використання танкових під­роз­ділів і частин, але до кінця її вирішити так і не вдалося.

«Дубенський синдром» виявився довготривалою застарілою хворобою. Вищий командний склад Червоної Армії та її танкові війська довго і болісно набували бойового досвіду, часто всупереч порядкам тодішнього режиму. У післявоєнний період через замовчування і відверту неправду знакові події минулої війни не були належно й об’єк­тивно висвітлені. Ще й досі в літературі і пресі зустрічаються публікації, де йдеться про колосальну перевагу вермахту над Червоною Армією влітку 1941 року як головну причину поразок початкового періоду війни. Правда ж у тому, що агресор створював перевагу в живій силі і техніці тільки на вузькій ділянці фронту. Брати лише кількісні показники при оцінці бойових дій не варто, бо на війні воюють не числом, а вмінням. Сконцентрована зброя і техніка, правильно і в потрібний момент застосована проти головних сил противника, є запорукою воєнного успіху. Якщо ж цього нема, то вона перетворюється на тягар для військ (її потрібно вивозити, евакуйовувати, а то й знищувати, щоб вона не дісталася ворогові), а потрапивши до рук противника, використовується проти своїх.

Сталінський режим не спромігся використати свій потужний збройний і технічний потенціал та організувати ефективну оборону на початку війни. Кривава драма розтягнулася на довгі чотири роки, а перемога була оплачена величезними жертвами.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:http://www.personal-plus.net, http://territoryterror.org.ua, 

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції. 

Читай, аналізуй, поширюй! З повагою, редактор незалежного інформаційного дайджесту “Військовий навігатор України”, учасник бойових дій Major Horvat KFOR Al-Kut.

 *При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *За зміст реклами, видання відповідальності не несе, оскільки вона розміщена автоматичними сервісами Google AdSense, незалежно від редактора дайджесту.

Приєднайся та сподобай сайт!

0

milnavigator.com.ua

Найбільша танкова битва Другої світової війни Акценти

78 років тому, 23-29 червня 1941-го, на території України в трикутнику Броди – Луцьк – Дубно відбулася найбільша за всю історію Другої світової війни 1939-1945 років танкова битва, в якій взяли участь понад 4000 танків.

У ній Вермахт був представлений Першою танковою групою групи армій «Південь», якій протистояли механізовані корпуси Південно-Західного фронту Червоної армії.

Німецькі війська наступали, маючі у своєму складі 728 танків та самохідно-артилерійських установок (САУ), тобто чотири дивізії. Їм протистояли 3.356 танків,  тобто п’ять механізованих корпусів.

22 червня, вже наприкінці цієї доби, головне командування Червоної армії прийняло рішення про контрнаступ. При цьому у Йосипа Сталіна і військовій верхівці Збройних Сил СРСР була відсутня достовірна інформація про перебіг воєнних дій на фронті.

Координувати дії Південно-Західного фронту на чолі з Михайлом Кирпоносом особисто прибув начальник Генштабу Георгій ЖУКОВ. Отже, він і несе всю відповідальність за результати свого керування діями радянських військ.

Директива № 3 вищого командування Червоної армії передбачала, що така потужна армада танків повинна була контратакувати угрупування противника на кордоні Володимир-Волинський – Кристинопіль у напрямку на Люблін, оточити і знищити його, і до 26 червня оволодіти Любліном.

А ось хроніка подій цієї злощасної забутої битви:

23 червня радянські танкові з’єднання вступили в бій розрізнено, їхні контратаки зазнали поразки.

Вже 25 червня німецькі танкові дивізії здобули Луцьк.

Тоді командування вирішило атакувати одну 11-у німецьку танкову дивізію силами чотирьох радянських танкових дивізій. Наступ розпочався 26 червня…

Військові фахівці відмічають, що дії механізованих корпусів не координувалися, розвідка також не велася, не всі частини встигли вийти або вчасно прибути на вихідні позиції. Також було мало мотопіхоти, а артилерійська підготовка була умовною…

Саме тому через відсутність зв’язку, розвідки, чіткої взаємодії між сусідами, піхотою та авіацією, ПОСТІЙНІ ЗМІНИ НАКАЗІВ, танкова битва в трикутнику Луцьк – Броди – Дубно стала катастрофою танкових частин Червоної армії.

29 червня 1941-го радянське командування наказало механізованим корпусам відходити, а з 30 червня загальний відступ почав виглядати місцями як панічна втеча…

Механізовані корпуси Південно-Західного фронту були розгромлені. Їх бойові втрати — понад 2.500 танків. Крім того, чимало танків та іншої військової техніки кидали, тобто просто залишали неушкодженими…

Так, 22-й корпус зберіг близько 10 % танків, 8-й та 15-й – до 15 %, 9-й та 19-й – близько  30 %!

Наступаючі німецькі війська за тиждень цієї битви втратили 260 бойових машин, при цьому більшість цих танків та САУ після ремонту знову відправили в бій.

Таким чином, бездарна організація бойових дій призвела до провалу плану відсічі наступаючому нацистському агресору біля кордону та катастрофічній поразці у прикордонній битві, стала основною причиною поразки військ Південно-Західного та Південного фронтів(!) на Правобережжі України.

Відповідальним за цей, як і всі інші розгроми військ Червоної армії, був комуністичний тоталітарний режим, політичне і військове керівництво СРСР, наслідки його державної політики у 1920-ті – 1930-ті роки з Голодомором-геноцидом, політичними репресіями тощо.

А Жуков? Як пишуть у його біографіях «На початку липня Жуков повернувся до Москви і підключився до групи посилення Західного напрямку, де частини Червоної армії зазнавали одну поразку за одною».

Цікаво, що цей улюбленець Йосипа Сталіна так і не поніс жодної відповідальності за цю та наступні поразки і провали. Так, його поступово у 1941 році знизили до посад командуючого фронтів. Проте, на відміну від генерала Павловакомандувача Західного фронту, якого разом із найближчим оточенням розстріляли у липні 1941-го, залишився живим.

Ще риторичне питання. Чому досі в суспільстві панує комуністичний міф, що найбільшою танковою битвою Другої світової війни була в 1943-му під Прохорівкою? Там з обох сторін взяли участь тільки 1.200 танків. Дивно і те, як майстерно комуністична пропаганда також зробила забутою і танкову битву у Білорусі. Інформуємо: 6-10 липня 1941 року була битва під Сінно Вітебської області Білорусі, в якій взяли участь 2070 танків. Звичайно що ж про неї казати, якщо це була чергова катастрофа Червоної армії.

Знання цих та інших незручних для сучасного російського агресора фактів із історії Другої світової війни має чітко показати, чим завершиться їх «можем повторіть». Агресор завжди програє!

Сергій Бутко,

Український інститут національної пам’яті

www.sknews.net

Найбільша танкова битва Другої світової війни

78 років тому, 23-29 червня 1941-го, на території України в трикутнику Броди – Луцьк – Дубно відбулася найбільша за всю історію Другої світової війни 1939-1945 років танкова битва, в якій взяли участь понад 4000 танків.

У ній Вермахт був представлений Першою танковою групою групи армій «Південь», якій протистояли механізовані корпуси Південно-Західного фронту Червоної армії.

Німецькі війська наступали, маючі у своєму складі 728 танків та самохідно-артилерійських установок (САУ), тобто чотири дивізії. Їм протистояли 3.356 танків,  тобто п’ять механізованих корпусів.

22 червня, вже наприкінці цієї доби, головне командування Червоної армії прийняло рішення про контрнаступ. При цьому у Йосипа Сталіна і військовій верхівці Збройних Сил СРСР була відсутня достовірна інформація про перебіг воєнних дій на фронті.

Координувати дії Південно-Західного фронту на чолі з Михайлом Кирпоносом особисто прибув начальник Генштабу Георгій ЖУКОВ. Отже, він і несе всю відповідальність за результати свого керування діями радянських військ.

Директива № 3 вищого командування Червоної армії передбачала, що така потужна армада танків повинна була контратакувати угрупування противника на кордоні Володимир-Волинський – Кристинопіль у напрямку на Люблін, оточити і знищити його, і до 26 червня оволодіти Любліном.

А ось хроніка подій цієї злощасної забутої битви:

23 червня радянські танкові з’єднання вступили в бій розрізнено, їхні контратаки зазнали поразки.

Вже 25 червня німецькі танкові дивізії здобули Луцьк.

Тоді командування вирішило атакувати одну 11-у німецьку танкову дивізію силами чотирьох радянських танкових дивізій. Наступ розпочався 26 червня…

Військові фахівці відмічають, що дії механізованих корпусів не координувалися, розвідка також не велася, не всі частини встигли вийти або вчасно прибути на вихідні позиції. Також було мало мотопіхоти, а артилерійська підготовка була умовною…

Саме тому через відсутність зв’язку, розвідки, чіткої взаємодії між сусідами, піхотою та авіацією, ПОСТІЙНІ ЗМІНИ НАКАЗІВ, танкова битва в трикутнику Луцьк – Броди – Дубно стала катастрофою танкових частин Червоної армії.

29 червня 1941-го радянське командування наказало механізованим корпусам відходити, а з 30 червня загальний відступ почав виглядати місцями як панічна втеча…

Механізовані корпуси Південно-Західного фронту були розгромлені. Їх бойові втрати — понад 2.500 танків. Крім того, чимало танків та іншої військової техніки кидали, тобто просто залишали неушкодженими…

Так, 22-й корпус зберіг близько 10 % танків, 8-й та 15-й – до 15 %, 9-й та 19-й – близько  30 %!

Наступаючі німецькі війська за тиждень цієї битви втратили 260 бойових машин, при цьому більшість цих танків та САУ після ремонту знову відправили в бій.

Таким чином, бездарна організація бойових дій призвела до провалу плану відсічі наступаючому нацистському агресору біля кордону та катастрофічній поразці у прикордонній битві, стала основною причиною поразки військ Південно-Західного та Південного фронтів(!) на Правобережжі України.

Відповідальним за цей, як і всі інші розгроми військ Червоної армії, був комуністичний тоталітарний режим, політичне і військове керівництво СРСР, наслідки його державної політики у 1920-ті – 1930-ті роки з Голодомором-геноцидом, політичними репресіями тощо.

А Жуков? Як пишуть у його біографіях «На початку липня Жуков повернувся до Москви і підключився до групи посилення Західного напрямку, де частини Червоної армії зазнавали одну поразку за одною».

Цікаво, що цей улюбленець Йосипа Сталіна так і не поніс жодної відповідальності за цю та наступні поразки і провали. Так, його поступово у 1941 році знизили до посад командуючого фронтів. Проте, на відміну від генерала Павловакомандувача Західного фронту, якого разом із найближчим оточенням розстріляли у липні 1941-го, залишився живим.

Ще риторичне питання. Чому досі в суспільстві панує комуністичний міф, що найбільшою танковою битвою Другої світової війни була в 1943-му під Прохорівкою? Там з обох сторін взяли участь тільки 1.200 танків. Дивно і те, як майстерно комуністична пропаганда також зробила забутою і танкову битву у Білорусі. Інформуємо: 6-10 липня 1941 року була битва під Сінно Вітебської області Білорусі, в якій взяли участь 2070 танків. Звичайно що ж про неї казати, якщо це була чергова катастрофа Червоної армії.

Знання цих та інших незручних для сучасного російського агресора фактів із історії Другої світової війни має чітко показати, чим завершиться їх «можем повторіть». Агресор завжди програє!

Сергій Бутко,

Український інститут національної пам’яті

speckor.net

Найбільші танкові битви Другої світової війни

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, щотанкові битви Другої світової війни виступають одним з найголовніших її образів. Як є окопи чином Першої світової або ядерні ракети післявоєнного протистояння між соціалістичним і капіталістичним таборами. Власне, це не дивно, оскільки танкові битви Другої світової війни багато в чому визначили її характер і хід.

Не остання заслуга в цьому належить одному зголовних ідеологів і теоретиків моторизованої війни, німецькому генералу Хайнцу Гудериану. Йому значною мірою належать ініціативи найпотужніших ударів єдиним кулаком військ, завдяки яким нацистські сили домагалися настільки запаморочливих успіхів на європейському та африканському континентах більше двох років. Танкові битви Другої світової війни особливо давали блискучий результат на першому її етапі, в рекордні терміни розгромивши застарілу морально польську техніку. Саме дивізії Гудеріана забезпечили прорив німецьких армій під Седаном і успішну окупацію французьких і бельгійських територій. Лише так зване «дюнкерское диво» врятувало залишки армій французів і англійців від тотального розгрому, дозволивши їм реорганізуватися в подальшому і захистити на перших порах Англію в небі і не дати нацистам зосередити абсолютно всю свою військову міць на сході. Погляньмо ж трохи докладніше на три найбільші танкові битви всієї цієї бойні.

Прохорівка, танкова битва

У масовій свідомості наших співвітчизниківвкоренилося уявлення, що саме цей бій став найбільшим танковим боєм часів війни. І дійсно, кількість сил тут було задіяно чимало! Близько 1500 танків з обох сторін, приблизно в рівному співвідношенні. Ця виграна битва в липні 1943 року стала однією з найбільших сторінок нашої перемоги і важливою складовою наступу на Курській дузі. Разом з тим, незважаючи на бойову славу і широку популярність, на Прохоровському полі відбулося не саме великий бій. Більш масштабні битви відбувалися на Східному фронті двома роками раніше, в найважчий період війни, коли Червона Армія відступала на всіх фронтах. І, на жаль, ці бої були розгромно програні, від чого й піддалися забуттю нашої офіційної історії. Та й не було потреби затьмарювати радість переміг народу, і так пережив чимало важких днів. Після закінчення війни цей факт мав серйозне значення тільки для спеціалізуються істориків, чому Прохорівка так і залишилася масштабні місцем зіткнення бойових машин. Однак ми висвітлимо і трагічні моменти вітчизняної історії.

Танкові битви Другої світової війни: битва під Сенно

Цей епізод стався в самому початку німецькоговторгнення на територію СРСР і став складовою частиною Вітебського битви. Після взяття Мінська німецькі частини просувалися до злиття Дніпра і Двіни, маючи намір звідти почати наступ на Москву. З боку радянської держави в битві брали участь дві танкові дивізії, в яких налічувалося понад 900 бойових машин. У розпорядженні вермахту було три дивізії і близько тисячі справних танків, підкріплених авіацією. В результаті битви 6-10 липня 1941року радянські сили втратили більше восьмисот своїх бойових одиниць, що відкрило противнику можливість продовжити своє просування без зміни планів і почат

uk.play-azlab.com

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *